Лев Толстой про правителів Росії як її прокляття. Ілюстрація - Туловська Анастасія / "Український інтерес"

Нещодавно Левада-Центр опублікував результати опитування громадян Росії, під час якого їм ставилося запитання «Назвіть, будь ласка, десять найбільших видатних людей усіх часів і народів?» (опитування проводилося у квітні 2017 р.). Респондентам не пропонувався список можливих варіантів відповіді, вони самі називали прізвища. Соціологи наводять прізвища 20 осіб, яких респонденти називали найчастіше. Цікаво вже те, що серед 20 видатних особистостей 17 – росіяни, іноземців, відповідно, лише три. Іноземець уперше з’являється лише на 14 позиції (це Наполеон). Його віднесли до найбільш видатних в історії людства особистостей 9% росіян. На 16-ій позиції Ейнштейн, особу якого оцінено дещо нижче, ніж Брежнєва (відповідно 7% і 8%), на 19-ій позиції – Ньютон (7%, відстаючи від Ейнштейна лише на десяті відсотка). Ейнштейн і Ньютон лише на один відсоток випередили іншого радянського генсека Горбачова. Це саме по собі характеризує масову свідомість нинішнього російського суспільства, згідно з якою весь світ − лише малозначущий додаток до Великої Росії.

Але особливо цікаво, хто сформував п’ятірку лідерів. На першому місці Сталін (його назвали 38% респондентів), на другому – Путін (34%), на третьому – Пушкін (також 34%), на четвертому – Ленін (32%), на п’ятому – Петро Перший (29%). Лише Пушкін у цій компанії не належить до числа правителів Росії.

Отже, на думку росіян, насамперед очільники Російської держави є тими людьми, які вносили найбільший внесок не лише у розвиток Росії, але й усієї людської цивілізації.

Подивимося, як оцінював роль російських правителів інший відомий росіянин –Лев Толстой, відомий своєю спроможністю виступати не лише проти влади, але й проти пануючої громадської думки. Очевидно, що серед політичних лідерів, яких сучасна російська громадська думка відносить до найвизначніших особистостей всіх часів і народів, персональну оцінку Лев Толстой міг дати лише Петру Першому. Ленін і Сталін за життя Толстого очільниками країни ще не були, а Путін ще не народився.

Будемо цитувати класика в оригіналі без купюр, незважаючи на деяку жорсткість його висловлювань: «Беснующийся зверь Петр заставляет одних людей убивать и мучить других людей сотнями, тысячами, сам забавляется казнями, рубит головы пьяной неумелой рукой, не сразу отхватывая шею, закапывает в землю любовниц, обставляет всю столицу виселицами с трупами, ездит пьянствовать по боярам и купцам в виде патриарха и протодьякона с ящиком бутылок в виде Евангелия, с крестами из трубок в виде детородных членов, заставляя одних людей убивать на работе и войне миллионы людей, заставляет одних людей казнить, жечь, выворачивать суставы у (всех верующих в Бога) других людей, клеймить как табуны скота, убивает сына и возводит на престол блядь своего наложника и свою. И ему ставят памятники и называют благодетелем России и великим человеком и все дела его; не только оправдывается все то, что делали люди по его воле, считаются законными, необходимыми и не ложатся на совесть людей, которые их делали».

Але найголовніше те, пише Л. Толстой, що всі наступники Петра продовжують робити те ж саме, що і їх «великий предок»: «После него продолжается то же убивание живых людей живыми людьми христианами, обманутыми своими вожаками. Один за другим без всяких прав и даже оправдания схватывает власть то Екатерина, то Лизавета, то Анна. Жестокости, которые заставляют людей делать над другими, ужасны. И опять люди, совершающие эти жестокости, считают себя правыми. Мужеубийца апокалипсическая блудница захватывает власть − те же ужасы заставляют делаться ее любовниками. Потом безумный Павел, потом отцеубийца Александр и Аракчеевщина, потом убийца брата Палкин (Николай Палкин − прізвисько Миколи Першого – М.М.), которого я застал вместе с его ужасными делами. И потом Александр II с его виселицами и крепостями и Плевной, и потом теперешние сотни тысяч каторжников и острожников, и голодный народ, и убивание людей тайно в крепостях и явно в одиночных заключениях и острогах, где люди убивали и мучали друг друга. Формы злодейств изменяются, но сущность, ужасная сущность дела, то, что кроткие христиане русские люди мучают и убивают других и считают себя в этом неповинными, остается то же».

Хоча, якщо звернутися до висловлювань самого Петра Першого, не він був родоначальником такого стилю управління державою. Ось як він говорив про Івана Грозного: «Сей государь есть мой предшественник и образец; я всегда представлял его себе образцом моего правления в гражданских и воинских делах, но не успел еще в том столь далеко, как он. Глупцы только, коим не известны обстоятельства его времени, свойства его народа и великие его заслуги называют его мучителем».

Інший правитель, на якого намагається бути схожим Петро Перший − Олександр Невський. Саме за його наказом у 1724 році мощі Олександра Невського урочисто перенесли до Олександро-Невського монастиря (який у 1797 року став лаврою) в Санкт-Петербурзі. Але, як пише академік Російської академії наук В. Янін, Олександр Невський відзначався, зокрема, і тим, що підкоривши Новгород владі Золотої Орди, наказував виколювати очі тим новгородцям, які відмовилися їй коритися. Жорстоко придушував виступи проти влади Золотої Орди не лише у Новгороді, але й у інших містах Північно-Західної та Північно-Східної Русі.

Отже, російська політична традиція передбачає прославлення тих державних діячів, які відзначалися жорстоким характером правління. Як же виправдовував цю жорсткоість сам Петро Перший? «Знаю я, что меня называют жестоким и мучителем, однако, по счастию, те только чужестранцы, кои ничего не знают об обстоятельствах, в коих я сначала многие годы находился, и сколь многие из моих подданных препятствовали мне ужаснейшим образом в наилучших моих намерениях для отечества,.. Говорят чужестранцы, что я повелеваю рабами, как невольниками. Я повелеваю подданными, повинующимися моим указам. Сии указы содержат в себе добро, а не вред государству. Англинская вольность здесь не у места, как к стене горох. Надлежит знать народ, как оным управлять».

Тобто головне виправдання російських правителів – з російським народом не можна правити інакше, в ім’я його же блага. Яким чином вони встановили, що з російським народом можна поводитися саме таким чином – невідомо, адже поводитися інакше вони не пробували. До того ж, ці методи правління поширювалися ними не лише на російський народ. Зі всіма іншими народами, які потрапляли під владу правителів Росії, поводилися так само, а при активному спротиві – більш жорстоко, ніж з росіянами. Тобто, який би народ не опинявся у сфері досяжності очільників Російської держави, він відразу «потребував», щоб над ним чинили насильство. Очевидно, причина жорстоких методів правління російських правителів − зовсім не у властивостях народів, якими вони правили, а у властивостях самих російських правителів.

Але найголовніше, мабуть, у тому, що і сам російський народ, не без допомоги державної пропаганди, починає вважати, що саме такими методами ним і потрібно керувати, що позначається на ставленні до історичних особистостей, які таким стилем правління відзначалися.
Так, за даними опитування, проведеного Левада–центром у січні 2017 року, схвалення до Сталіна досягло історичного максимуму за 16 років. Якщо з «захопленням», «повагою» і «симпатією» до генсека ЦК ВКП(б) Сталіна в березні 2016 року ставилися 37%, то в січні 2017 року ця кількість зросла до 46%, тоді як з «неприязню», «страхом», «огидою», «ненавистю» до нього ставляться лише 21%. Сплеск позитивних емоцій до Сталіна пов’язаний з тим, що в умах громадян він асоціюється з «порядком в країні» − так прокоментував ці дані заступник директора Левада-центру Олексій Гражданкін: «Чим гостріше стан справ в країні, чим жорсткіше виклики перед державою, тим більше в масовій свідомості виявляються затребувані люди з жорсткою позицією».

За даними опитування Левада-центру, проведеного в квітні 2017 року, число росіян, які вважають сталінські репресії політичним злочином, за п’ять років знизилося з 51 до 39%, а чверть респондентів пояснюють їх «політичною необхідністю». 36% опитаних готові виправдати людські жертви досягнутими в сталінську епоху високими результатами і лише 26% вважають Сталіна державним злочинцем. Як зазначав Олексій Гражданкін: «Перелом у ставленні до репресій, як і до інших сюжетів, стався в 2014 році».

Різко змінилася і думка про те, чи потрібно взагалі згадувати про репресії: п’ять років тому 37% респондентів вважали, що «краще говорити про це трохи менше» і 49% закликали не забувати історію, тепер же співвідношення зворотне − 47 на 38% на користь умовчання.

Саме про це писав Л. Толстой у 80-х роках позаминулого століття: «Зачем поминать старое? говорим мы. Но это говорят только для того, чтобы, не поминая ужасы старого, продолжать ужасы настоящего в других формах. Они говорят не поминать, но не поминают только злодейств, а с тем большим усердием поминают выдуманные ими прелести старого времени и выдуманные доблести тех людей, которые производили эти ужасы только за тем, чтобы, закрасив ужасы прошедшаго, закрасить ужасы и настоящего и убедить людей в их необходимости.

И несчастные молодые поколения вырастают под ложным представлением о том, что про все прежние ужасы поминать нечего, что они все выкуплены теми выдуманными благами, которые принесли их совершители, и делают заключение о том, что то же будет и с теперешними злодействами, что все это как то выкупится, как выкупилось прежнее.

Ведь что ужасно подумать? Это то, что уничтожено в людях чувство святыни. Для этих самых людей, которые отдают все на поругание, отдают все, что есть в них святого − Кесарю, в этих самых людях есть чувство святыни — есть то, что они считают святым и не отдадут никому. Но горе в том, что они несчастные, так обмануты, что истинная святыня отнята от них и подменена ложною. Те самые люди, которые, без малейшего колебания и сознания нарушения святыни своей души пойдут в солдаты, на войну, в суд, будут собирать подати, эти люди, не считающие все это нарушением своей святыни, хранят другую ложную святыню, подставленную ими вместо настоящей, и будут блюсти ее под страхом страшных наказаний, страданий, смерти даже, не нарушать эту ложную, выдуманную, внедренную в них искусственную святыню… Ведь это ужасно. Опомнитесь люди».

Чи багато змінилося в Росії з тих часів, коли Лев Толстой писав ці рядки?

Михайло Міщенко

Заступник директора соціологічної служби Центру Разумкова, кандидат соціологічних наук
спеціально для «Українського інтересу»

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter