“Короткий оксфордський політичний словник”, досліджуючи питання мови і політики, зазначає: “Сприйняття політичних реалій значною мірою визначене структурою та емоційною силою мови. Слова не тільки характеризують певну політику, а й самі є частиною цієї політики”. Такий вираз цілком придатний для характеристики ситуації з мовою і навколо неї у нашій країні, насамперед – у площині суспільно-політичних відносин та юридичних практик.

Мовне питання в Україні до останнього часу було досить вибухонебезпечним і заполітизованим. У міжвиборчі періоди життя українського соціуму його, зазвичай, не зачіпали – приберігали з конкретною, суто спекулятивною, метою саме на період виборчих кампаній. Згадаймо – всі ці спекуляції так чи інакше стосувалися безпосередньо офіційного статусу української мови і її функціонування як державної: зневажання, применшення ваги, свідомої акцентуалізації мовної теми у контексті інших дражливих суспільно-політичних чинників.

Одна із таких дражливих тем, що дісталася нам у спадок від УРСР – тема двомовності і надання російській мові окремого своєрідного статусу “недоторканності”, до того ж, офіційно закріпленого чинним законодавством. Її юридичні і політичні підвалини були закладені задовго до здобуття незалежності. Немає потреби переповідати всі етапи утисків української мови протягом останніх 300 років – ми всі прекрасно знаємо і про Валуєвський циркуляр, і про Емський указ, і про інші випадки зросійщення української освіти, мови, науки, літератури тощо.

Читайте також: Индики та ироди: що чекає на українську мову з новим правописом

І навіть не треба занурюватись у глибину століть: візьмемо для прикладу не таке вже й давнє минуле – кінець 70-х років ХХ століття. Це було менше ніж півстоліття тому – якихось 40 років. Першим секретарем ЦК КПУ був Володимир Щербицький, який 1972 року змінив на цій посаді “партійного націоналіста” (за висловом професора Юрія Шаповала) Петра Шелеста.

Загалом 70-ті роки – складний і важкий період для України. Період поновлення політичних репресій проти українських дисидентів: протягом 1972-1974 було арештовано кілька тисяч осіб, серед них Євген Сверстюк, В’ячеслав Чорновіл, Наталя Світлична, Іван Світличний, Василь Стус та багато інших. 1977, 1979 роки – подальші арешти членів Української Гельсінської групи та інших українських (зокрема, літературних) діячів.

У стислому вигляді 18-річна епоха перебування Щербицького при владі істориками характеризується так: “Посилилися тенденції до русифікації, звуження сфери вжитку української мови, активізували­ся переслідування учасників дисидентського руху”.

На фоні тих подій закрита директива колегії Міносвіти УРСР за 1978 рік “Про удосконалення вивчення російської мови в загальноосвітніх школах республіки” видається маленькою цяточкою, хоча саме вона спричинила черговий виток офіційної деінституалізації української мови – початок зменшення кількості українських шкіл та їхнє закриття. І все це відбувалося дуже швидко. Слід зазначити, в окремих виданнях ця директива має принципово іншу назву: “Про вдосконалення вивчення російської мови в українських школах”. Якщо правильний другий варіант назви, то ситуація ще більш цинічна – ніщо так не вдосконалить вивчення російської мови в українських школах, ніж їхнє закриття.

Курс на русифікацію

Ці тенденції суттєво посилились після проведеної у 1979 році у Ташкенті конференції “Російська мова – мова дружби і співпраці народів СРСР”. Фактично ця конференція накреслила чіткий план дій щодо тотального витіснення національних мов у неросійськомовному середовищі, починаючи з дитячих садочків і закінчуючи вищими навчальними закладами. Як пишуть українські історики, “для контролю виконання цієї рекомендації Міністерство вищої та середньої спеціальної освіти УРСР запровадило навіть спеціальну форму звітності, що зобов’язувала ректорів регулярно подавати Міністерству перелік спеціальних дисциплін, які викладаються російською мовою на кожному з факультетів керованого ними навчального закладу”.

Постає питання: з чим пов’язаний новий виток русифікації? Можна припустити, що не останню роль тут зіграли дані перепису населення СРСР, який відбувся 17 січня 1979 року. Експерти у своїх розвідках зазначають, що “його дані аж до початку 90-х років були утаємниченими, а можливості їхнього використання науковцями носили суто інформатико-ілюстративний характер, обмежуючись одним-єдиним томом, присвяченим всьому Радянському Союзу (у загалом 10-томному виданні). Лише наприкінці 80-х років для обмеженого користування практичних працівників у галузі статистики їх матеріали ротапринтним способом були опубліковані”.

Загалом можна віднайти лише неофіційні дані – так, відповідно до статті Максима Майорова, опублікованою на сайті громадського просвітницького проекту “LIKБЕЗ. Історичний фронт”, під час перепису населення січня 1979-го, українцями себе ідентифікувало 36 488 951 особа, що складає 73,6%. Росіян налічувалось 10 471 602, всього – 21,1%. Загальна кількість населення: 49 609 333 особи.

Отже, попри всю попередню внутрішню політику та потужну ідеологічну роботу, попри всі втрати українців у Другій світовій, під час голодоморів, попри всі репресії та арешти, 73,6% населення УРСР вперто продовжувало називати себе українцями. Можна лише пошкодувати, що наведена стаття не містить даних щодо мовного складу населення.

Утім, результати посиленої русифікаторської політики виявилися для тогочасного політичного режиму не зовсім вдалими, про що засвідчили дані наступного перепису 1989 року. Тоді українцями себе ідентифікувало 37 419 053 громадянина, що складало 72,73% усього населення республіки – перепис зафіксував 51 452 034 людей. Росіянами себе визнали 11 355 582 – це 22,07%. Отже, унаслідок потужної десятирічної кампанії деукраїнізації лише 1% українців (0,87%) змінили попередню самоідентифікацію.

Ще цікавіші дані надає мовний склад населення. Так, із майже 37,4 мільйонів українців мовою своєю національності назвало 32 825 373 особи, що складає 87,7% – а отже, саме такий відсоток в УРСР станом на 1989 рік складали україномовні українці. Російську мову визнали рідною 4 578 390 тих, хто ідентифікував себе українцем – а це 12,23%.

Як радянська влада права українців порушувала

Але повернемось до 1979 року. Тоді разом узяті всі ці заходи юридично закріпили верховний статус російської мови у найголовнішому складнику політико-ідеологічної площини – освіті. І навіть надали цьому процесу певний економічний зиск. 1983 року ухвалена Постанова ЦК КПРС (зверніть увагу – КПРС, не КПУ!), за якою вчителі російської мови та літератури в Україні отримали 16% надбавки до платні порівняно з викладачами української мови.

Особистий приклад: у вересні 1978 року київська школа № 93 прийняла чергову партію першокласників, а через рік батькам дітей повідомили, що школа буде закрита. І закрити її хотіли навіть посередині навчального року – тоді батькам ледве вдалося домогтися, щоб діти хоча би закінчили навчальний рік. Ця школа була українською і розміщувалась на Сирці за адресою: вул. академіка Щусєва, 20. Закрили її під приводом ремонту, недостатньої кількості класів і подальшого перепрофілювання. Саму школу зі збереженням номеру перенесли на Виноградар, сьогодні вона називається “середня загальноосвітня школа № 93 Подільського району м. Києва”. Цікаво, що на сайті школи вказано: “функціонує з 1980 року”. Таке враження, ніби “українського періоду” в історії школи просто не було, і про це пам’ятають і знають лише ті, кого це торкнулось особисто.

З тих часів минуло 40 років. Але весь цей час вираз “моя школа” для мене прямо асоціюється з тою першою, закритою українською школою. Сьогодні у приміщенні школи функціонує технічний ліцей, який постав з колишнього УПК – саме учбово-промисловий комбінат став кінцевим підсумком ремонту школи і її перепрофілювання. Загалом же високі темпи виконання директиви Міносвіти і рекомендацій Ташкентської конференції призвели до того, що вже менше ніж через 10 років, у 1987-му, у Києві функціонувало 152 російські школи, 88 так званих змішаних і лише 34 українські. А отже, із загалом 274 шкіл українських було 12,4%.

Це означає, що, з юридичної точки зору, де-факто були порушені громадянські права, зокрема, щодо мови освіти – 87,7% етнічних українців, які рідною позначили для себе саме українську мову. Але кого це тоді цікавило?

Боротьба за мову триває

У незалежній Україні чи не найбільший спротив довелося пережити мові на шляху юридичного утвердження її як державної і як мови освіти. Мова освіти – один з найголовніших чинників формування національної самосвідомості. Загалом складається враження, що в Кремлі набагато серйозніше ставились (і ставляться) до всіх спроб і намагань офіційно узаконити мову, ніж в Україні. І, відповідно, набагато серйозніше оцінюють її об’єднавчий націє- та державотворчий потенціал. Наскільки юридично легко були зруйновані засадничі умови офіційного статусу мови, настільки важко сьогодні повернути їй її “природні права”, вибачайте за тавтологію.

Сьогодні саме юридичне повернення українській мові всіх її природних прав має чи не найбільший спротив. Згадаймо, з якими боями, політичним шантажем, відвертими маніпуляціями (зокрема й ззовні – Угорщина, Румунія, РФ) пробивав собі вихід із кам’янистої стежини на пряму дорогу Закон “Про освіту”, який набрав чинності наприкінці вересня 2017 року, особливо щодо статті 7 – “Мова освіти”. Пункт 1 цієї статті чітко визначає: “Мовою освітнього процесу в закладах освіти є державна мова”.

Згадаймо, скільки зусиль довелося докласти українських політикам, дипломатам, експертам різних рівнів, щоб відстояти цей засадничий у контексті національної безпеки пункт. Дебати під час сесії Парламентської асамблеї Ради Європи, очікування висновків Венеціанської комісії, відвертий шантаж і погрози Угорщини щодо блокування шляху України до НАТО і загалом “будь-яких ініціатив, вигідних Україні в міжнародних організаціях, особливо в ЄС”, закиди Румунії тощо – навіть сьогодні, коли з моменту набуття чинності Закону минуло більше року, не вщухають спроби розхитати ситуацію з мовою освіти національних меншин.

На часі – прийняття ще одного вкрай важливого законопроекту – “Про забезпечення функціонування української мови як державної”. Минулорічного жовтня він був ухвалений у першому читанні, та готується на друге читання. У ЗМІ ця подія характеризувалась “як рішення надзвичайної історичної ваги”. Перше читання теж проходило не гладенько – були і пікети активістів під Верховною Радою, і організований громадськими активістами перформанс “Що буде з Україною, якщо мовного закону не буде”, була заява представників українських громадських організацій та багато іншого.

Владислав Недашківський. Промова про мову

Як зазначив член Координаційної ради з питань застосування української мови в усіх сферах суспільного життя України при Міністерстві культури, співавтор законопроекту 5670-д Сергій Оснач, закон є “найповнішим – містить 60 статей, вносить зміни до понад 50 законодавчих актів та охоплює понад 30 різних сфер суспільного життя. Він регулює застосування саме державної мови, а не мов узагалі. Такий підхід відповідає європейській практиці, дозволяє уникнути непотрібного змішування та протиставлення в одному законі державної мови та інших мов з геть іншим статусом та функціями. Важливо, що законопроект передбачає чіткі механізми контролю за його виконанням”.

І тут на допомогу мові прийшла соціологія – як висловився через тиждень після ухвалення закону у першому читанні соціолог Михайло Міщенко, більшість населення України – 80% – підтримує розширення сфери використання української мови.

Власне, на цьому можна вже й ставити крапку у статті. Додам лише, що мовні баталії переживає не лише Україна. Свого часу з різними проблемами у мовній площині зіштовхнулися Франція, Великобританія, Німеччина, Швейцарія, Індія, Бельгія та інші країни. Ще й наші близькі сусіди по спільному колишньому політичному простору – Молдова, Казахстан, Естонія тощо – теж мали свою власну доволі хвилясту і бурхливу мовну дорогу.

Впоралися вони – впораємося й ми.

Тарас Кремінь: Ми нарешті розставили крапки над українськими “і”

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram