Народна Майстриня Людмила Смолякова десять років спала по три-чотири години на добу, а за двадцять років реконструювала більше трьох тисяч скульптур, посуду, речей за трипільськими зразками.

Щоб писати про Людмилу Смолякову – треба бути академіком, екстрасенсом, драматургом і поетом в одній особі. Це – жінка-велет. Справдешня Берегиня. Уявіть собі: заново народжує й охороняє для сучасної України трипільські та праукраїнські речі й істини.

Як їй вдається тримати цю величезну ношу – загадка.

Смолякова живе у столиці, на Печерську. Влаштувала у власній квартирі колосальну трипільську криївку. Від стелі до підлоги – всюди – трипільські обереги, а отам у кутку стоїть трон богині, а оце – храми-житла, а ото – безліч великих і малих зерновиків. Такого в одній оселі не побачите більш ніде й ніколи.

Чому Людмила Смолякова це робить? Спробуймо разом пошукати відповідей.

Вісьмох дідових братів розкуркулили й вислали

– Моя сім’я по материнській лінії вбита вся: діда-прадіда відправили на висилки до Сибіру, – ділиться сокровенним жінка. – З восьми моїх репресованих дідів тільки троє вижили у Хабаровську. Відгукнулися вже в 60-х роках: написали листи про свої сім’ї. Дуже важко…

Щоліта на канікули я їздила до дідуся й бабусі в село Шишаки на Полтавщину. Неподалік від нашої хати було дві могилки – під час голоду не могли далі відтягти померлих, ховали, де доведеться. Виросла на тих могилках.

Закарбувалося в дитячій пам’яті, як ми з дідом Трохимом виходили на печерські схили й лягали на травицю: так дідусь вчив мене черпати силу від землі. Можливо, тому коли побачила Трипілля – відчула, що це – могутня сила! Насамперед – сила землі…

Уперше почула від діда, що не варто ні перед ким ставати на коліна, а лише перед власною матір’ю.

Коли бабуся Софія (бережу її сорочку як святиню) ставала навколішки, то дід Трохим підіймав її і казав: “Не ставай на коліна, ти – богиня”. Усвідомлення дідових слів прийшло через пів століття, коли побачила трипільські статуетки Берегинь.

Свого часу я 10 років працювала головним інженером у Будинку кіно. Саме тоді кінорежисери мали можливість привозити з московських архівів раніше заборонені документальні зйомки, наприклад, про Степана Бандеру. Люди інколи просто вставали під час сеансу й дивилися стоячи. Наприклад, як енкаведисти “викурювали” УПА з криївок в 50-х роках. Надивилася стільки…

Скажу так: якщо ми нині виборсуємося з того радянсько-російського мороку – то це ще порівняно легко… У Нідерландах нам казали: українців так системно знищували, що вас взагалі не повинно бути! А ви приїхали у Європу з трипільськими шедеврами та ще нарікаєте. Підтримуйте й робіть! Іншої нації уже не було б.

І оце мене тримає, що я можу ще щось відтворити. Розумієте, щоб зліпити цю фігурку – треба так сконцентруватись, так від усього на світі відійти, так уже ті рисочки не спотворити.

Перевідкрила себе після 50 років

Доля вела Людмилу Смолякову до місії на ймення “трипільська культура” поступово, звивистими шляхами. 1999 року сталася в її житті невипадкова випадковість: викладач аграрного університету Володимир Довбах запросив на зустріч з археологами. Там і познайомилася з Трипільською культурою. Там зустрілася з родиною Ткачуків – Олексієм і Вікторією. І, як мовиться, пішло-поїхало.

Спільно заснували першу студію з виготовлення трипільської кераміки в гімназії Дарницького району. Придбали муфельну піч для випалу кераміки, завезли глину. Почали відтворювати трипільські речі та влаштовувати виставки. Відтак усі охочі школярі та їхні батьки могли вивчати культуру й ремесла Трипілля. Це були перші кроки.

А потім Людмила Смолякова у власній квартирі на Печерську облаштувала майстерню і розпочала свій шлях самостійно. Зараз це вже музей, який називається “Дивосвіт Трипілля”:

– Можливо, отут, у моїй квартирі, зробимо центр трипільської культури, – ділиться планами Людмила Іванівна. – Щоб працював 24 години на добу.

Людмила Смолякова впродовж 20 років створила понад три тисячі скульптур трипільського зразка. Вони роз’їхалися по Україні, а також потрапили до восьми країн світу: від Польщі, Німеччини, Франції, Шотландії, Великої Британії, Греції, Китаю (Шанхай), до Південної Африки та США (Чикаго та Нью-Йорк ).

– Я – реконструкторка трипільської кераміки, одягу, тканин, загалом культури, – уточнює Людмила Іванівна. – За освітою інженерка – закінчила Київський оптико-механічний технікум. Згодом навчалася в КПІ.

Після 50 років абсолютно перевідкрила себе. Одного разу придбала глину, поїхала в село Лецьки Переяславського району та зробила перші сто статуеток трипільського зразка. До 10-річчя Незалежности України голова Національної спілки народних майстрів України Володимир Прядко запропонував взяти участь у спілчанському конкурсному відборі. Принесла всі сто робіт. Після високих оцінок журі отримала звання Народного майстра.

Кожна хвилина мого життя осяяна Трипіллям. Перші 10 років взагалі спала по три-чотири години на добу.

За 20 років волонтерської роботи я вийшла за межі кераміки й музеїв. У мене сьогодні майже 12 напрямків розвитку спадщини Трипілля. Мета – щоб Трипілля оживало.

І сьогодні вже трипільські образи починають жити своїм життям. Наприклад, у столичних ресторанах “Керама-мама” та “Трипілля” зали прикрашені великими трипільськими фігурами на тронах-биках.

Експозиція “Дивосвіт Трипілля” заіснувала також у селі Городському біля Житомира. До співпраці із зеленим туризмом Людмилу Смолякову запросила фундаторка садиби “Поліська хата” Інна Величко. Відтак зродилися ще два осередки: музей у селі Городському та перший парк Трипільських скульптур на тамтешній Червоній горі.

Книгу “Благослови, мати!” “озвучила” в глині

На одній з виставок Людмилі Смоляковій подарували казку-есей Докії Гуменної “Благослови, мати!” І ця книга так припала до душі, що стала підручником для роботи.

– Взяла книгу, беру глину – і ліплю, – каже пані Людмила. – Докія Гуменна легко передає суть Трипільської культури, описує символіку трипільців. Читаючи твір Гуменної, ви бачите, що Україна серед перших в колі європейської цивілізації.

“Благослови, мати!” – перша книга, яку я “озвучила” в глині. Часто відтворюю трипільські предмети за її малюнками.

Як оживає Трипілля

На думку майстрині, доносити людям істини Трипільської культури (вони ж – і наші, українські) можна й треба за допомогою простих речей – іграшки, казки, інтер’єру, розмальованої трипільськими орнаментами зупинки.

На замовлення Музею Трипільської культури села Легедзине пані Людмила виліпила шість величезних трипільських горщиків для тамтешніх реконструйованих будинків.

У музеї “Київська фортеця” директор В’ячеслав Кулинич свого часу зробив усе можливе, щоб можна було розмістити експозицію та проводити майстер-класи.

На Кіровоградщині відкрито величезний храм Рідної віри, де також є 40 робіт Смолякової.

Побувала двічі в Краматорську, тож і там діє невелика виставка.

– Ми з вами можемо впроваджувати трипільські сенси в повсякденне життя, тим самим оживляючи давні культурні пласти, – це, напевне, буде найкраще, – переконана Людмила Іванівна. – Маю п’ять колекцій одягу за трипільськими мотивами. Якоїсь миті я зробила крок від кераміки до створення тканини. Адже жіночі фігурки Трипілля – всі орнаментовані. І ми зі студентами за матеріалами археологічних розкопок створили тканини за трипільськими візерунками кожної області України. Шили колекції одягу та презентували їх в багатьох країнах. Насамперед у Польщі. Далі були Австрія, Німеччина, Великобританія, США. Особливо вдало в Лондоні представили костюми та кераміку.

Одяг, до речі, цілком сучасний. Може гармонійно вписатися в сьогодення навіть на промисловій основі для дітей і дорослих. А також для зйомок фільмів. Відтак я мусила створити торгову марку “Трипілля-груп”.

А якось навіть відтворила (за інформацією Інституту археології) для Музею історії туалету копію трипільського дитячого горщика. Тепер екскурсії починаються саме з нього. А в маленькому Музеї історії сиру на вулиці Шовковичній у Києві вас пригостять чаєм з реконструйованого мною трипільського посуду.

На території приватного музею “Аратта” у дворі стояли перші мої трипільські Матері. За рік змайструвала їх шість і простояли там до закриття музею. Тепер чекають свого приміщення і часу.

Виготовлена мною фігура прикрашає дах музею у селі Трипілля на Київщині. У кабінеті музею Вікентія Хвойки в Халеп’ї теж є моя скульптура. Не кажучи про Ржищів…

Але ж виявилося, що упорядковувати все це ще важче, ніж ліпити. А ще важче – донести сенси людям. ВОНО Ж СТОЇТЬ І МОВЧИТЬ. Треба мати таку глибину усвідомлення, так бути підготовленим, щоб побачити в тій статуетці віковічну мудрість. То непросто в сучасному житті.

“Цивілізація творців” визнана кращим проєктом світу

Завдяки зусиллям Людмили Смолякової поступово відкриваються центри трипільської культури в школах різних областей України. Нині вже існує шість таких осередків.

Особливу увагу майстриня звертає на школи рідного Печерського району в Києві. Якщо є директор або вчитель, яким не байдужа тема Трипілля, то формує групу й проводить майстер-класи та організовує подорожі. Приміром, подорожують трипільськими стежками Печерська, Київщини, України.

– Навіть у моєму дворику на Печерську теж відбуваються заняття, – каже Людмила Іванівна. – Хоча й небагато людей збирається. Сідаємо за стіл. Як тільки дитина починає ліпити фігури із задоволенням – отримує від мене подарунок.

Людмила Іванівна також активно співпрацює з вишами. На катедрі культурології Національного університету біоресурсів та природокористування відбулася її виставка “Мистецтво хліборобів”.

Зі студентами Київського національного університету будівництва й архітектури створює макети двоповерхових будівель трипільського зразка.

Чи не найбільше цікавляться Трипіллям – як не дивно – студенти Київського національного економічного університету імени Вадима Гетьмана. З ними майстриня створила проєкт “Цивілізація творців”, який чотири роки поспіль ставав міжуніверситетським переможцем.

– У цьому виші мені запропонували зробити виставку в музеї, – пригадує Смолякова. – Згодом з’явилися студентські інноваційні проєкти “Енактус”. Ми посідали перші місця на конкурсах в Україні, що передбачало поїздки на однойменний всесвітній форум. І таких форумів відбулося три: у Лондоні, в Південній Африці та в Чикаго.

У 2018-2020 роках проєкт “Цивілізація творців” увійшов до десяти найкращих, відібраних Організацією Об’єднаних Націй.

Трипілля – невідкрита Атлантида України

Однак Людмила Смолякова переконана, що Трипілля досі залишається невідкритою Атлантидою України.

– Хвалити Бога, останні 15 років провідні археологи світу почали працювати в Україні та вкладати в дослідження трипільського спадку величезні кошти. Наприклад, Даремський університет (Англія). Одначе все те залишається відкриттям для вузького кола фахівців.

Студент Володимир Павленко власним коштом зробив макет двоповерхового Трипільського храму Семи Вівтарів, що існував 7 тисяч років тому на території нинішньої Кіровоградщини. Даремський університет вклав у відтворення його обрисів мільйони. Привезли спеціальний сканер аж із Австралії, щоб дослідити. І таки відтворили. Презентували в Шанхаї. Найбільший храм старої Європи.

А ще, пів року перебуваючи в Китаї з виставкою, одного вечора Людмила Смолякова раптом почула музику. Виявилося, що китайці щовечора о 9 годині ходять колами (танцюють). Тисячі років.

– У тому танці я впізнала орнамент трипільського безконечника, – відкриває чергову таїну українська майстриня. – У дійстві беруть участь, образно кажучи, сліпий і кривий. І я почала щодня приєднуватися. На ранок не відчувала ні втоми, ані п’ятдесятиградусної спеки. Ніхто нікого не змушує, проте щовечора ідеш як на свято. Люди одразу беруть тебе за руки – і – до кола. Ти вливаєшся до нескінченної радости.

Раїса Заклецька та очолюваний нею ансамбль “Зернятко” часто є співавторами та учасниками моїх виставок, що супроводжуються пісенно-танцювальними дійствами, особливо на Подолі. Тому прошу її вивчити танець і ту традицію започаткувати у нас. Це ж наша медитація… Чим багата нація? Традиціями!

Прочитати азбуку Трипілля

Людмила Смолякова виступає проти спотворення чи переінакшування трипільських символів на догоду сучасним авторським мистецьким технікам.

– Треба дуже обережно торкатися спадку цивілізацій, – каже майстриня. – Бо то є думка Творця. Не варто “покращувати”, наприклад, єгипетські піраміди на догоду сучасному мистецтву. Так і Трипілля. Не слід його переінакшувати.

Як мати плекає дитя поки воно підросте, так і я почала берегти Трипільські таємниці. Просто працюю. Мене майже ніхто не чує…

Найцікавіше – прочитати азбуку Трипілля. Оті закодовані у символах послання.

У Трипіллі кожен творив своє. Магічне, неповторне. Схоже. Але різне.

– Найбільш зрозумілий нам символ – це інь-ян, – пояснює пані Людмила. – А хто знає систему знаків українських рушників (закодованої в них світобудови), той побачить аналогічне і на трипільських речах.

Основні життєдайні принципи – парність, триярусність, чотиричасність. Пара – чоловіче і жіноче. Триярусність: верхній світ, явний світ, підземний світ (прав, яв і нав). Чотиричасність: будь-яка інформація віддається на чотири сторони світу – у нескінченність. Ці принципи можна зустріти і на багатьох трипільських предметах. І обов’язково символ вічного руху – свастя.

І берегині: мати-птаха, мати-земля (вагітна земля, що народжує).

…У результаті виставки “Етнопосуд”, що відбувалася в Києві, Людмилі Смоляковій присудили друге місце за впровадження давніх символів і знаків у сучасному ужитковому посуді…

На 170-річчя Вікентія Хвойки – пройти його шляхами

1850 року народився першовідкривач Трипілля Вікентій Хвойка. Тобто в лютому 2020 року виповнилося 170 років від дня народження видатного археолога. Як відомо, у зрілому віці він із невідомих причин переїхав до Києва. Після того як натрапив на перші зразки “мальованої кераміки”, знайшов першовідкривача етнографічного інституту в Парижі Хведіра Вовка, який уперше розповів світові про Трипілля на міжнародному одинадцятому з’їзді археологів у столиці Франції, де показав величезні зерновики, чимало неушкодженого посуду.

Велике вшанування Вікентія Хвойки відбуватиметься в жовтні 2021 року в Празі. А доти Людмила Смолякова планує – разом зі студентами КНЕУ імени В. Гетьмана та під орудою професора Лариси Антонюк – проїхати маршрутами Хвойки в Україні.

– Хочу до 170 -річчя від дня народження Вікентія Хвойки зробити йому подарунок, – ділиться планами майстриня. – У Києві – побувати біля місця поховання на Байковому цвинтарі, відвідати будинок, де жив. Далі – рушити до музею у селі Халеп’я на Київщині та вклонитися першому пам’ятникові Хвойці у селі Трипілля.

Після цього добре було би створити відео та презентувати на круглому столі в Празі. Водночас влаштувати показ мод за трипільськими мотивами.

Маю ж бо цілу колекцію костюмів на трипільську тематику (виготовляю і тканини). Показати всьому світові, як оживає Трипілля в нашому, українському, сьогоденні.

Вікентій Хвойка мріяв також з пересувною виставкою проїхати всією Україною. Задля цього почав створювати композиції орнаментів Трипілля.

У мене є ці п’ять картин, які ми з дітьми вишили стрічками й бісером.

Можемо здійснити мрію Хвойки та проїхати по селах України, де він проводив археологічні розкопки, з виставкою.

А копав видатний дослідник майже по всій Україні.

Важливий факт: невпинно пишу, звертаюся в усі інстанції, криком кричу, що будинок-пам’ятка архітектури на вулиці Братській у Києві (Поділ), де жив Вікентій Хвойка й встановлена йому меморіальна дошка, – руйнується. Там залишилися тільки вхідні двері, яких видатний учений торкався власноруч. Раніше в тій будівлі містилася водна поліція. Схоже, будинок продали невідомо кому. Не вдається навіть довідатися, хто власник.

Біографічне досьє

Людмила Іванівна Смолякова прийшла в наш світ на Спаса – 19 серпня 1950 року.

Працювати над реконструкцією трипільської кераміки почала 2000 року. Бере участь в археологічних розкопках, вивчає склад глин, орнаментів і символів.

2002 року закінчила Харківську державну академію міського господарства за спеціальністю “Організація обслуговування в готелях і туристичних комплексах”. Дипломна робота Смолякової називалася “Трипільськими стежками України”.

2002 року Національна спілка майстрів народного мистецтва України присвоїла Людмилі Смоляковій звання – Народна майстриня. 2006 року стала членкинею цієї спілки. А з 2019 року – також вступила до Спілки дизайнерів України.

У 2002-2005 роках брала участь у створенні перших музеїв, парків на Київщині (с. Трипілля, с. Халеп’я, м. Ржищів), ресторанів “Керама-мама”, “Трипілля” в Києві.

Із 2005 року почала виробництво сувенірів під торговою маркою “Сонячний ключ”.

2011 року відкрила перший музей реконструкцій “Дивосвіт Трипілля”, експозиція якого складається майже з трьох тисяч реконструкцій трипільської кераміки, створених за матеріалами археологічних досліджень.

Експонати музею використовувалися під час зйомок фільмів про трипільську цивілізацію.

Із 2013 року працює в ІАПМ “Київська фортеця” старшою науковою співробітницею Науково-дослідного відділу виставкової роботи.

2014 року взяла участь у створенні концепції та відкритті Навчально-мистецького туристичного інформаційного центру та музею-бутіку “Дивосвіт Трипілля”.

Із 2005 року відбувалися виставки реконструкцій трипільської кераміки в Україні, Польщі, Німеччині,Шотландії, Греції, Японії, США, Китаї, РФ.

2012 року за рішенням Міжнародної Академії рейтингових технологій і соціології “Золота Фортуна” нагороджена Дипломом та медаллю “Трудова слава”.

За ініціативи Української конфедерації журналістів 2014 року отримала диплом “Національні лідери України” (серія “Золотий фонд нації. Україна. Європа. Світ”).

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram