3 вересня 1864 року в селі Турівка, що на Полтавщині, народився Мусій Степанович Кононенко – майбутній поет і прозаїк, активний громадський діяч, один із очільників таємної політичної організації “Братство тарасівців”.

Дитинство малого було зовсім не безхмарним. Батько працював кухарем, майже щодня заглядав у пляшку. Мати – Антоніна була донькою садівничого. Колись Кононенки були козаками. Але один із пращурів так любив оковиту, що пропив себе за дві кухви поміщику й став кріпаком, а разом із ним – і син Степан. Його паном був Андрій Маркевич, батько знаменитого автора однієї з перших фундаментальних праць з історії України – “Історії Малоросії”.

Коли Мусію виповнилося 9 років, у тому ж селі народився Микола Міхновський. Два хлопчики стануть друзями й побратимами-тарасівцями.

Ще змалечку Кононенко мріяв ходити до школи, і коли прийшла пора, він як на крилах летів отримувати знання. Одного холодного осіннього ранку зібрався вже на навчання, а чобіт немає. Так босоніж і побіг. Вчитель зглянувся над малечею й дав матері грошей на взуття.

Дуже скоро Мусій почав писати віршики. Його старший брат, послухавши ті складанки, зауважив, що писати треба розмовною народною мовою, а не російським суржиком.

За два роки школу довелося кинути. Батько помер, злидні душили холодними пазурами. І хоч він та його брати вже не були кріпаками, та треба було хоч якось на кусень хліба заробити. Пішов у козачки до поміщиці. Потім ходив по наймах.

Коли хлопцеві виповнилося 16 років, він поїхав до Києва шукати долі й пішов у службу до Олексія Шкляревського. Саме тут, у великому місті Мусій вперше в житті купив книжку. Це були твори Тараса Шевченка. Хлопець не міг стримати сліз і ридав над “Наймичкою”. Професору стало цікаво, його лакей – талановитий самоук, дивина та й годі. Придивившись пильніше до юнака і до його допитливого розуму, познайомив із Михайлом Комаровим. Він був письменником-фольклористом і мав величезну бібліотеку, як згадував Мусій: “Увесь 1882 рік минув у мене за читанням української літератури”.

На 19-ліття хлопець отримав подарунок від своїх покровителів. Григорій Ґалаґан і Олексій Шкляревський оплатили видання поеми Кононенка “Нещасливе кохання”. Молодий письменник тут описав почуття Олени, дівчини-сироти до одруженого чоловіка. Нещаслива любов його героїв зробила Мусія знаменитим.

А далі Шкляревський подарував гроші на життя, а Ґалаґан – книги, та ще порадив літературу, яка допоможе хлопцеві для підготовки на народного вчителя.

Коли служив у Чернігові, приятелював із Леонідом Глібовим. Там же познайомився з майбутньою дружиною Тасею.

Повернувшись до Києва, одразу взявся до роботи. З-під його пера вийшли “Москаль, змій та царівна”, “Княгиня-кобзар” – 1889 рік; “З Богом не змагайсь” у 1895-му; “Оповідання про Т. Шевченка: з народних уст” – 1892-му; нарис “На Шевченковій могилі” – 1894-му. А ще активно друкувався у різних часописах.

Щоб заробити грошей і мати вільний час для творчості, Мусій працював нічним сторожем. Він тоді жив в Одесі та друкував твори у місцевий періодиці. Якось, завидівши праці письменника у газеті, міський голова викликав Кононенка на авдієнцію та заявив: “Извините, но держать писателей на службе ночного сторожа я не могу”, – і звільнив його.

Після того Мусій понад 10 років працював на залізниці і дослужився до начальника пасажирського відділу Управління Південно-Західної залізниці й мав пристойну заробітну плату. Але свого майбутнього в ролі чиновника Кононенко не бачив, тому службу покинув. Купив собі шматину землі під Києвом і зайнявся господарством.

Пізніше Кононенко увійшов до “Братства тарасівців”, головною метою якого було поширення серед українців творів Кобзаря, а також його безсмертних ідей. Там вже був його друг Міхновський, а ще Олександр Лотоцький, Іван Стешенко та Євген Тимченко. І згодом він став довіреною особою товариства.

Коли Мусію виповнився 31 рік, він одружився із давньою знайомою Таїсією Сафоновою. Спочатку дітей не мали, тому взяли з сиротинця дівчинку, яка у майбутньому стане відомою громадською діячкою й увійде в історію під ім’ям Кононенко Харитя Мусіївна. Згодом у пари народилися два сини.

Активна політична діяльність зрештою привела до в’язниці. Мусія заарештували у 1905-му і хоча письменника відпустили, він ще понад 10 років перебував під пильним оком поліціянтів, а ще йому заборонили працювати на державній службі.

Попри все, письменник поринув у творчу роботу. Написав багато праць. Із-під його пера вийшли: збірка “Струни”, поеми – “Мати” і “Свекруха”, вірші, пісні.

У 1911-му Кононенко продав свою садибу і повернувся до Києва, але, не знайшовши хорошої роботи, подався у Лубни, де до 1917-го служив у Кооперативному споживчому товаристві. Видав книжку “Кооперативи Лубенського повіту”, в якій описав життя та побут селян.

У 1917 році його обрали членом правління Полтавського кредитного союзу кооперативів (так званого Союзбанку), і письменник переїхав до Полтави.

За два роки Мусія знову заарештували. І хоча волю він побачив вже через пару місяців, із в’язниці вийшов чоловік зламаний морально й хворий на сухоти. Більшовики ліквідували Союзбанк, а сім’ю Кононенків виселили зі службової квартири. Туберкульоз прикував письменника до ліжка.

До волі ми не доросли,
Ми знову станемо рабами,
Сильніші духом та умом
Коверзуватимуть над нами

14 червня 1922 року голод і прогресуюча хвороба звели Мусія Степановича в могилу. Йому було 58. Поховали письменника на Полтавщині в Нових Санжарах. Із його смертю забулося і його ім’я.

Значно пізніше, вже за доби Незалежності у 1994-му в Києві надрукували збірку “Хвилі”. Кошти на видання надала онука Мусія Кононенка Оксана Колесніченко, громадянка США.

О, Боже правий, дай надію
І сподівання дай мені,
Що я хоч духом не зотлію
В далекі ті, ясні ті дні.
Що привіта хоч дух Вкраїну
В тому веселому раї,
І за гірку життя годину
Уп’ється радістю її!