Сім років син Лідії Григорівни Гоц, Петро – на передовій російсько-української війни.

Селище Попільня на Житомирщині. Просторий дім, оповитий жовтими квітами. На подвір’ї дикий виноград мальовничо обіймає старий льох. Двоє котиків туляться до ніг. То є родинне гніздечко доброзичливої господині – сіроокої українки Лідії Григорівни Гоц.

Лідія Григорівна бере до своїх натруджених рук невеличкий синьо-жовтий прапорець. На ньому Народна артистка України Ада Роговцева, коли приїздила з мистецьким десантом у Костянтинівку, написала послання особисто для неї: “Лідочко! У вас син – Герой! Бережи його Бог! Ада Роговцева”. Лідія Григорівна дуже пишається і оберігає цей дарунок.

ДЕСЯТЬ МІСЯЦІВ БЕЗ РОТАЦІЇ

Багато пережила ця жінка на своєму віку. Два десятиліття тому провела у вічність вірного чоловіка Бориса Ананійовича Гоца. Та на цьому випробування долі не завершилися. Коли Росія вторглася зі своїм військом на Донеччину та Луганщину, син Лідії Григорівни Петро Борисович Гоц – військовий за спеціальністю – не ховався від мобілізації, а вирушив на передову. І досі сумлінно виконує обов’язки військового психолога. Нині має звання майора. Заступник командира з морально-психологічного забезпечення п’ятої батальйонної тактичної групи 81-ої окремої аеромобільної бригади десантно-штурмових військ.

Що довелося пережити Петру Гоцу, знає лише він сам та Всевишній. А мати? Як їй? Лишається щоденно нести свій материнський хрест надії на краще та сподіватися на милість Божу.

Кажуть, випадковості – невипадкові. Лідія Григорівна прийшла у світ 7 липня – на православний день народження Івана Хрестителя. А її молодший син, воїн Петро народився 12 липня – на день Петра і Павла.

-Маю двох синів – Олега та Петра. Обидва військові, – констатує пані Лідія. – Свого часу один за одним закінчили ще тоді Ленінградське вище військово-політичне училище протиповітряної оборони. Днями Петрові виповнилося 50 років. А з 31 січня 2015 року мій Петро – на війні. Попільнянські волонтери не раз їздили до нього.

А зараз вже десять місяців немає ротації. Тому майже рік син навіть на кілька днів не приїздив.

Свого часу мій чоловік працював у сільському господарстві. Ми переїхали з Фастівщини до Попільні. Обидва сини навчалися гарно. Петро дуже полюбляв футбол і ця зацікавленість залишилася на все життя. Був і є людиною компанійською, має багато друзів. Після училища Петро працював у місті Василькові під Києвом, але житла не було і через те надовго розпрощався з військовою кар’єрою, приїхав у Попільню і тут живе значну частину життя.

Коли 2014 року почалася війна і мобілізація, Петра викликали до Попільнянського районного територіального центру комплектування та соціальної підтримки (раніше – військкомат). Після вишколу став військовим психологом. Відтоді йде 7 рік як служить на Сході…

Мій Петро – справжній український патріот. Має синочка Олексія (комп’ютерник-програміст, закінчив Київський політехнічний інститут) та доньку Тетяну ( навчалася у Житомирському педінституті). Дружина Наталка – вчителька.

Він вислуховує всі біди солдатські. Коли потрібно – займається найтяжчим: супроводити загиблих, сповістити родичів про найгірше, підтримати поранених. Розповідав, як ішли на бойовий пост із побратимом, розмовляли, і раптом – вибух. Мій Петро встиг відскочити, а колезі одірвало півголови, в руці залишився мобільний телефон, по якому він саме з матір’ю розмовляв. Мати дзвонить і ніхто не наважується підняти слухавку, щоб сповістити про непоправне… Скільки він їх, двохсотих, документально супроводив…

Як він все це витримує – не знаю…

Мого сина дуже поважають солдати. Уміє з ними знаходити спільну мову. Свою справу знає відмінно. Коли Петро приїжджає – я навіть боюся щось розпитувати.

Син багато розповідав матері про відомих митців та громадських діячів, які приїздили на фронт, серед яких і відомий режисер Ахтем Сеітаблаєв та капелан Михайло Ільницький.

“А З ВЛАДИ МЕНЕ НІХТО НІ ПРО ЩО НЕ ЗАПИТУЄ. ВИЖИВАЮ САМОТУЖКИ, ЯК МОЖУ…”

Коли майор Петро Гоц змінював фронтову дислокацію, то заїхав до материнської хати і залишив у матусі цілу колекцію прапорів зі Сходу. Лідія Григорівна обережно розгортає, демонструє знамена – вже фактично родинні реліквії, що поповнили історію цілого роду, яку жінка-українка оберігає у своїй хаті у вигляді старих світлин та речей, які промовляють голосом минулого, що крізь час лине у майбутнє.

Ні пільг, ні преференцій мати воїна не має ані від держави, ані від місцевих чиновників. Взимку сплатити за опалення будинку допомагає також син Петро.

-Часто телефонує , – з тремтінням у голосі каже Лідія Григорівна. – Надіслав кошти мені на операцію…А з влади мене ніхто ні про що не запитує. Виживаю самотужки як можу.

Єдину надію маю – на Бога. Ходжу в Православну церкву України – Храм Святого Миколая. Молюся. У нас чудовий настоятель – отець Ігор.

Пригадую, як ми у перші роки війни, коли армія була гола-боса, збирали все і відправляли на фронт. А потім уже році у 17-18 армія трохи стала на ноги, годувати стали добре, гарні добові пайки давали. А в останні два роки, на жаль, вже затримують зарплату військовим, погіршилось харчування… Та навіть і волонтери рідше їздять на фронт. Зараз зовсім не те, що було раніше.

Коли Петро заїздить додому, то щоразу з побратимами. Я усіх приймаю: хата простора – є де поміститися.

Коли прошу Петра вже завершити службу, щораз чую: -Ще не можна.

Мій син постійно на передовій…

Лідія Григорівна разом з родинними світлинами показує синову нагороду – грамоту Деражнянської райдержадміністрації та Деражнянської райради, якою нагородили Гоца Петра Борисовича – заступника командира 90-ого окремого аеромобільного батальйону імені Героя України старшого лейтенанта Івана Зубкова за високий професіоналізм, патріотизм, значний особистий внесок у підвищення обороноздатності Збройних Сил України, небайдужість, відданість своїй державі та народу України (20 січня 2018 року).

Скільки ж у мого Петра нагород!- каже мати Воїна . -Але вдома немає жодної, він усе тримає на службі. Не демонструє, не хвалиться.

А я – молюся Богу зранку до вечора. Читаю 90-й псалом. Щонеділі і щоп’ятниці ходжу на службу до нашої української церкви Святого Миколая, заквітчаної вишитими українськими рушниками. Шкода, що сама церква розміщується у вагончику, та й з того погрожують вигнати…

Одна надія на Бога.

Чим розважаюсь? Дивлюся телебачення, хоч і мало каналів, але є мої улюблені, патріотичні.

Коли заходжу до магазину у Попільні, то вітаюся так: Слава Україні! Героям слава!

Лідія Григорівна та Петро Борисович Гоц – це люди, завдяки яким живе надія на те, що Україна переможе зовнішніх ворогів і внутрішні негаразди та стане сильною, міцною, упорядкованою, по-справжньому європейською країною, де українцям житиметься комфортно, гідно, благополучно. Але навіть Атланти потребують підтримки і небайдужості. Нічия хата насправді не скраю у боротьбі за рідну землю, за Україну. Пам’ятаймо про це!

Принагідно вітаємо чудову людину, матір воїна Лідію Григорівну Гоц з минулим днем народження та зичимо, аби Господь почув кожну її молитву.

Вітаємо також з 50-річчям майора Петра Борисовича Гоца! Бажаємо великої перемоги та літ сто у радості й доброму здоров’ї!

Всі фото надані автором

160 в’язниць. 3 500 українців у тюрмах ордло. Немає слів

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram