Так сталось в житті, що належу до тих, для кого вибори – не просто поставити “хрестик” і вкинути бюлетеня до урни. Для мене вибори перетворились на професію. Котру і люблю і ненавиджу одночасно. Ось такий душевний дисонанс.

Останні мої шість виборчих кампаній – Росія. Вперше туди потрапив влітку 2011-го. І цікаво було і “стрьомновато” – і чужа країна, і незнайома обстановка, і інший менталітет, та й масштаб трохи лякав – майже мільйон виборців. Хоч і мав до цього непоганий досвід (півтора десятка кампаній різних рівнів в Україні) але дома й стіни ж допомагають. Та, врешті, не святі горшки ліплять, та й розмір гонорару був не останнім фактором. Коротше – поїхав. Потім були Примор’я, Хабаровський край (легендарний порт Ваніно, до речі), Якутія. Романтика!

У цьому дописі, власне, про перебіг виборів майже не буде – це цікаво вузькому колу спеціалістів. Я постараюсь поділитись загальними враженнями про країну, людей, відносини в суспільстві. Звісно, вийде уривчасто і незв’язно – пишу по пам’яті, а вона, як відомо, ненадійний інструмент.

Перше, що вразило в Росії в далекому вже 2011-му, – настійливі нагадування гучномовця на Київському вокзалі Москви про небезпеку терактів і пильність. Це зараз ми до цього вже звикли, а тоді для нас вибух десь на вокзалі був чимось нереальним (спасибі вам, росіяни!). Ще – величезна кількість свастик і ксенофобських лозунгів на всіх підходящих поверхнях. Рамки металодетекторів в метро, на вокзалах. Прискіпливий огляд – як багажу, так і особистий. Аеропорт Бориспіль в порівнянні з заштатним російським аеропортом просто зборище роззяв в цьому плані, навіть зараз.

Ще довго не міг зрозуміти, що мені нагадує їхній телевізор. Ну така ностальгія за “совком” пробивала при перегляді передач, особливо новин, – спасу нема! А потім дійшло – форма подачі і побудови програм, меседжі, ідеологія, навіть постановка картинки – точнісінько телебачення пізнього СРСР. Причому росіяни (а спілкувався я здебільшого з професіоналами-політтехнологами, не забувайте) довго не могли зрозуміти, що я від них хочу, запитуючи про роботу ТБ. Так, здається, і не зрозуміли. Для них така робота ЗМІ – явище цілком звичне, вони не розуміють, що може бути не так, що на різних каналах одна й та ж подія може інтерпретуватись цілком протилежно. У них все відповідає “генеральній лінії партії”. Крок вправо, крок вліво – вважається…

До речі, про партію. Основна і направляюча сила російського суспільства – партія “Єдина Росія”, або “ЄдРо”, як її всі називають. Всі інші, типу “опозиційні”, є нічим іншим, як філією того ж самого ЄдРа. Годуються всі партії з одних і тих же рук і служать одним і тим же керманичам. Так що всі ці іграшки в ЛДПР, “Справедливу Росію” і КПРФ (а більш ніяка з партій не варта уваги) – всього лиш “розвод лохів”, тобто виборців. Бо, врешті, абсолютно неважливо, яку партію обрали – служити вона буде все одно кому треба. Хоча конкуренція між ними наявна. Воно й не дивно – чим більше депутатських місць маєш, тим більший шмат від пирога отримуєш. Тут все, як у нас.

Взагалі, в промивку мізків в Росії вкладені величезні ресурси. Як фінансові, так і інтелектуальні. І все це робиться дуже давно і вельми системно. І коли ми зараз сміємось над “розіп’ятими хлопчиками”, “неграми на танках” та іншою лабудою, то ми робимо помилку. Уся ця маячня розрахована суто на внутрішнього споживача. А що скажуть інші – неважливо, аби місцевий “піпл хавав”. Підтвердження цьому – рейтинг підтримки Путіна.

Ні, не можна говорити, що всі в Росії дурні з промитими мізками. Звісно, є розумні, цілком адекватні люди. Але таких явно мало. Вони або дистанціюються від політики, або ж зовсім на неї не впливають. Бо для впливу потрібні ресурси і підтримка, а де їх взяти?

Хоча (і це зовсім не моя думка, її вперше озвучили мені колеги-росіяни ще шість років тому) все це закінчиться доволі плачевно. Бо будь-яка “стабільність” має свою ціну. І чим більша “стабільність”, тим вища ціна.

Ще повідомляю тим, хто далі Москви і Пітера не виїздив – в Росії зовсім не так “класно”, як ви думаєте. Буквально в 50 кілометрах від Москви ви очманієте від вигляду закинутих і розвалених хат. Ні, я не кажу, що у нас таких нема. У нас також достатньо вмираючих сіл. Але не на відстані в 50 кілометрів від Києва на трасі державного значення.

І з роботою і заробітками зовсім не так “кльово”, як вам здається. В провінції (а провінція там починається за МКАДом) зарплати зовсім не такі високі, як в Москві. В Чебоксарах (півмільйонне місто і центр республіки), наприклад, в 2011 році наш водій отримував 8000 рублів. Долар тоді був по 33 рублі. Ось і рахуйте. Тільки враховуйте, що ціни там на 30-40 відсотків вищі за наші.

Не у всіх, ясно, такі малі зарплати. В Якутії, в місті Ленськ, наприклад, влітку 2014 рядові співробітники відділу культури отримували по 30 000 рублів. При курсі долара 37. Але, на хвилиночку, відро картоплі коштувало на ринку від 350 до 900 рубасиків. Огірочки були по 150-200 за кг. І опалювальний сезон там – 9 місяців на рік. І – “только самолетом можно долететь”. А квиток в Якутськ – 12-14 тисяч. А з Якутська теж “только самолетом”. От і рахуйте, на скільки вистачить тих 30 тисяч. І ще нюанс – якщо ти вилетів з роботи, не вгодивши якимсь чином начальству, ти – парія. Бо все в регіонах підконтрольне невеличкій доволі замкнутій групі людей. І, якщо в Україні з якої-небудь Жмеринки чи Ріпок “на крайняк” автостопом виїдеш, то з Ваніно чи Вілюйська…

Стосовно людей. Люди, як люди, казав Булгаковський Воланд. Мені особисто в цьому плані пощастило – я, врешті, не роботяга, котрий ліс приїхав валити. Я спілкувався з високооплачуваними професіоналами, котрі, до того ж, дивляться на багато речей цинічно і з власної “колокольні”. Бо те, що ми впарюємо виборцю, ми самі ніколи не сприймаємо. Тому й коло спілкування в мене було іншим, ніж у середньостатистичної людини. Спільну мову з колегами я знаходив майже завжди. Принаймні, ми прислухались один до одного при обговоренні міжнаціональних і міждержавних відносин. І, хоча часто і не сходились думками, все ж поважали іншу точку зору. Навіть в 2016 році. Всі ми (маю на увазі в першу чергу колег-росіян) з сумом розуміли, що нічого доброго з авантюри Путіна не вийде. Але це колеги. А от інші…

Ще вразила якась “загнаність” і безнадія в плані вибору на виборах. (Уточню – мова йде про 11-12 роки, до війни). Багатьох не влаштовував ні Путін, ні ЄдРо. Але якось приречено говорили – “А кто другой? Ну вот за кого?”. І йшли голосували. У 2012, під час минулих виборів Путіна, співробітники його ж штабу, його вірні “Єдинороси”, сиділи і з сумними посмішками вираховували, скільки йому буде у 2024 році, після закінчення “останнього другого” терміну президентства. І так же сумно жартували – “как Брежнева вынесут из Кремля, вперед ногами”.

До речі, про “адмінресурс”. Нам в Україні такого й не снилось. Ні при Кучмі, ні при Янику. Хіба де в Донецькій області часів “махрового Януковича”. Наради по виборах ЄдРа або провладного кандидата – в місцевих адміністраціях. Відкрито. Потрібен транспорт – дзвінок в адміністрацію. Передати агітматеріали – адміністрація. Начальники штабів на місцях – або голови, або заступники голів відповідних адміністрацій. Якісь ретиві мєнти затримали групу агітаторів – дзвінок в адміністрацію і проблеми просто нема. Організувати підвіз своїх виборців на дільниці – адміністрація забезпечує транспортом. Закупівля горілки для груп алкашів, контроль за цільовими групами, галузями, зірвати явку на зустріч з неугодним кандидатом… Та куди не плюнь, коротше. Ось справжній адмінресурс, а в Україні лише байки журналістів.

Можна багато розказувати. Головне – росіяни інші. Ні, не гірші, не кращі. Просто інші. І біда в тому, що більшість з них цього не розуміє. Я не можу виразити, в чому ця інакшість. Ми просто не такі. При всій схожості менталітетів, звичаях, за мову я взагалі мовчу – принаймні половина України російськомовна. Не кажу, що те, що відбувалось у нас протягом останніх 20-25 років – протести, перевороти, революції – добре чи погано. Історія розсудить. Але в Росії таке неможливо в принципі. Чому – та не знаю, тут куди розумніші за мене томи написали, але відчуваю це інтуїтивно. Врешті, майже всі мені відомі виборчі і політичні проекти, котрі в Україні втілювали російські команди, провалювались. Бо, як би не демонізували ЗМІ роботу політтехнолога, треба не зламати виборця, а вловити його бажання і “впарити” йому саме те, що він хоче. А для цього потрібно його відчувати. А росіяни лізли (і лізуть) до нас “со своїм уставом”. І вперто не розуміють, чому те, що спрацьовує у них, не працює у нас. Коротше, як там у класика: Україна – не Росія.

Ще – дозволю собі процитувати декілька записів різних років – колеги і своїх власних, котрі передають атмосферу і враження від Росії. Цитую мовою оригіналу:

2011, Чувашія, записи колеги, цитати з нарад республіканського керівництва:

“О власти – как о мёртвых, либо хорошо, либо ничего”.
“В пьющей семье отец говорит детям: “Идите, сдавайте бутылки. А так ты на что будешь хлеб покупать?”.
“Уплотнительной застройки сейчас нет, с кого брать деньги на избирательную кампанию?”.
“Задача по конкурентам поставлена четко. Детские игры уже закончились, демократия этот… Бизнес, бюджетная сфера, кто против нас – пусть ищут работу в других регионах. То, что прощалось на других выборах, сейчас не будет. Туда-сюда заигрывать больше не будем. ФСБ будет работать, МВД. Мы давайте говорить с родственниками, с ними. Все выступления фиксировать на видео”.

 2013, Якутія, мої записи (ненормативну лексику прибираю, а шкода – зникають емоціі):

“Министр образования здешний мне такой – “А Бандера Герой Украины? И как ты к этому относишься?”. Блин, да тебя-то какого хрена волнует  – герой он или не герой?! Это, блин, наше дело! Тебе что – делать больше нефиг? У тебя выборы через день! Ты там все уже сделал, что ты Бандерой интересуешься? Вы говно в унитазах сначала смывать научитесь после себя! Да, для меня он герой! Он за мою страну воевал, за ее свободу! И мне плевать, что ты охренел после моего такого заявления! Какого хрена ты мне указываешь и рассказываешь, что он “людей убивал”? Я лучше тебя знаю его биографию! Иди выборами занимайся! Или сам по тюрьмам да по концлагерям помыкайся за идею, походи под угрозой смерти, убей кого-нибудь (да!), а потом суди – кто герои, а кто нет… Жаль, за Кадырова спросить забыл – как там с его “Героем России”?

Кстати, в Ванино была та же история – правда, там за Шухевича прицепились. И что, блин, характерно, – замминистра Хабаровского края. И тоже – вместо того, чтоб выборами заниматься… Я уж молчу о том, что когда на количество населения посмотришь, то слово “министр” прямо истерический хохот вызывает. Наверное, это не должность. Это – диагноз. Такие вот дятлы здорово поднимают национальное самосознание (даже мне – не украинцу – сумели!). А потом еще удивляются – “а за что вы нас не любите?” Да так, потому что вы – д’Артаньяны…”

2014, знов Якутія, знов моє, і знов прибираю ненорматив. Це – літо, якраз розгорається війна, але цього ще майже ніхто не розуміє:

“Смотрю кинохронику Третьего Райха. Возникают интересные аналогии… Когда Дойчланд “вставал с колен”, его будущее казалось таким блестящим, вождя обожали, а весь остальной мир посылали и пыжились от тщеславия. C Данцигом и Польшей – так вообще один в один Крым и Украина. И риторика та же! Ладно, пусть “встают”, вот только не накроет ли обломками нас, когда здесь все полетит к чертовой матери?”.

“А еще периодически нарываюсь на рассуждения о ситуации в Украине. Повторение бреда из телевизора вызывает смешанное и странное чувство – в нем и жалость, и брезгливость, и неприязнь, и еще что-то… Как надо себя не уважать, чтобы до такой степени не думать? Не то, что б я претендовал на избранность в плане невоздействия на меня СМИ. Все мы в информационном потоке живем, так или иначе подвержены воздействию тех либо иных информаций. Но где же хоть немножко критичности и сомнения? Как можно так слепо верить откровенному бреду?”

“Пока стригся подслушал весьма эмоциональный монолог какой-то тетки в соседнем зале о Украине. Все украинцы фашисты и их надо расстреливать. Это суть. Воистину – “фашисты будущего будут называть себя антифашистами”. Но тетка все равно ж не поймет ну никак, если ей попытаться объяснить, что именно ее заявление – чистейший фашизм. Заметим в скобках, что это – Якутия. И до Украины им, вообще-то, как до Луны. Пропаганда – великая вещь все же… Противно… И – откуда столько ненависти-то? И, кстати, в каком аду жили евреи во время ВМВ теперь яснее вырисовывается. А у них же еще семитское происхождение на лице написано.”

“Пришел в голову вопрос – почему Россия всегда возносит на щит всяческих подонков и выставляет их “борцами за все лучшее”, а потом с ними садится в лужу и не знает, как откреститься. Исключений в этом правиле нет. Возьмите навскидку любого –  Бокасса, Ким Чен Иры, Менгисту Хайле Мариамы всякие, Янукович… Теперь вон “борцы за народное счастье в “Новороссии”.

 “И вроде ж вменяемые люди. На все темы нормально и адекватно говорить можно. Но только касается Украины, Америки либо внешней политики России – капец. Телевизионные штампы из уст, глаза стеклянные… Ну капец какой-то. “Путин молодец”, “Пиндосы воюют с Россией”, “Россия лучшая, а все фашисты”… Иную точку зрения на события не то что не слушают, априори не допускают существование таковой… И все Америку хоронят. Ну-ну, давайте. Я всю свою жизнь слышу, что США умерли и вот-вот умрут… Нет, воистину – “здесь уже ничего не спасти – жги, Господи!”.

І – насамкінець. Бо про це часто запитують. Я не відчуваю душевних терзань з приводу моєї роботи в галузі політтехнологій загалом і в Росії зокрема. ФСБ мною не цікавилась і не вербувала (хто не вірить – не вірте, справа ваша). Працювати в Росію не поїду, хоча пропозиції є – у нас війна, не забули? Як би там не було, моя земля – Україна. За те, що вдалось попрацювати в РФ, щиро вдячний долі. Бо, крім суто професійних речей, познайомився з чудовими людьми. З якими досі підтримую стосунки.

P.S. Україна таки вистоїть. Бо сценарії і стратегії “Новоросій” пишуть кремлівські політтехнологи. А вони живуть у власному, придуманому світі. Єдина небезпека – в нас самих. Почнемо гризтися між собою – все, можна здаватись.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram