19 березня Канцлер Німеччини Ангела Меркель відвідала Польщу. В ході візиту Канцлер провела зустрічі з польським прем’єр-міністром Матеушем Маровєцкім та Президентом Польщі Анджеєм Дудою. Це стало її другим закорднонним візитом після обрання главою німецького уряду. Перший візит напередодні був до Франції.

У такому географічному виборі Ангели Меркель міжнародні оглядачі побачили одразу декілька сигналів. З одного боку, поїздка до Франції не здивувала нікого. Меркель та Президент Франції Емманюель Макрон мають багато питань до обговорення. Разом вони задекларували спільну амбітну мету – реформування Європейського Союзу і Франція проявляла явне нетерпіння (з огляду на піврічну коаліціаду в Німеччині) та чекала від Німеччини старту предментних переговорів. З іншого боку, поїздка до Польщі була не такою однозначною. І у Брюсселю, і у Берліну є чимало питань до Варшави.

Консервативна правляча партія “Право і справедливість” неодноразово дозволяла собі конфронтаційну риторику по відношенню до європейських інституцій, ставила під сумнів німецькі побажання Берліну щодо квот на розподіл мігрантів з Близького Сходу державами Євросоюзу і навіть вимагала репарацій за результатами Другої світової війни. Ну а скандальними змінами до законодавства у сфері юстиції Варшава взагалі поставила під сумнів принцип верховенства права у Польщі. Разом з тим, Польща залишається важливим партнером і сусідом Німеччини. Відтак, задачею Меркель було показати польським лідерам, що вона рішуче відстоюватиме європейські принцип, але при цьому прагне конструктивного діалогу і збереження єдності ЄС. Задача, відверто кажучи, непроста, але й Меркель політик досвідчений – на посту канцлера вона “пережила” вже чотири польські уряди і Моравєцкі – п’ятий польський прем’єр, з яким вона говорить як лідер Німеччини.

Привабливим “пряником”, який привезла Меркель до Варшави, стала пропозиція про поновлення формату “Веймарського трикутника” у складі Німеччини, Франції та Польщі. Тристоронній діалог у такому форматі дає Польщі право виступати рівною серед рівних у компанії держав “старої Європи”, які нині беруться за “перезапуск” Європейського проекту, а також матимуть вагомий голос при формуванні бюджету Євросоюзу. І Польщі, яка нині не має на кого покластися в “старому” ЄС (традиційна союзниця Великобританія веде переговори про БРЕКЗІТ), така пропозиція дуже на часі.

Щоправда, Німеччина висуває і свої вимоги – Ангела Меркель недвозначно заявила, що її б “дуже потішило”, якби Польща порозумілася з Єврокомісією – іншими словами, пішла на певні компроміси, відмовилась від ескалації у відносинах з європейськими інституціями.

Примітно, що діалог Меркель вела з польськими прем’єром і президентом. На відміну від 2017 року – цьогоріч нема інформації про зустріч німецького канцлера із лідером “Права і справедливості” Ярославом Качинським. Це теж чіткий сигнал. У 2017 Ангела Меркель ще сподівалась домовитися із ним і знайти компромісні рішення, у 2018 – зрозуміла, що він “далекий від реальності” і тепер намагається донести цю думку і до інших представників польського істеблішменту. Думку про те, що Польща може або зберегти позиції одного з лідерів ЄС пліч-о-пліч з Францією та Німеччиною, або рухатися на периферію історії вслід за Качинським. І перший варіант, вочевидь, мав би бути більш привабливою опцією для раціональних політиків…

Що ж до українського інтересу, то для Києва результати візиту Меркель у Варшаву виявилися неоднозначними. В ході візиту обговорювався проект російського “Газпрому” “Північний потік 2” (газогін з РФ до Німеччини в обхід України та Польщі) і тут Польща вкотре виявилась послідовною союзницею України, намагаючись схилити Меркель загальмувати цей проект. Позитивом були і спроби Польщі підштовхнути Меркель до посилення санкцій щодо Росії на тлі загострення у британсько-російських відносинах.

Однак, однозначним негативом стала заява Ангели Меркель про те, що “Польща приймає біженців, хоча, з огляду на географію, може й з інших регіонів ніж решта держав ЄС”. При всій обережності такого формулювання, зрозуміло, що йдеться про визнання Меркель наративу, який поширювався попереднім і поширюється нинішнім урядом Польщі про міфічний “мільйон українських біженців”.

І польський Прем’єр, і канцлер Німеччини не могли не знати, що чисельна група українських мігрантів у Польщі біженцями не є. Проте, польському уряду вкрай важливо поширювати цей “фейк” як аргумент проти того, щоб приймати біженців із Сирії та Близького Сходу загалом. А німецький уряд пішов на компроміс і умовно погодився з польською аргументацією. І це вже чіткий сигнал Україні – у битві наративів Київ програє. І це небезпечний прецедент, бо хтозна: може обережне визнання “українських біженців”, якщо на нього не буде належної реакції, з часом потягне за собою й визнання “українських пілотів, що збили МН-17” чи “донецьких ополченців”? А це для України буде кроком до поразки…

Сергій Герасимчук, спеціально для “Українського інтересу”

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram