Осінь – традиційна пора весіль. А ще – загадковості, романтики, нових знайомств. Із ким пов’язати свою долю? У кого закохатися до забуття без вороття? “Тільки не в селюка”, “Боронь Боже мати справи з селючкою” – чули таке? Я – так. І неодноразово.

У нашому суспільстві і досі панує зверхність до людей із села. “Навіщо мені той селюк-заробітчанин? Що в нього є? Ні квартири, ні машини – нічого”, – каже моє знайома Настя. Разом із тим, лінькуваті кияни, які живуть з батьками до 40-ліття, часто безробітні, не викликають у неї такої зневаги.

Моя подруга Олена виросла в селі. Переїхала до Києва, коли поступила до економічного вишу. Якось сказала мені відверто: “Знаєш, Наташо, мені так важко було в дитинстві. Доводилося щодня готувати їсти, поки батьки до ночі були на роботі. Треба було порати свиней та курей, працювати на городі. А ще, щоб заробити на новий одяг, доводилось із старшими дітьми збирати брухт. Але знаєш, що? Село мене загартувало. Навчило не боятися жодної роботи. Важко було страшенно, але впевнена, що якби виросла у Києві, то не було б тієї цілеспрямованості, наполегливості та працьовитості, щоб досягти своєї мрії”.

Читайте також: Дитинство в селі. Дзенькіт квасолинок і безцінна мудрість сільської бабусі

До слова, зараз вона – успішна економістка, яка придбала собі квартиру, зробила класний ремонт та має фінансову змогу подорожувати світом.

Разом із тим у подруги є глибочезна психотравма. Ще в університеті вона закохалась у юнака, який жив у Києві. Коли Олена прийшла до нього в гості, то почула, як мама шептала на вушко своєму “столичному” сину: “Зачєм ана тєбє нужна? Ана – дєрєвня”.

Чи чула я щось схоже? На жаль, так. П’ятнадцять років тому один жевжик кинув мені зверхнє: “Ти чєво на украінском разговаріваєш? С сєла прієхала?”. Зараз би того цвиндрика “городського” розмазала би як гнилого помідора на асфальті, а тоді розгубилась і засмутилась.

Цькування людей, які приїхали з села до міста, триває досі. А хлопців та дівчат, які “крутяться”, намагаючись знайти місце під сонцем, часто ще й ображають: “Ич, які. Приїхали з села та позаймали робочі місця”. А що їм робити, якщо в селах роботи немає?

Поки кияни крутять носом та запитують про “условія”, люди з села ревно беруться до роботи. Їм не звикати. І тут ніякого секрету немає: просто у селі доводиться важко працювати. Зазвичай з дітьми мало сюсюкаються – треба діло робити. Діти порають птицю та худобу, загрібають, носять сіно, прибирають у хатах, допомагають з консервацією. Ледачкувати не вийде. Дорослішають – об’єм роботи збільшується. А наполегливість та цілеспрямованість починається з оцього: “Хочеш на танці до клубу, то виполи всю картоплю”. Піт стікає з чола, руки тремтять, а сапка знай собі працює, бо ще аж десять рядочків – а он уже вечір близенько і треба на танці збиратися. І йшли, і так танцювали, що аж гай шумів! Постав на ту картоплю “столичного” зманіженого хлопця, то за годину впаде серед картоплиння та колорадських жуків – які там вечірні танці!

Якщо серйозно, то дітям із села зазвичай немає на кого розраховувати, тільки на власні сили. Будеш наполегливим, то знайдеш гарну роботу та переїдеш до міста, а зламаєшся – житимеш в батьківській хаті, де тобі раді, але не забувай, де стоїть лопата, а де сапка.

Село загартовує. Якщо вибився в люди, то боротимешся до кінця свого життя. Чіплятимешся за кожен шанс, жертвуватимеш своїми потребами для досягнення цілі та призвичаїшся до будь-яких умов.

Я вам більше скажу, хлопці з села, які вибиваються в люди, – зазвичай уважні чоловіки, турботливі татусі, у їхніх оселях немає зламаних кранів чи розтрощених меблів, бо вони вчасно все лагодять. Вони цінять те, чого досягли неймовірною працею. Дівчата, які переїжджають із села до міста, надзвичайно працьовиті, чіпкі до роботи, а ще – уміють швидко реагувати на побутові проблеми.

Знаєте, я не ідеалізую людей, які виросли в селі. Їх часто ламає алкоголізм, безнадія, безробіття – це наші українські реалії. У них часто з’являються різноманітні комплекси, з якими буває дуже важко боротися. Та зрештою у кого їх немає, отих комплексів? Але ті, хто попри зневажливе “селюк(чка)”, попри складнощі та проблеми йшов до своєї мрії, хто був чесним сам із собою та не лукавив перед іншими, викликають у мене захоплення.

Давайте відверто. Люди, які говорять “боюся закохатись в селюка(чку)”, часто мають пику в пір’ї. Може вони і не говорять “суржиком”, але часто наділені жахливими моральними якостями – підлістю, лицемірством, підступністю. Та краще вже бути “матюкливим селюком”, який самотужки заробить собі на квартиру чи будинок, аніж тюхтієм, який живе у місті та якому від життя нічого не треба, окрім комп’ютерних ігор. Краще бути “селючкою”, яка гарно вчиться у виші, щоб у майбутньому досягти кар’єри, аніж дівчиною з Києва, яка мріє нічого не робити, а вийти заміж за “принца”.

Чому й досі соромимось оцього “сільського”? Чому з селом завжди пов’язуємо щось найгірше, зокрема негативні звички? Чи в містах немає алкоголіків чи гопоти? Не соромно бути з села, соромно бути обмеженим, соромно керуватись соціальними стереотипами, соромно бути не собою, а грати нав’язану кимось роль.

Так, я провела все своє дитинство в селі. Я цим пишаюся, бо саме там навчилася любити природу, любити українську землю, цінувати наші звичаї та обряди, і, найголовніше, любити людей. Моє село завжди зі мною.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter