Революція Гідності та подальша російська агресія вплинули на формування сучасної української ідентичності більше, ніж державна політика за всі 28 років незалежності. Україна – незалежна держава від 1991 року, однак вітчизняна історіографія і досі часто залишається в полоні меншовартості, незважаючи на потуги окремих істориків і громадських діячів. На жаль, мало людей знає історію своєї країни, обмежуючись лише історичними мітами. Пересічний обиватель у кращому разі знає щось про Русь і козаків, а завдяки діяльності декомунізаторів, можливо, щось згадає про Степана Бандеру чи УПА.

У кожного народу є власні історичні міти або ж спрощені уявлення про виникнення народу й держави. Чудовим прикладом є наш східний сусід. Нещодавно президент РФ Володимир Путін заявив, що Росія перемогла печенігів та половців. І неважливо, що на момент існування цих кочових народів російської держави взагалі не було, а Володимиро-Суздальським князівством правив онук половецького хана Аєпи, князь Андрій Боголюбський. Попри абсурдність цієї заяви, Росія і досі формує національні міти на наявних чи вигаданих перемогах. Для росіян кінця XIX – початку XX століття перемога у “Вітчизняній війні” над Наполеоном була приблизно тим самим, що й перемога над нацистами у “Великій Вітчизняній війні” зараз. Як бачимо, пропагандисти навіть із назвою не дуже заморочувалися. А до цього була Куликівська битва, яка не тільки не звільнила колишні князівства Північно-Східної Русі, а навпаки, посилила залежність від законного ординського хана Тохтамиша. Або “велика Невська битва”, яка була настільки “велика”, що не залишила по собі згадок у шведських хроніках. І таких фейкових російських перемог не перерахуєш.

Якраз у цьому й полягає відмінність між українським та російським поглядом на історію. Для героїзації тієї чи іншої події російські історіографи завжди вдаються до перебільшень або ж навпаки, замовчують очевидні факти, приписуючи собі чужі перемоги. З легкої руки московських пропагандистів битва під Грюнвальдом стала частиною російської історії. Вкравши та змінивши назву “Русь” на “Росію”, вони не соромляться зазіхати й на історію Великого князівства Литовського, яке, крім того, було князівством Руським та Жемайтійським.

А що ж українці? Українці, маючи славну та багату історію, залишаються в очах вітчизняних істориків, бездержавною та сплюндрованою нацією. Перебуваючи у полоні національно-визвольної боротьби, історіографи подають нашу історію як хроніку постійних поразок, асиміляцій, героїчного бєспрєдєлу й окупації. Водночас, деякі наші псевдонауковці та любителі “фолк-хісторі” на противагу російським фейкам створюють не менш абсурдні “проукраїнські” історичні вигадки. Найбільш безглуздо звучать байки про найдавнішу державу Трипілля-Аратту, князя гунів Атилу-Гатила, Ісуса Христа з Галичини чи етрусків – давніх українців. Такою є інша сторона української меншовартості та спроба переписати історію, додавши їй декілька зайвих тисяч років.

Тож якими мають бути історичні міти?

Український народ довгий час не мав власної державності. Зрештою, сувереном і носієм влади був монарх (король або князь), а не народ. Ідея, що кожен народ повинен мати державу з’явилася не раніше XIX століття. У Середньовіччі етнічне походження благородних родин не відігравало суттєвої ролі. У політичному контексті вся тогочасна Європа розвивалася згідно з династичними й універсалістськими принципами, де не було місця етнічному партикуляризму. Шляхта та шляхетська еліта (князі й магнати) мислили насамперед становими, а не етнічними категоріями, тому ніщо не заважало представникам аристократичних домів родичатися з такими ж благородними сім’ями християнського світу.

Українські князі “Володимирового племені” (Рюриковичі) та Гедиміновичі відігравали значну роль в історії Речі Посполитої, а до того Великого князівства Литовського та Королівства польського. Руські (українські) корогви брали участь у битві під Грюнвальдом. Пізніше учасник цієї битви, Новгород-Сіверський князь Сигізмунд Корибутович, фактично став королем Чехії. У переможній битві під Оршею, де наголову було розбите військо московитів, польсько-литовськими військами командував волинський князь Костянтин Острозький.

Навіть процес утворення Речі Посполитої відбувся не без допомоги русинів. Воєвода Адам Кисіль у 1641 році на сеймі заявив: “Наші предки, Руські Сармати, добровільно прийшли до Ваших Милостей Польських Сарматів. Не до країни, але з країною, не до релігії, але з релігією, не до титулів і відзнак, але з титулами й відзнаками – так ми прийшли до нашої спільної Вітчизни”.

Згадуючи Люблінську конференцію, важко не процитувати князя Костянтина Вишневецького: “Приєднуємося як люди вільні, аби не були в почтивості своїй принижені, адже ми є народ такий почтивий, що жодному народу не поступимося, і чуємося в тому шляхетстві рівним кожному народу”. У такий спосіб він окреслив суб’єктність спільноти, яку представляв у Любліні. І це я не згадую про десятки інших православних чи неправославних шляхтичів руського походження, які захищали свою вітчизну від московитів, тевтонців, турків і татар. Не менш вирішальну роль відіграли українці й у звільненні “яблука Європи” – Відня – на чолі із королем Яном Собеським, який, між іншим, народився на Галичині.

Я веду до того, що українська історія – це не лише хроніка козацько-селянських повстань, а й славні сторінки історії Речі Посполитої, які несправедливо відкидаються українськими патріотами.

Іншим продуктом української діяльності було й створення Російської імперії. “Пригноблені” українські церковні діячі XVIII століття навчали московитів не тільки як організовувати та розбудовувати імперію, а навіть назву їй дали – “Росія”. Ідеться про Феофана Прокоповича, українського богослова, який став справжнім ідеологом тогочасної Російської імперії. Пізніше, інкорпорувавши до дворянського стану козацьку старшину, українці з не меншою завзятістю розбудовували імперію. Варто згадати хоча б діяльність графа Олександра Безбородька, який за часів Катерини ІІ обіймав посаду канцлера – фактично другої людини в державі після імператриці. Ще один приклад – Віктор Кочубей, успішний російський дипломат з козацького роду Кочубеїв, друг російського імператора Олександра І. Насамкінець, не порахувати скільки різних Лизогубів, Сулим, Тарнавських, Закревських, Ґалаґанів, Милорадовичів чи Гоголів вірно служили царській владі й водночас стали підґрунтям для подальшого українського національного відродження. Ми не вправі відмовлятися від них і своїми ж руками обкрадати історію України, роблячи її більш дистильованою.

Замість висновку

Україна здобула свою державу та вже давно не пригноблена. Проте, на жаль, ми й досі користуємося історичними конструктами часів відсутності державності. Наші предки будували та успішно руйнували монархії. Народницька історіографія можливо й була актуальною понад сто років тому, коли за державу потрібно було боротися, але зараз потрібно актуалізувати новий погляд на історію, де не буде місця відкиданню ролі та значення еліт. Успішні кар’єри української шляхти та дворянства скоріше не “зрада”, а як раз таки факт розвитку українського суспільства. Нова українська історіографія повинна знайти однаково достойне місце для князя Яреми Вишневецького та гетьмана Богдана Хмельницького, для Рафала Младановича й Івана Гонти, Януша Острозького й Криштова Косинського, Василя Кочубея та Івана Мазепи й, зрештою, для Лева Сапіги та Маркіяна Шашкевича.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram