Український музей “Тисячоліття”, що в Прудентополісі (штат Парана, Бразилія) незабаром відзначатиме своє 25-річчя. Шкода, що про нього мало знають в Україні, бо зберігає він скарб неоціненний – пам’ять про драматичну й навіть трагічну історію переселення наших єдинокровних братів із Галичини наприкінці ХХ століття за океан. А ще тут зібрані оригінальні пам’ятки селянського побуту, яких ви не знайдете в материкових музеях. Цей об’єкт унікальний тим, що був створений внаслідок найбільшої всесвітньої культурної акції, в якій взяли участь тисячі українців із багатьох країн світу, зробивши посильний матеріальний внесок у будівництво музею.

Прудентополіс або Прудентопіль (за аналогією з Тернополем) можна з повним правом назвати столицею і культурним осердям 500-тисячної української громади Бразилії, бо 60% його мешканців – етнічні українці. Воно українське за духом, звичаями, традиціями, кухнею, і навіть за мовою, хоча внаслідок асиміляції ця найбільша етнічна цінність зазнала відчутних утрат. Тут на Різдво місцеві жителі колядують, у Щедрий вечір щедрують, на Великдень святять паски, водять гаївки, причому більшість колядників і щедрувальників навіть не розуміють змісту пісень і примовок, які вони завчили. Для них вони, як старовинне заклинання, мантра, що має принести в дім щастя і мир. Ідеш вулицею, вітаєш незнайомця словами: “Слава Йсу!”, а у відповідь: “Навіки слава!”, а далі мішанина з португальських й українських слів, бо той чоловік, який безумовно, за походженням є українцем, на жаль, свою рідну мову втратив, причому недавно, у попередньому поколінні. Ще дідо мій, каже, гарно говорив по-галицькому. Переважна більшість переселенців – із Тернопільщини, менше з Львівщини, Івано-Франківщини. Але місцева громада відчайдушно опирається асиміляції – при церквах діють українські школи, щоранку в етері провінції радіостанція “Зелені крони” поширює українські новини й пісні, церковна громада влаштовує масові народні свята, групові поїздки до України. От, наприклад, Дірсеу Бело, з яким я познайомився в Прудентополісі і тепер товаришую, після першої подорожі на історичну Батьківщину в середині 1990-х захворів нею назавжди. Рідну мову опановував самотужки під час щорічних поїздок в Україну й тепер розмовляє нею не гірше за нас із вами.

Саме місто нагадує тропічний сад, від пахощів якого навіть трохи паморочиться в голові. Вочевидь, Прудентопільщина найбільше з усіх бразильських місцевостей відповідала уявленням наших переселенців про рай: тепло, багато сонця, часто йдуть грозові дощі, але не так пекельно жарко, як в екваторіальних регіонах, бо територія розташована на високогірному плато, яке продувається свіжими вітрами з Аргентини. Забудова в основному одноповерхова – особняки, вілли, будинки, крамниці, бари, банки. Живуть місцеві небідно, але як і в кожному бразильському місті тут є свій район фавел – нетрів, де в халабудах із фанери мешкають бідняки. Займаються прудентопільці в основному аграрним бізнесом – фермерством, зберіганням, переробкою сільгосппродукції. Якщо уявити Прудентопіль уявним Сонцем, то його промені – це населені пункти (хутори або лінії), які тягнуться далеко в сельву й мають статус вулиць.

Родичі Дірсеу живуть на лінії (вулиці) Сети Деситимбру (імені 7 вересня – День Незалежності Бразилії). Якщо навмання завітаєте на якусь ферму, то зустрінете стовідсоткових українців, які свою рідну солов’їну знають не гірше португальської, а їхній побут та землеробство не дуже поспішають відриватися від кінця ХХ століття. Бразильці дуже вдячні українцям за те, що навчили їх свого часу вирощувати жито й пшеницю, але тепер скаржаться на те, що їхні вчителі аж занадто консервативні в технологіях. Наприклад, наш фермер ділить свою ділянку на три частини, протягом року обробляє одну з них, тоді як решта швидко заростає деревами та кущами. Потім переходить на іншу площу, вирубує на ній ліс, спалює його, використовує попіл як добрива й засіває кукурудзою, тютюном, соєю, квасолею чи ще якоюсь культурою. І так – по колу. Тобто застосовується практика трипільської доби. Це каторжна праця, але українці одержують від неї насолоду. Працюють із ранку до вечора всі – від старих до малих. Худі, зморені, виснажені, але щасливі. Страх безземелля, який уразив їхніх предків у 1890-х змушує відчайдушно триматися за свої невеликі наділи. Усі ферми об’єднані в асоціації, себто обслужні кооперативи, які допомагають їм збувати, зберігати продукцію, купувати техніку, добрива. Тут дуже багато молоді. Ферми в умовах бразильського безробіття дають їм, хоч і невеликий, але все ж достатній ресурс для освіти та якоїсь життєвої перспективи. Вечорами вони просяться у батьків: “Тату, мамо, ну, пустіть погуляти до Прудентополя”.

В’їзд у Прудентополіс. Фото надане автором

Вечірні й нічні вулиці завжди запруджені молоддю: танці, імпровізовані пісенні фестивалі, концерти місцевих бардів, посвяти в студенти, прощання з холостяцьким життям, проводи до війська, відзначення перемоги улюбленої команди, колективний перегляд футбольних матчів тощо. Панує атмосфера безмежної радості та безтурботності. Іноді вдень у скверику можна побачити народних виконавців, які на ходу імпровізують пісенні оди й сатири на політиків, знайомих, сусідів, глядачів. Якщо зустрінешся з таким менестрелем поглядом і не кинеш реал – начувайся – станеш об’єктом сміху всієї вулиці. Отакий він Прудентополіс – місто вічного свята. Для мене це квітучий маячок за океаном, до якого іноді тягнуся думками й душею.

Але повернімося до нашого музею

Ініціатива щодо його створення належить громаді парафії Св. Йосафата. 1985 року було організовано Комітет зі встановлення пам’ятника Тарасу Шевченку та заснування музею з нагоди тисячоліття християнства на Русі. До складу цього органу увійшли Володимир Жирий (голова комітету), Вілсон Сантіні (почесний голова), Діонісій Опушкевич (заступник голови), Мирослава Кривий (секретар), Василь Мисько (заступник секретаря), Іван Тихий (скарбник), Йосиф Рудик (заступник скарбника), члени комітету – о. Іларія Й. Бардаль, Жонел Н. Юрк, о. Василь Зінко, Маріо Ляхович, Маркіян Антоніо, Михайло Рубінець, Павло Бойко, Даніїл Мирський.

Крім того, для надання фінансової та іншої підтримки проєкту був створений Канадсько-американський комітет. До його складу увійшли Василь Іваницький (голова), Наталя Бундза (заступник), Ярослав Падох (заступник), Роман Грицина (скарбник), Уляна Плавущак (секретар), Богдан Стебельський, Михайло Ромах, Тарас Підзамецький, о. Василь Цимбалістий, о. Маркіян Лазовський, Михайло Бурчак, Петро Басюк, Михайло Вавришин, Микола Чорний, Володимир Климків, Микола Кушпета, Мирослав Малецкий, Володимир Петришин.

Було вирішено, що Канадсько-американський комітет візьме на себе відповідальність за виготовлення, доставку та встановлення пам’ятника Кобзареві, а бразильська громада забезпечуватиме будівництво музею. Префектура виділила ділянку землі, що розташована на розі вулиць Сао Жозафат та Кандідо де Абреу в центрі міста, неподалік від величного українського католицького собору Св. Йосафата. На цьому місці, відповідно до проєкту, мало розпочатися будівництво площі України, де мав постати пам’ятник Тарасу Шевченку, а під нею планувалося облаштувати культурний центр. Архітектурний проєкт комплексу розробили відомий архітектор зі США Мирослав Німців і талановитий інженер-будівельник із Бразилії Жонел Юрк. Автором пам’ятника Тарасу Шевченку став легендарний український скульптор Лео Мол (Леонід Молодожанин) з Канади, серед доробку якого також пам’ятники Кобзарю, встановлені в США (Вашингтон), Оттаві (Канада), Аргентині та Росії (Санкт-Петербург).

Автор біля памятника Т. Шевченку в Прудентополісі

Перший камінь українського історично-культурного комплексу в Прудентополісі був урочисто закладений 12 серпня 1986 року, а офіційне відкриття Площі України та пам’ятника Тарасу Шевченку відбулося 1989 року з нагоди 175-ї річниці від дня народження поета. Постать Кобзаря в повний зріст виконана з бронзи й встановлена на гранітному п’єдесталі. У цьому ж році було відкрито тимчасову експозицію “Українці в Прудентополісі”.

Офіційне відкриття Музею української імміграції “Тисячоліття” відбулося у 1995-му. Заклад очолила Мирослава Кривий, допомагати їй зголосилися Самуел Семчешин, Сесилія Стрешар, Ольга Корчагін. На початку своєї діяльності співробітники організовували пошукові експедиції поселеннями українських іммігрантів муніципалітету, щоб зібрати якомога більшу кількість предметів побуту та праці місцевих українців. Із віднайдених експонатів було створено відповідні експозиції, які започаткували музейний зал “Життя українського селянина в Бразилії”. Згодом експозиції стали поповнювати документи та фотографії. Також велись пошуки матеріалів про Тараса Шевченка, і на сьогодні зібрана багата колекція портретів Кобзаря, видань його творів, ілюстрацій до них.

Загалом у музеї зберігається понад 1 000 предметів побуту й праці та більше ніж 3 000 документів, фотографій і книжок. У приміщенні музею працюють кооператив вишивальниць і невеличка крамниця, де продаються речі, пов’язані з українською історією та культурою.

А тепер разом із пані Мирославою пройдемо залами музею

Для неї це мавзолей пам’яті її родини та цілого покоління українців. Дідо Мирослави, якого вона добре пам’ятає, родом із-під Волочиська, йому не сподобалося в Бразилії, тож зібрався до США, але коли заїхав до Ріо, то виявилося, що не вистачить грошей, ні на квиток до Штатів, ні до Одеси, тож змушений був повернутися назад, до Прудентополя. Перший корабель переселенців із Галичини причалив у порту Паранагуа в середині січня 1889 року, тут їх місцевий католицький священник про всяк випадок ще раз охрестив і вказав шлях на Прудентополіс та Понта-Гросу. Наступні хвилі мігрантів із України сягнули бразильського берега у 1895 та 1896 роках. Наші земляки приїздили великими групами з усім домашнім реманентом – баняками, заступами, сокирами, насінням пшениці та жита. Купували коней та вози (кароси) у порту, вантажили на них свій скарб, садовили дітей і жінок і вирушали у небезпечну подорож сельвою, під час якої на них чигали різні небезпеки – хвороби, звірі, індіанці.

Ось унікальні фото 1896 року: переселенці біля своїх помешкань, якими наділив їх уряд. “Та це ж натуральні собачі халабуди!” – з подивом вигукую я. “Так, – погоджується пані Мирослава, – у них можна було лише лежати й сидіти”. Потім через рік, коли в кишенях заробітчан стали водитися сякі-такі гроші, вони почали споруджувати справжні хати, вкриті піньйоровим гонтом. Жінки залишалися вдома, а чоловіки йшли будувати залізницю до Паранагуа, а заробивши грошей, купували землі. “Наші люди були жадібні до земель”, – зауважує пані Мирослава. Господарі музею демонструють чудернацький прилад. “За цим спеціальним контрольним годинником управителі будівництва, фіксували, коли приходив робітник на роботу та скільки працював”, – чую пояснення. Перші емігранти поселилися на лініях Абріл та Нова Галичина. Загалом утворилося 90 українських ліній. Коли наші приїхали, у місті жили лише бразиліани, але розбудували його українці. “Був у нас такий чоловік Василь Гурко, який написав “Історію Василя”. Він описував, як добирався до Бразилії, як ішов до роботи, працював, яким було його весілля, як жили в колонії. А тепер його внук переклав ту книгу на португальску й видав. Ми намагаємося вишукати якомога більше таких історій, як починався Прудентопіль”, – розповідає пані Мирослава.

А це “знимка” (фото) будинку де мешкав перший священник Іван Лех, який розподіляв землі, продовжує вона. Цей чоловік мав багато грошей, знав кілька мов, мав гросбуха, в якому реєстрував ділянки землі (льоти по 10 га), кожен, хто дістав ту землю, мав за неї сплатити урядові. Саме тоді починається історія церкви, першу збудували 1897 року, другу – 1904-го, вона була суто дерев’яна, третю – аж 1930-го. Господиня демонструє листи українських піонерів сельви до архієпископа: “Рятуйте нас, бо пропадаємо без слова Божого…” Першого священника прислали зі Львова. Загалом у провінції Прудентополіс нараховується 33 греко-католицькі церкви. На інших світлинах зафіксовано святкування Водохрещі на річці Кашім, відкриття першої школи.

Під склом – обкладинка паспорта, які видавали за Франца Йосипа, а також метрики, писані ще в Україні. “А це що це за шинеля?” – вигукую здивовано. Це з революції 1930 року, пояснюють мені, українці повинні були постачати провізію в армію, воювати на боці уряду. Потім була війна з Парагваєм. Виходить, і за океаном наші брати не уникнули революцій та громадянських воєн.

Організатори музею віддали шану улюбленому дереву українців – піньйору, який належить до хвойних, має височенний, як у сосни стовбур, але крона нагадує людські руки, здійняті до неба. Тут представлені зразки піньорової гонти, зріз стовбура. “Синьор-піньйор”, – так із замилуванням називали це дерево переселенці з Галичини, які відкрили його для себе як будівельний матеріал і джерело їжі. Не кожне з них можна було використовувати як матеріал для будівництва, це українці зрозуміли з роками. Тож теслі навчилися визначати їх якість по внутрішній музиці, яку майстер чує, приклавши вухо до стовбура. Піньйор раз на рік дає округлі колючі плоди, всередині яких насінини, схожі на часничини. На смак вони, як їстівні каштани. Переселенці їх варили, або смажили, перемелювали та цією масою начиняли вареники, пекли з неї млинці. На другому місці за популярністю в ті часи була фарина: з кукурудзяного борошна робили тонкі млинці, смажили їх, потім кришили на пластівці, які вживали з молоком.

Далі – мапа Прудентополя з українськими церквами, світлини 1920 року. На них – весілля, вистави в театрі, людина серед пшениці, молотьба ціпами й першими машинами, стоять солдати гонорові. Уже видно, що прибульці обжилися та почуваються в цій місцевості, як у дома. Тут дуже гарна глина, а гончарів довго не було жодного, аж поки не прибився якийсь із України та започаткував цілу школу. Показали мені дві прядки (ниток попервах не було, тож розпорювали старий одяг), коновку, індіанські побутові речі, заліщанську вишивку тих часів, скрині переселенців.

Одне слово, дуже багатий музей і головне – живий, бо його експонати мають здатність оживати, створювати навколо себе яскраві полотна життя галицьких переселенців у Бразилії протягом останніх 125 років завдяки особливим якостям хранителів музею, які не опануєш у жодній академії – любові до українства.

Музей має сотні, якщо не тисячі контактів у різних куточках світу. Тобто місію єднання українства він успішно виконує. Указом президента України від 18 серпня 2009 року Мирослава Кривий нагороджена орденом Княгині Ольги ІІІ ступеня. 19 січня 2010 року президент Федеративної Республіки Бразилія Луіс Інасіо Лула да Сілва підписав закон, відповідно до якого, 24 серпня проголошено в Бразилії національним Днем української громади.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram