9 квітня, 140 років тому, народилася Марія Варфоломіївна Лівицька, уроджена Ткаченко. Вона була українською письменницею-мемуаристкою, громадською діячкою і активісткою українського жіночого руху. Очільницею Союзу українок у Польщі та дружиною першого президента Української Народної Республіки в екзилі Андрія Лівицького.

Народилася в Жмеринці, у два роки втратила матір, виховувалася мачухою. Та, хоч і була доброю господинею прищепити падчерці любов до господарства не змогла, бо материнських почуттів до чужої дитини не мала, а дівчинка, в свою чергу цуралася жінки. Можливо, саме це і стало в майбутньому поштовхом для того способу життя, який обрала Марія.

Освіту здобувала у першій в Києві жіночій гімназії. Свого часу там навчалися Анна Ахматова, Надія Забіла-Врубель, Наталя Полонська-Василенко, Олена Голіцинська, а також Катерина Десницька, яка стала дружиною сіамського принца.

“До вищої школи доступу майже не було, а знайти посаду для жінки теж було дуже тяжко. Єдине, що було можливе, це посада вчительки в народній школі, та й туди нелегко було дістатися. В цих обставинах цілком природнім було бажання моєї мачухи знайти мені “жениха” і тим самим якнайшвидше мене позбутися”, – розповідала Марія.

На нещастя дівчини, одразу знайшлося дві “вигідні” партії, які Марію дуже дратували. Відмовила обом, а щоб не дратувати мачуху, обіцяла знайти роботу. Хоча це було нелегко. Тричі вона отримувала відмову і поверталася додому, стійко витримуючи натиски нерідної матері та її нестримне бажання влаштувати особисте життя дівчини. Весь цей час вона листувалася з товаришем – Андрієм Лівицьким, це допомагало відволіктися від сірої буденності. Але врешті-решт, познайомившись з однією панною, отримала роботу домашньої вчительки її дітей.

При цьому активно займалася громадською та партійною діяльністю. Завдяки приятелю Андрію Лівицькому, стала членкинею Революційної української партії. Там потоваришувала з активістами Миколою Міхновським та Миколою Поршем. В київській студентській громаді вона познайомилася із Дмитром Антоновичем, Володимиром Винниченком, Олександром Скорописом-Йолтуховським.

У середині липня 1900 року Андій Лівицький і Марія побралися. Повінчав їх місцевий священник, який доводився родичем по сестрі. Вони й фінансували весілля, бо батьки нареченого, які були дворянського походження, відмовилися від сина-революціонера і від такої ж, як він бунтівниці. До всього того Андрія переслідувала жандармерія.

У 1901 році у Києві утворилася Українська жіноча громада, на чолі якої стояла дружина відомого українського діяча Євгена Чикаленка – Марія Вікторівна. До цієї організації Лівицька потрапила як протеже Марії Матвіївни Степаненко, дружини бібліотекаря Степаненка. До жіночої громади належали, крім Марії Чикаленко та Марії Степаненко, письменниця Одарка Романова, Марія Тимченко, Людмила Старицька-Черняхівська, дочки Миколи Лисенка, Марія Гоженко (пізніше – Матюшенко), Марія Грінченко, Ганна Чикаленко (дочка Чикаленків).

Читайте також: Хто така Людмила Старицька-Черняхівська і що вона зробила для України

Збори Української жіночої громади відбувалися здебільшого у Чикаленків. Головними завданнями організації були виховання дітей в українському дусі, розповсюдження популярної української літератури по селах. Також у товаристві укладали бібліотечки з книжок, на які писали рецензії.

У 1903 році подружжя Лівицьких переїздить до міста Лубни. Там вони організували революційну партію. Заснували Вільну громаду Революційної української партії, середньошкільні і робітничі гуртки.

Революційні настрої в суспільстві зростали, а водночас і ненависть до царського режиму. Молодь рвалася до активної політичної праці, університети страйкували. Через те відбулися масові арешти молоді, серед заарештованих був і Андрій.

В 1905 році на своєму з’їзді РУП переорганізувалася в Українську соціал-демократичну робітничу партію. Лівицькі очолили революційну працю, перебравши на себе її велику частину. Сама Марія в той час розривалася між материнством і бажанням служити на користь народу.

“ Якось не спадало на думку, що буде з дітьми, коли мене заарештують, засудять на тяжку кару. Молодь вірила, що самопосвята в революційних змаганнях є конечна. Ми вірили, що наша жертва принесе щастя і волю цілій нації і спокій на її землі. Ця віра в щасливе майбутнє штовхала ентузіастичну молодь на небезпеки, на тернистий шлях голоду й холоду, на тюрми, каторги, часто – на смерть. Батьки змагаються за волю, щоб прийдешньому поколінню було легко дихати в вільній батьківщині. Ми вірили, але доля судила інакше”.

Марія Лівицька була не лише дружиною і матір’ю, вона була щирою товаришкою свого чоловіка. Були у них спільна революційно-підпільна, повна небезпеки праця, спільні думки й політичні ідеали. Але водночас – була незалежність думки і поглядів, траплялися розбіжності в точках зору чи в тактиці революційної роботи, але одна мета й спільні ідеали притлумлювали ті розходження.

У 1906 році заарештували Андрія Лівицького, але він зміг втекти. З того часу його діяльність стала підпільною. Він із чужим паспортом переїжджав із місця на місце, щоб поліція не могла його вистежити. Мрія виїхати до Галичини чи Болгарії лишилася мрією, бо грошей бракувало. Помикавшись різними містами, Лівицькі повернулися до Лубнів. Та в жовтні 1907-го знову арешт, і цього разу Андрій відсидів у в’язниці півтора року.

Київський військовий суд у січні 1909 року засудив Андрія на два роки ув’язнення, Марію виправдали. “Присуд був, властиво, несправедливий і нелогічний. Ми двоє – Андрій і я – мусили дістати найвищу кару, мусили відповідати за все, а Андрій, що стояв на чолі всієї справи, дістав тільки два роки”. Адвокати, до яких належали Микола Міхновський і Арнольд Марголін, внесли апеляцію, і восени 1909 року суд виправдав обвинувачених, бо справа була побудована на провокації.

Скінчився суд, а з ним і романтичний період революційних змагань. Родина Лівицьких переїхала до Канева. Тоді це глухе і провінційне містечко давало можливість присвятити себе родинному життю і вихованню дітей. На той час у Марії і Андрія було їх двоє – син Микола і донька Наталя. Батьки з самого малечку прищеплювали їм людяність, толерантність до людей іншої національності, любов і пошану до людей фізичної праці, подаючи в доступній формі образ національного й соціального поневолення українського народу. До речі, син Микола у майбутньому став громадським та політичним діячем, журналістом і третім президентом УНР в екзилі (1967–1989), а Наталя – відомою українською письменницею, поетесою, перекладачкою, її будуть знати під ім’ям Наталя Лівицька-Холодна.

Потім був переїзд до Полтавщини. А там і вибухнула Перша світова війна. Царський уряд переслідував українців, забороняв українське друковане слово й громадсько-політичну діяльність.

З початком революції 1917-го року подружжя Лівицьких повністю поринає в події. Марія, хоч і була обмежена родинними обов’язками, осторонь не залишилися. Вона годинами виступала з промовами. Одного разу під час виборів до Установчих Зборів довелося їй говорити про автономію України людям, “які не знали, навіть, що таке Україна і хто вони самі”.

Під час Української революції Андрій Лівицький став членом Центральної Ради, потім – міністром уряду Української Народної Республіки, прем’єр-міністром УНР. Саме він у квітні 1920-го від імені українського уряду підписав політичну частину Варшавського договору із Польщею. З того часу і його родина замешкала у Варшаві. Після загибелі Симона Петлюри в 1926 році Андрій Лівицький очолив Директорію УНР. Вже після Другої світової, у 1948-му, була створена посада президента УНР в екзилі (тобто, на вигнанні). Лівицький, як очільник Директорії, став першою особою на цій посаді. Таким чином, саме його можна вважати першим президентом України, а Марію Варфоломіївну – першою леді. Щоправда, в еміграції. Повернутися на Батьківщину їм обом вже ніколи не судилося, адже в Україні панував радянський режим.

В ті роки в еміграції опинилося багато українських жінок. Одні з них залишили Україну разом зі своєю армією, як лікарки й сестри-жалібниці. Інші виїхали звідти разом із державними установами, чи в складі різних українських місій. Решта втікали за кордон від більшовицького терору. Попри все, українки на чужині не тільки давали собі і своїм родинам раду, а ще й іншим допомагали. Вони творили свої організації, плекали й розбудовували українську культуру, відбивали ворожу пропаганду та інформували світ про долю своєї батьківщини. Саме такий союз очолила Марія Лівицька.

Союз українських емігранток дбав про об’єднання українського жіноцтва, там утворювалися зв’язки з закордонними жіночими товариствами, знайомили їх з українською справою, а водночас oпiкувалися українськими дітьми, полоненими, інтернованими, зокрема студіюючою молоддю.

Після Другої світової війни вся сім’я Лівицьких мешкала в західнонімецьких містах Оффенбах, Майнцкастель та Етлінген. Саме там, на німецькій землі, 1954 року пішов із життя Андрій Лівицький. Поховали його на цвинтарі Вальдфрідгоф у Мюнхені (згодом перепохований на цвинтарі Святого Андрія в Саут-Баунд-Брук, штат Нью-Джерсі, США). 1957 року Лівицькі переїхали за океан і оселилися в Йонкерсі поблизу Нью-Йорка. Марії Варфоломіївни не стало на 93-му році життя, 16 серпня 1971-го. Лише через рік побачила світ книга її спогадів “На грані двох епох”, яка подає унікальні матеріали до історії українського визвольного руху в XX столітті.

27 березня 2009 року Національний банк України увів до обігу ювілейну монету “Андрій Лівицький” (серія “Видатні особистості України”). 5 квітня 2018 року в місті Прилуки відкрили меморіальну дошку Андрію Лівицькому.

Читайте також: Емансиповані українки. Як наші жінки боролися за місце під сонцем


Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.