Якось брав участь в онлайновій конференції щодо можливого місцевого самоврядування у Білорусі. Послухав білорусів, послухав росіян, які також долучилися до дискусії, і зрозумів: ми уже в іншому вимірі, в іншому світі! Вони говорять про речі, які ми обговорили в кінці 80-х-на початку 90-х. Самоврядування у їхньому розумінні – це щось на зразок самоорганізації. Асоціації місцевого самоврядування? Та ви що? Плюс диктатура. В онлайн була депутатка ради одного з районів Москви Юлія Галяміна, якій суд якраз у ці дні мав оголосити вирок за … мирний протест. Слухав це все і подумалося, як добре, що ми пішли своїм шляхом і як небезпечно рухатись в бік “русского міра”. Бережімо свої демократичні здобутки!

Все ж фахівці справедливо зауважують, що реформа місцевого самоврядування чи не єдина вдала реформа в Україні. Зрозуміло, що пересічний українець ще не відчуває її результату. Але на закладеному фундаменті обов’язково постане достойне життя. На те й надія, що звідси Україна і відродиться.

А починали ж ми так само з дискусій: що змінювати, навіщо? Втім, якщо робити, то й зробиться – ця мудрість моєї бабці Гані підтверджена роботою з впровадженням в Україні реального місцевого самоврядування. Ми ще у далекому 1990 році прийняли перший серед республік тодішнього СССР закон про місцеве самоврядування. Він і поклав край комуністичному управлінню територіями та ліквідував таке явище, як “вертикаль рад”.

Утім, наша реформа 1990 року забуксувала відразу через надмірну подрібненість територіальних громад. Ні розуміння, ні традицій, ні інституцій, які б могли вирішити цей виклик, тоді не існувало. Не можна перескочити історичні етапи, якщо нема для цього традицій та інституцій. Сумний досвід колективізації та примусової ліквідації сіл довго не давав змоги провести реформу. Відтак багато сіл не вдалося зберегти, заодно зникли навіть ті, які можна було б врятувати, якби реформу провели ще в ті далекі часи.

Ця тридцятирічна успішна реформа має свої уроки. Один з них у тому, що не можна провести зміни, будучи у владі, якщо ти ґрунтовно не підготував їх, перебуваючи, приміром, в опозиції. Політики багато говорили про зміни управління, але ніхто, приходячи у владу, на зміг їх провести, оскільки доки готував реформу, влада уже втрачалась. У 2014 році вдалось тому, що впродовж 2008-2009 років усі необхідні проєкти було підготовлено, а в 2010-2013-му справжні активісти переконали суспільство в незворотності реформи. Тому прихід нової команди у владу навесні 2014-го, в умовах розробленої реформи, успішно її запустив у реальне життя.

Українці виконують закони добровільно або ніяк. Розуміючи таку ментальність, перший етап реформи розпочався на основі добровільності, при державній підтримці ресурсами – і це спрацювало. Впродовж 2014-2018 років ми отримали просто блискучий результат.

Ще один урок у тому, що реформа, яка добре прописана і наочно демонструє проміжний результат, може бути продовжена і при зміні влади. Так сталось і з децентралізацією. Це чи не єдина реформа, яка продовжується.

За одного битого двох не битих дають. Вибори-2020 показали, що тотальна більшість голів громад, які пройшли процес утворення ОТГ і розвивали свої громади, змогли витримати і партійний, і медійний, і правоохоронний тиск, і таки перемогли на виборах. Це резерв для політиків національного рівня і ми це ще побачимо.

І наостанок найважливіший урок. Ми можемо! Здається тепер ми всі побачили, що і в Україні можна робити реформи та досягати гарного результату, якщо робити все за логікою, дбаючи про місію, а не піар. Наш досвід тепер вивчають інші країни. Тому не все у нас погано, не все зрада. Бувають і перемоги. Місцеве самоврядування відтепер – інструмент для нашого зростання й наша велика відповідальність!

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram