12 липня 1916 року в Білій Церкві народилася Людмила Бєлова (Павличенко) – найуспішніша жінка-снайперка в історії.

Людмила закінчила сім класів білоцерківської школи, переїхала до Києва, де здобула повну середню освіту, паралельно працюючи шліфувальницею на заводі “Арсенал”. Ще зовсім юною – у 16-річному віці – вийшла заміж, тоді ж народила сина Ростислава. Цікаво, що вона на все життя взяла прізвище чоловіка Павличенко, хоча майже одразу розлучилася з ним.

1937 року Людмила Павличенко вступила на історичний факультет Київського державного університету. До нападу нацистської Німеччини на Радянський Союз встигла закінчити чотири курси і навіть пройти короткотермінову снайперську підготовку, після чого добровольцем пішла на фронт.

“Я знала, що моїм завданням буде стріляти в людей. У теорії мені все було ясно, проте я розуміла, що на практиці все зовсім інакше”, – казала Павличенко.

Безпосередня участь Людмили у бойових діях тривала менше року – до червня 1942-го. За цей час як снайпер 25-ї стрілецької дивізії вона взяла участь в оборонних боях у Молдові, під Одесою і Севастополем. На завдання ходила з молодшим лейтенантом Леонідом Кіценком. Спільна служба і постійна смертельна небезпека зблизили їх. Людмила і Леонід вирішили одружитися, але в одному з боїв Леонід загинув від осколка міни. Людмила винесла його тіло з поля бою і продовжувала мстити за нареченого. “Тепер вже ніщо не могло мене зупинити”, – казала вона.

За офіційними радянськими даними, до червня 1942 року Людмила Павличенко зі своєї снайперської гвинтівки застрелила 309 німецьких і румунських військовослужбовців, зокрема 36 снайперів. Також вона особисто підготувала кілька десятків радянських снайперів. Завдяки психологічній витримці, ідеальному зору, прекрасному слуху та розвиненій інтуїції Людмилі вдавалося багато разів виходити зі, здавалося би, безнадійного становища, витримувати бої з панівними силами ворога, перемагати у снайперських дуелях.

Читайте також: Іван Кожедуб – легендарний ас Другої світової війни

Та в червні 1942 року вона дістала тяжке поранення. Дивовижно, але це, фактично, врятувало їй життя, оскільки поранену Людмилу евакуювали кораблем із оточеного Севастополя на Кавказ. Якби вона залишилася в Криму, то загинула б або потрапила в полон, де, найімовірніше, була би страчена німцями.

Надалі сталінський уряд вирішив використати Павличенко у своїх політично-пропагандистських інтересах. У складі радянської делегації її відправили до США і Канади, де вона виступала перед політиками, громадськістю і військовими. Мета була цілком прагматичною: продемонструвати героїв війни західним союзникам, щоб спонукати останніх до якнайактивнішої участі в боротьбі з нацизмом.

Людмила Павличенко побувала на прийомі в Білому домі та в маєтку Президента США Франкліна Рузвельта неподалік Нью-Йорка, ділилася своїм досвідом із американськими снайперами. Зберігся навіть фрагмент кінохроніки з її виступом у США:

25 жовтня 1943 року Людмилі присвоїли звання Героя Радянського Союзу із врученням ордена “Золота Зірка”. Вона продовжила службу інструктором у снайперській школі “Постріл” під Москвою. Після війни завершила навчання у Київському університеті, була звільнена в запас у званні майора берегової служби.

Мешкала у Москві, цього разу її обранцем став Костянтин Шавирєв. Коли 1957 року до столиці СРСР із візитом прилетіла колишня перша леді США Елеонора Рузвельт, вона завітала в гості до Павличенко, оскільки дуже добре запам’ятала її ще з часів поїздки Людмили до Північної Америки.

Людмили Павличенко не стало 27 жовтня 1974 року. Вже у наш час, у 2015-му, побачив світ художній фільм “Незламна”, присвячений легендарній снайперці.

Читайте також: Євдокія Завалій – українка-морпіх, кошмар нацистів

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram