Маруся Вольвачівна: Україна – моє життя, тому що я люблю її серцем і душею.

178 років тому народилася досить загадкова постать української поезії Марія Вольвач. Поетеса, письменниця, про яку відомо зовсім небагато. Спочатку свої п’єси та вірші складала подумки. Бо ні писати, ні читати не вміла. Перші поезії були надруковані, коли жінці виповнилося 46 років.

Маруся Вольвачівна (творчий псевдонім поетеси) народилася на Харківщині 29 березня 1841 року. Її сім’я була з заможного козацького роду.

Одного разу в їхній повіт заїхали грецькі ченці і, побачивши Марусю, напророкували: “Ти така людина, котра хоче усе на світі знати, тебе будуть люди любити і поважати. Ніколи не вийдеш заміж. На твоєму шляху буде більше горя, ніж радощів, і потім ти зробишся писателькою”. Дівчинка тільки посміялася з тих слів, бо ж була тоді зовсім неписьменною.

Батько дівчинки помер, коли малій виповнилось 7 років. Старші брати швидко розтринькали батьківський спадок. Величезне господарство розпродали на торгах, лишивши молодшу сестру без статків. Це змусило її податися до Харкова, щоб опанувати там хоч якесь ремесло і не вмерти з голоду. Дівчина була розумною і дуже гарною. На неї звернуло увагу панське подружжя з Петербурга, і запропонувало поїхати з ними до столиці. Марія дала згоду за умови, що там її віддадуть до школи опановувати грамоту. Її земляк, бібліограф Іван Лисенко розповідав: “Вона їм сподобалася як експонат, бо була гарною, у красивому українському костюмі. Взявши Марусю з собою, вони планували хизуватися своєю незвичайною покоївкою серед петербурзьких багатіїв”.

У Петербурзі ніхто не збирався віддавати її до школи, а коли панам набридла така екзотична лялька, вони перевели її до нижчих служниць, а тоді й зовсім вказали на двері. Самій Марусі столиця теж не сподобалася, в мемуарах вона напише: “У Петербурзі не так і Святий вечір справляють, як у нас. Тут нема ні куті, ні узвару, ні пирогів, ні капусти з опеньками, ні гороху, ні риби печеної. А як у нас у сей день, то кожна господарка готовить страву, яка є смачніша. У сей багатий радісний вечір збираються вечеряти всі докупи у велику хату до господаря: робітник безрідний, наймит і наймичка”.

Через півроку Маруся повернулася до матері, та все ж подорож вплинула на світогляд дівчини і сформувала тему для багатьох її майбутніх творів. В її п’єсах головним персонажем завжди виступала людина з тяжкою долею. Вивчившись на кравчиню, вона до кінця життя буде заробляти цим ремеслом на шматок хліба. Ходила наймичкою по селах і містах. Та попри тяжку працю, подумки складала свої оповідання. Вона постійно відчувала на собі тиск давнього пророцтва про її “писательську долю”, це штовхало дівчину обходити навколишні села і збирати народні оповідки, а також читати свої.

Маруся Вольвачівна

Коли ж серед селян спалахнуло повстання у 1902 році, вона організувала таємний гурток, до якого увійшла інтелігенція сусідніх сіл, де вочевидь порушувалися українські національні питання. Саме у цей період Маруся напише, що Україна – її життя. І любить вона її всією душею і серцем. “І гірко мені дивитися на неї, що вона рік за роком утрачає усе своє рідне, що таке серцю миле”. Таке висловлювання свідчило про неабияку мужність, адже в той час на території України діяли Валуєвський циркуляр і Емський акт, які мали нищити будь-які прояви національної ідентичності. Такі посиденьки інтелігентів жорстоко переслідувалися жандармами. Тому члени гуртка проводили свої зібрання за закритими вікнами, із горілкою на столі, щоб при будь-якій облаві створювати вигляд звичайнісінької сільської пиятики.

Достеменно невідомо, коли і за яких обставин доля звела Марусю Вольвач із істориком Дмитром Багалієм. Але саме ця зустріч ввела в творчі кола Харкова просту швачку. Саме Дмитро зміг розгледіти справжній мистецький скарб жінки, навчивши її тонкостям пера. Допоміг із дебютом. Її перша збірка оповідань була надрукована в альманасі “Складка”. Через рік у світ вийшов гумористичний твір “Кажи жінці правду, та не всю”. Були її твори і в “Літературно-науковому віснику”. Саме Іван Франко став відкривачем для нас цієї письменниці. Ним було опубліковано “Спомини української селянки”. В них було вказано місце, де народилися Вольвачівна, а це в свою чергу дало точку відправлення для дослідження її біографії. Мемуари Марусі цінні тим, що описуючи власне життя, вона лишила детальний опис побуту та звичаїв селянства східної частини України на рубежі ХІХ і ХХ століть. Ці свідчення вже ввійшли до історії вітчизняної етнографії.


Обкладинка перевидання творів Марії Вольвач 2007 року

Точна дата смерті письменниці невідома, умовно дослідники вказують період між 1903 і 1910 роками. Не збереглася ні могила, ні хата. Та зусиллями істориків вдалося відкрити етнотуристичний маршрут до села Вольвачівни.

До сучасної історії Марусю Вольвачівну повернув філолог Іван Лисенко. Він ще з дитинства чув розповіді про нелегку долю жінки. В архівах вчений шукав все, що стосувалося забутої письменниці. Її твори, листування. Багато її праць були неопублікованими, і дослідник на власні кошти видав книжку, яка вийшла у 2007 році у межах проекту “Невідома Україна”.

Маруся Вольвачівна належить до маловідомих українських митців. Досі їй не встановлено жодного пам’ятника чи меморіальної дошки. До 1 вересня 2008 року цього імені не було в історії української літератури.


Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.