“О! Це вже газета!” – каже міністр закордонних справ України Геннадій Удовенко, гортаючи сторінки першого номера “Час-time”. Довгий час перебуваючи з дипломатичними місіями за кордоном, він звик читати The Times, The New York Times, The Washington Post, Financial Times. А тут тримає в руках таку ж великоформатну газету на шістнадцять сторінок. Українську.

“Світовий стандарт”, – додає.

В’ячеслав Чорновіл втішений. Не стримує усмішки. Слова друга для нього багато важать. Либонь прагнув зробити не просто українську газету, а таку, яку читав би не лише робітник, селянин, вчений, а й увесь світ. Щоби слово з України стало доступним і зрозумілим по усіх світах. Водночас з українськомовним варіантом одразу розпочалося видання й англомовного “Час-time-digest“.

В’ячеслав Чорновіл розумів, що зі світом треба спілкуватися напряму. Пропонувати країнам Заходу первинну інформацію, яка в ті часи, як зрештою здебільшого й нині, потрапляла на шпальти західних ЗМІ через потужні московські інформаційні агенції звісно з московською ж інтерпретацією. Не будучи державним чиновником, він узяв на себе важку державну місію – презентувати Україну у світі. “Час-time” одразу пішла й до українського читача, і до зарубіжного. Ми своїми силами доставляли газету до кожного іноземного посольства в Україні, видавництво “Смолоскип” Осипа Зінкевича взялося організувати передплату в країнах Європи й Америки. Пригадую, до одного лише Чикаго ми щотижня відправляли пів сотні примірників. Удалося розмістити газету на міжнародних авіалініях.

І справді, напередодні Різдва 1995 року “Час-time” пішла у світ!

“Тижневик отримав визнання в ділових та політичних колах Заходу. Його публікації привертали увагу інвесторів, Банку реконструкції та розвитку тощо. Розповсюджувався у США, Великій Британії, Канаді, Австралії, Франції, Німеччині та інших країнах світу”, – дослідив згодом історик Василь Деревінський.

Утім, для В’ячеслава Чорновола “Час-time” передусім був часописом для українців і про українців.

“Ідея українського часопису сучасного стилю, який не тільки пропагуватиме, але певним чином впливатиме на ситуацію в державі, у якому буде багато інформації і ще більше свіжого політичного, економічного, культурологічного аналізу, існувала вже давно, – зазначив шеф-редактор у першому числі часопису. – Водночас важкі економічні умови існування друкованого слова роблять періодику збитковою, примушують до самоцензури, до орієнтації на тих, хто платить, тому ми спробуємо <…> творити “Час” як газету справді незалежну, для якої принципи будуть понад усе <…> Наша газета не буде ні вузькопартійною, ні навіть блоковою <…> Ми хочемо, щоб “Час“ прислужився <…> порозумінню [демократичних сил], щоб став своїм для націонал-демократів і лібералів, соціал-демократів і демохристиян, просто політично активних громадян, які поділяють основні засади нашої газети, що формулюються трьома ваговитими словами: “Державність! Демократія! Реформи!”

Такою й була газета. І вона була всюди. Довкола неї гуртувалися, нею захищалися, з нею наступали та перемагали. Для багатьох вона стала актуальним посібником політичної та суспільної діяльності. В’ячеславу Чорноволу вкрай необхідно було, щоби газета доходила до простих людей. Редакції вдалося десь самотужки, десь за допомоги чорноволівського Руху створити систему менеджерів-розповсюджувачів ледь не в кожному районі. Її реалізовували, а що не вдавалося – просто роздавали. Левову частку взялися реалізовувати навіть обласні відділки “Укрпошти”.

“Час-time” стала направду всеукраїнською газетою. Її знали й шанували на Донбасі, на Галичині, на Волині та в Криму. І коли нині чуєш, що на окупованому Донбасі чи в Криму українців нема, час махнути на тамтешній люд рукою, щоразу згадується “Час-time”. Для Чорновола не було різниці між селянином із Галичини чи шахтарем із Донбасу. До речі, В’ячеслава Чорновола кандидатом на посаду президента України першими висунули саме шахтарі Донбасу. Шеф-редактор полюбляв бувати серед тамтешніх людей. І неймовірно тішився, коли від них до редакції приходили листи, які ми публікували. А якщо котрась добірка готувалась без думки з Горлівки, Макіївки чи з Бахчисараю, прохав доповнити перед виходом і листами звідти.

Власне “Час-time” видавалася за діяльної підтримки підприємців Горлівки, Слов’янська, Луганська, Чорноморська. Саме тижневик допомагав відірватися від Москви і стати самостійними цілим підприємствам Луганська, саме “Час-time” підставив плече газовикам Криму, коли ті прагнули збільшити видобуток газу, щоби зменшити залежність від Росії. Ціла епопея розгорілася за спасіння Слов’янського содового заводу. І нам удалося перемогти. Володимир Карташов та автор цих рядків стали в Україні чи не єдиними журналістами після публікацій яких Уряд Павла Лазаренка змушений був скасувати одну свою постанову та ухвалити нову, яка унеможливлювала знищення заводу. Можливо, ці публікації в інших часописах взагалі не помітили б. Але ж тут на захист став сам “Час-time” з шеф-редактором Чорноволом. Мусили реагувати.

“Все! Перемога!” – підсумувала багатомісячну боротьбу тодішня головна редакторка Олена Бондаренко.

І досі мене не полишає відчуття, що “Час-time” і люди зі східних теренів України були чимось єдиним зі взаємною повагою. Ми розуміли людей, ми знали, що газета, яка відкривала правду і про історію, і про сьогодення, їм потрібна більше, аніж українцям із західних теренів, в яких ще збереглася національна пам’ять. Вона підкаже, захистить. То куди ж це все поділося нині?

Сам В’ячеслав Чорновіл дав на те відповідь: “У тому, що Україна досі не є українською, що нею керує переважно неукраїнська і лише зовнішньо демократична влада, що реформи не проводяться, а якщо й проводяться, то аж ніяк не в інтересах усього народу, є й наша спільна провина. Роз’єднаність, а часом і взаємопоборювання, дрібнопартійщина й амбіційність новітніх “гетьманів” далися взнаки“. І додавав: “Нам потрібні сьогодні реформи, а не революції; сила закону, а не закон сили; добробут народу, а не всенародні злидні; суспільна злагода, а не затята ворожнеча; демократія, а не диктатура”.

Влада розгубила чи розтоптала усі українські паростки, посіяні газетою Чорновола. Місія єдності всього українства, яку В’ячеслав Чорновіл та “Час-time” так ревно плекали, і була, здавалося, здійсненною, була просто знищеною.

Власне, як і сам “Час-time”. Газета, що прагнула об’єднати суспільство, стала загрозою для олігархічної влади. “Особливістю нашої мафії є її зрощення з корумпованою значною частиною державного апарату, з правоохоронною та судовою владою, перетворення її в державно-кримінальну мафію. Без податкового чи митного інспектора, міліціонера, працівника держадміністрації чи місцевого самоврядування, що бере з виробничника чи торгівця значно нижчий за державний податок, але у власну кишеню (і кишеню вищого начальства), розгул тіньової економіки в державі був би неможливий. Зрештою, хабар може бути не тільки в грошовому чи натуральному вигляді, а й у формі взаємних послуг (“ти мені – я тобі”), але завжди в обхід закону і за рахунок держави” – це теж із “Час-time”.

Який мафіозі може таке стерпіти? Отож. На тижневик постійно полювали. Ускладнювали роботу партнерів, самій газеті доводилося одночасно відстоювати свою гідність у 14 судових позовах, що просто унеможливило подальше видання часопису. Чорновіл вирішив зробити перерву. І вже згодом відновити видання значно меншим за обсягом, але мобільнішим.

“Час-time” для українського суспільства, української журналістики виявився тією зіркою, яка яскраво спалахнула й згасла. Та її світла вистачило, щоб освітити дорогу. Після “Час-time” з’явилися інші державницькі газети, сайти, соціальні мережі. Вони продовжують місію чорноволівського тижневика і таки дійдуть до мети – вибудують спільність громадян, яким не однаково, в якій країні вони живуть. Бо “поки ми не витворимо з населення націю, поки ми не матимемо того, що називається “українська нація в політичному розумінні цього поняття”, – національна демократія повинна жити і змагатися”.

І в тому весь наш український інтерес! Бо “Час-time”, який пішов у люди на Різдво 1995 року, щоразу до нас повертається, як символ надії та віри.

Адже, як писав В’ячеслав Чорновіл: ”Кожний новий рік утверджує нашу незалежність не тільки в політиці й економіці, а й – що важливіше – в людській психології. Руйнуються старі стереотипи мислення. Підростає молодь, що не відчула на собі мертвотного впливу комуністичного режиму. Усією державою і кожний сам по собі вчимося покладатися тільки на себе. Якщо навіть при не найкращій владі з’явилися проблиски світла в кінці тунелю, то це свідчить, що Україна вистоїть, що її чекає світле майбутнє”.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram