Кримськотатарський фактор деокупації Криму

Кримськотатарський фактор деокупації Криму. Фото з відкритих джерел

Вже вдруге в Україні на загальнодержавному рівні офіційно відзначають День пам’яті жертв геноциду кримськотатарського народу.

У 1944 році саме 18 травня був відправлений перший ешелон кримських татар з півострова до Середньої Азії. Всього від насильницької депортації постраждало понад 220 тис. представників корінного народу Криму, майже 58 тис. з яких загинули під час цього переселення, здійсненого кривавим сталінським режимом. Тож опівдні по всій країні оголосили загальнонаціональну хвилину мовчання за жертвами депортації, в храмах Української Православної Церкви Київського патріархату почали бити у дзвони на знак солідарності із кримськотатарським народом, вже увечері в столичному театрі Національної опери пройшов Вечір-реквієм за участі Президента Петра Порошенка, а також на Майдані Незалежності у Києві відбувся траурний мітинг.

Одним словом, все виглядає більш ніж пристойно, якщо б не одне “але”. Виходить так, що в Україні масово згадують про інтереси кримських татар переважно лише один раз на рік – 18 травня. В інші дні ця тема обговорюється хіба що в вузьких експертних колах та у внутрішньому кримськотатарському середовищі. Хоча саме в українських інтересах зробити проблематику корінного народу анексованого Росією Криму однією з основ національного політичного дискурсу, адже фактор кримських татар є ключовим та чи не єдиним для реальних планів по деокупації півострова. І це, між іншим, прекрасно розуміють у Кремлі, через що вже четвертий рік поспіль кримські татари не можуть повноцінно вшановувати день пам’яті жертв геноциду безпосередньо в Криму.

Стратегічна поразка Путіна

Цього разу на півострові окупаційна влада традиційно створювала штучні перешкоди навіть для охочих покласти квіти до пам’ятних знаків жертвам депортації кримськотатарського народу. Само собою, про якісь санкціоновані меморіальні акції взагалі не йдеться. Наприклад, у Бахчисараї камінь, до якого завжди 18 травня покладали квіти, заблокували поліцейською машиною, а в Сімферополі «з технічних причин» скасували судове засідання по гучній справі заступника голови Меджлісу Ахтема Чийгоза, куди збиралися прийти кримські татари, щоб потім спільно вшанувати пам’ять загиблих депортованих.

Але всі ці запобіжні заходи окупантів не завадили кримчанам масово вивішувати на своїх подвір’ях чорний траурний прапор та національний блакитний із жовтим гербом – тамгою. Навіть в сьогоднішніх умовах жорсткої окупації із її постійними залякуваннями, арештами і викраденнями кримські татари активно виходить із своїх домівок та долучаються до публічної поминальної молитви. Відтак, стало остаточно зрозуміло, що путінська анексія Криму геть не зламала його корінний народ.

Не можна казати, що всі ці роки Москва не намагалася якось приручити кримських татар. Найбільш виграшною для Путіна стратегією апріорі виглядала не заборона головного політичного кримськотатарського форпосту – Меджлісу, а спроба поставити біля його керма свою людину. У цьому випадку будь-які хвилі народного незадоволення могли б гаситися об облавок органу національного управління, збільшуючи прірву між противниками режиму та його маріонетками. До того ж ще три роки тому проглядалася чітка лінія розколу Меджлісу між, умовно, прагматиками та ідеалістами.

Прагматики були тоді впевнені, що проти російського ведмедя не можна йти з голими руками, а тому потрібно шукати шляхи співпраці. Тоді як, на думку ідеалістів, єдиний спосіб подбати про те, щоб нова влада не ігнорувала інтереси кримських татар – це показати готовність до опору. Кількість прагматиків на Курултаї у 2014 році склала 157 чоловік з 250-ти – саме стільки проголосували за делегування співвітчизників в так званий “уряд Криму”. Ідеалісти трималися позиції голови Меджлісу Рефата Чубарова та загальновизнаного лідера народу Мустафи Джемілєва, яким російська влада заборонила в’їзд на півострів та змусила їх опинитися у фактичному київському екзилі. Обличчям же прагматиків став новий кримський віце-прем’єр Ленур Іслямов, який володів значними фінансовими можливостями та найбільшим кримським телеканалом ATR, а з входженням в «уряд» отримав прямий доступ до владних важелів.

Втім, між покроковим компромісом та грубою силою російські стратеги вибрали друге. В результаті і Іслямов, і ATR були змушені перебратися також до Києва, а в активі у Кремля серед кримських татар залишилися тільки відверті колаборанти на чолі із Ремзі Ільясовим. Цей персонаж нині є так званим “заступником голови Державної Ради Республіки Крим”, неофітом-“єдиноросом” та лідером прокремлівської організації кримських татар “Кирим”, а в доокупаційному минулому був впливовим членом Меджлісу та у 2013-му ледь не виграв на виборах голови організації – тоді він поступився Чубарову лише 12-ма голосами. До речі, у серпні 2014-го Ільясова з ганьбою виключили із Меджлісу, у кримськотатарському середовищі його піддали тотальному остракізму, а його “Кирим” жодного впливу на співвітчизників не має, перебуваючи у повному ігнорі.

Геополітичний важіль та український якір

Хай там як, але улюблений метод Кремля “покупки всіх оптом і в роздріб” у випадку з корінним народом Криму не спрацював. Ні Джемілєва, ні Чубарова, ні їхніх прихильників, яких серед активних кримських татар на півострові переважна більшість, купити якимись пряниками не вдалося, а ті, хто таки продався, викликають у одноплемінників лише презирство та огиду. Тому став діяти принцип “Купити або вбити”: репресивна машина щодо активістів запрацювала на повну потужність. Пасивна частина кримських татар, звісно, виявилася ще більше заляканою, однак це, між іншим, вернулося Путіну бумерангом, призвівши до послаблення його міжнародних переговорних позицій.

Ба більше, кримськотатарське питання та заборонений з 2016 року в Росії Меджліс (як позірна “екстремістська організація”) стали ефективним геополітичним тараном України, про що, зокрема, свідчить проміжне рішення Міжнародного суду ООН в Гаазі. Нагадаємо, що місяць тому гаазькі судді визнали свою юрисдикцію у справі “Україна проти Росії”, а вимогу Києва змусити Москву виконувати положення Міжнародної конвенції про ліквідацію всіх форм расової дискримінації задовольнили. Також суд розпорядився вжити термінових заходів, спрямованих на забезпечення прав кримських татар мати власні представницькі інституції із Меджлісом включно, його заборону було визнано порушенням конвенції, і причепом до цього пішла вимога Міжнародного суду ООН від Росії щодо забезпечення українцям Криму права навчатися українською мовою.

Ще один важливий аспект: кримськотатарський фактор є постійним важелем тиску на Кремль збоку Президента Туреччини Реджепа Ердогана. Переслідування Москвою кримськотатарських одновірців, а також історичні путінські шпильки щодо корінних народів півострова можуть взагалі виявитися для істинного мусульманина Ердогана залізобетонним аргументом остаточно розірвати будь-які контакти із невірним з далекої Півночі. До речі, ісламський чинник в ситуації з кримськими татарами господар Білокам’яної явно недооцінював із самого початку. Одна справа – кишенькові муфтії з Казані або Північного Кавказу, а зовсім інша – політичний іслам як ідеологія. Пригнічення кримськотатарських сунітів вже тлумачаться тією ж Саудівською Аравією як репресії виключно за релігійною ознакою. Що, до речі, стало додатковим стимулом для Саудів обвалити світові ціни на нафту. І це разом із західними санкціями поставило російську економіку буквально на коліна всього за лічені роки.

Однак на цьому сприятливому тлі Україні все ж треба не просто спостерігати, а виконати, нарешті, свою маленьку частину “домашнього завдання”. Для нашої держави саме кримські татари на окупованому Росією півострові є своєрідним якорем, який сьогодні не відпускає Крим від материкової частини країни, а завтра стане базовим ключиком в аспекті вирішення різноманітних питань його деокупації. Для початку треба хоча б продекларувати надання в майбутньому кримським татарам національно-територіальної автономії. Між іншим, Чубаров вже заявив про заснування органу для опрацювання відповідних питань внесення змін до Конституції України у частині статусу Криму. Відтак, створення законодавчих гарантій кримськотатарському народу буде важливим як для формування суспільної підтримки по обидва боки Перекопського перешийку самого повернення України на півострів, так і для подальшого його утримання. Точну дату, коли стартуватиме кримська реінтеграція в українське державне тіло, нині, звичайно, ніхто спрогнозувати не візьметься, але готуватися до цього варто вже зараз. Причому не абстрактними словами, а реальними ділами.

Володимир Степаненко, спеціально для “Українського інтересу”.