Коли у 1991 році британський прем’єр-міністр Джон Мейджор відвідав з візитом Пекін, відносини між Великобританією та Китаєм були близькі до нульової відмітки. Мейджор вкрай критично оцінив ситуацію з правами людини в Китаї, зауважив, що лідери КНР та Британії можуть мати спільні інтереси, проте далекі від спільних цінностей. Оцінки Джона Мейджора збіглися тоді з оцінками Західного світу, для якого події на площі Тяньаньмень стали приводом розглядати Китай як авторитарну державу, мати справи з якою непристойно і потенційно небезпечно.

Коли від візиту Мейджора до Пекіну минуло понад 20 років і у 2015 році до Лондона прибув китайський очільник Сі Цзиньпін – ситуація змінилась. Розбалансована міжнародна система, наслідки світової економічної кризи та перетворення у Європейському Союзі призвели до того, що Британія скористалася формулою про відсутність “постійних друзів” і припустила, що дружба з Китаєм тепер належить до числа “постійних інтересів” Об’єднаного королівства, а питання прав людини можна винести за дужки. Сі Цзиньпіна приймали на найвищому рівні. Йому навіть випало відвідати Букінгемський палац і прибути туди на позолоченій кареті – знак неабиякої уваги, якого цього року безуспішно домагався Президент США Дональд Трамп. Китай у відповідь підписав з Британією двосторонні економічні угоди на суму понад 40 мільярдів доларів, що дозволило тодішньому прем’єру Девіду Кемерону оголосити “золоту еру” у двосторонніх відносинах.

До цього визначення зверталася й Тереза Мей, нинішня очільниця британського уряду, яка відвідала Китай у період 29 січня – 2 лютого 2018 р. Проте, чи зберігається у двосторонніх відносинах “золота ера”, чи лишень спогади про неї, наразі до кінця незрозуміло.

Теплий прийом для “тітоньки Терези” та “холодний душ” для “татуся Сі”?

Коли напередодні візиту Терези Мей до Китаю їй поставили питання – чи готова Британія офіційно підтримати флагманську ініціативу КНР “Один пояс – Один шлях” – відповідь із Даунінг-стріт була доволі прохолодною. Урядовий речник сказав про низку застережень щодо цієї ініціативи та наголосив на тому, що Британія зможе підтримати її лише за умови відповідності міжнародним стандартам.

Цей сигнал, вочевидь, мало потішив Пекін і створив ризики для результативності візиту Мей до Піднебесної. Адже там ще пам’ятають, як уряд Мей свого часу, бажаючи уникнути китайських інвестицій у об’єкти критичної інфраструктури, поставив під сумнів проект Хінклі Пойнт – будівництва британської атомної електростанції, де частка у 30% належить китайській “China General Nuclear (CGN)”. І хоча згодом, після втручання Посла Китаю у Великобританії, роботу над проектом було продовжено, неприємний осад у двосторонніх відносинах лишився.

Другий поспіль “ляпас” Китай сприйняв уже з меншою терплячістю, проте, у кожному разі, візит не було зірвано і Терезу Мей приймали досить тепло. Вона зустрілася з лідером КНР Сі Цзиньпінем (з яким говорила понад три години) та прем’єр-міністром Лі Кецяном, взяла участь у чайній церемонії, відвідала “Заборонене місто”, а в ході одного інтерв’ю із журналістами Терезі Мей розказали, що у китайських соціальних мережах вона отримала прізвисько “тітонька Мей”, тож “тепер її сприймають у Китаї як члена родини”.

Китайські медіа також позитивно відгукувалися про прагматизм британського прем’єр-міністра та про її готовність до взаємовигідної економічної співпраці, яку не заступатимуть питання прав людини чи ситуація у Гонконзі.

Самій Терезі Мей також було важливо, аби візит відбувся з якнайкращими результатами. Адже це посилило б її позиції та позиції її Кабінету, які нині доволі хиткі і через прогнозовані наслідки БРЕКЗІТу, і через внутрішню опозицію до Мей у стані британських консерваторів.

Проте, коли навіть після розмов із Сі Цзиньпінем Мей відмовилась офіційно підтримати “Один пояс – один шлях”, а спілкуючись з Лі Кецяном, підняла тему прав людини й висловила занепокоєння китайським демпінгом сталі, стало зрозуміло, що очікувати на прориви від візиту не доводиться. Звісно, Китай скасував заборону на імпорт британської яловичини (але це, зрештою, було логічно – останній випадок коров’ячого сказу, що був причиною заборони, мав місце в Британії 20 років тому). Звісно, щоб зберегти обличчя, уряд Мей також оголосив про підписання з Китаєм торговельних договорів на суму понад 9 мільярдів доларів, але про що саме йдеться – невідомо. Можливо – лише про обіцянку інвестицій. Тож візит і склався, і не склався… Але водночас він став індикатором цілої низки тенденцій у міжнародній системі та міждержавних відносинах, про які треба згадати окремо.

Спільний інтерес?

Передусім кидається у вічі прагнення паритетності. Світ і справді набуває ознак багатополярності. При цьому, кожен із полюсів прагне потягнути ковдру на себе. Старі гравці намагаються зберегти для себе преференційні режими, нові – вважають себе обділеними й за жодних умов не хочуть поступатися, а подекуди прагнуть виторгувати для себе “позитивну дискримінацію”. Як наслідок – переваги глобального ринку не використовуються повною мірою, а ситуація “win-win” перетворюється в ситуацію “lose-lose”.

Такий, свого роду, національний егоїзм підважує навіть сталість традиційних політичних та економічних коаліцій. Відбувається їхня фрагментація. У західних альянсах зберігаються ціннісні пріоритети, але втрачається спільне бачення цілей, стає дедалі більше помітною розбіжність інтересів, виникає конкуренція за ресурси. Як наслідок, на тлі стратегічних альянсів починають виникати ситуативні “ad hoc” коаліції, а подекуди й цей механізм вже не є достатнім на тлі наростаючого егоїзму. Виграє від цього передусім Росія – там із нетерпінням чекають на те, щоб працювати з новими лідерами, зваблювати їх перспективами двосторонньої співпраці, дробити й поглинати Старий світ.

Що ж до Китаю, то він опиняється в делікатній ситуації. Тривалий період часу в КНР планували тріумфальне повернення на світову арену. Пекін прагнув зіграти у “win-win” гру, а специфіку власної політичної системи планував компенсувати акумульованими економічними ресурсами, які був готовий щедро вливати у світову економіку. Усвідомлювали в КНР і те, що існує ризик певної фрагментації, тож у якості “плану Б” були готові до роботи з “ad hoc” коаліціями – прикладом є формування об’єднання “16+1”. Але якщо й була серед китайських стратегів думка про те, що світова сцена, на яку вони планували тріумфально зійти, виявиться на глиняних підпірках множинних національних егоїзмів, то вона була не мейнстрімною.

Відтак, нині КНР стоїть перед множинною дилемою – або намагатися підпирати ЄС як вигідний китайцям спільний ринок і спробувати бути на ньому рівним серед рівних, або вибудовувати “ad hoc” альянси друзів Китаю, наражаючись при цьому на звинувачення у розколі Європи, які лунають зі “старого ЄС”, або ж працювати на двосторонньому рівні (цей варіант найбільше імпонує Москві, яка готова поділитися своїми агентурними мережами за право називатися стратегічним союзником КНР).

Для ЄС, аби залишатися сильним гравцем, спроможним на “win-win” гру з Китаєм, найбільш привабливим є перший сценарій. Пошук консенсусу ставить перед Європою необхідність ведення переговорів та консультацій не в рамках різнорідних клубів, а у визначених внутрішніх форматах, де голос кожного буде і почутим, і публічним (тут варто зазначити, що БРЕКЗІТ не мав би означати відходу Британії від європейських справ і новий формат залучення Британії до загальноєвропейського політичного діалогу має бути віднайдено). Таким чином був би забезпечений транспарентний політичний діалог. І тільки після того, як буде досягнуто порозуміння із внутрішнім правовим та інституційним порядком, можна братися за втілення нових планів, про які нині говорить Президент Франції Емманюель Макрон.

Що ж до поїздки Мей, то вона загалом “ламала шаблони”. Британська прем’єрка не лише уособлює роздрібненість Європи, яскравим виразом якої є БРЕКЗІТ, але й спробувала говорити про економічні відносини, спираючись на питання про права людини. Відчувається, що китайська сторона не розраховувала на менторство гості з туманного Альбіону, тим більше, що, на думку Китаю, певний прогрес “у рамках китайської специфіки” має місце, хоча й здебільшого на рівні внутрішньої економічної лібералізації. Відтак, і панди для Лондонського зоопарку Мей з Китаю, як не прикро, не привезла.

Візит також не додав ясності щодо того, чи стануть британсько-китайські відносини амортизатором БРЕКЗІТу для Лондону.

Український інтерес

Уроки візиту Терези Мей треба врахувати й на Печерських пагорбах – взятися за підготовку візиту високого рівня до Китаю. Попри те, що Сі Цзиньпіну минулого року передали запрошення відвідати Україну, не зайвим було б організувати й візит українського прем’єра та делегації підприємців до Пекіну. Серед можливих тем для обговорення могли б бути долучення України до формату “16+1” та роль України у Ініціативі “Один пояс – Один шлях”. Наслідком такого візиту мало б стати підписання щонайменше кількох прямих договорів щодо розширення інвестицій та спільного виробництва, наукового й культурного обміну. Проте, слід пам’ятати, що це “план Б”, а “планом А” мала б бути взаємодія з Китаєм разом із єдиною Європою. У кожному разі є надія, що колись і в Київському зоопарку з’явиться пандочка.

Сергій Герасимчук, Радник Ініціативи “Think Twice UA“; Ярослав Матійчик,  Виконавчий директор ГНДО “Група стратегічних та безпекових студій”, спеціально для “Українського інтересу”

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram