Звичайна українська електричка, яка човгикає між зупинками, – це не просто громадський транспорт, це квінтесенція життя. Якщо уважно дивитися на те, що відбувається навколо, можна побачити нашу українську сутність. Іноді здається, що тут люди знімають маски, стають справжніми. Гадаю, все-таки справа не в електричці, а в тому, що саме тут ти маєш час просто дивитись і спостерігати за людьми: книжку читати важко, Інтернет не ловить, що ще робити, як не бачити? Дивовижно, що якісь картинки побаченого і досі живуть у пам’яті так яскраво, що хоч знімай кіно.

Я не можу забути безпритульного, який збирав пляшки, а потім сів біля вікна і почав усміхатись, дивлячись на безкінечні краєвиди, які миготіли за вікном. У його величезній торбині з пляшками стирчала троянда. “Де він її знайшов і навіщо вона йому?” – подумала тоді я.

Саме в електричці дуже яскраво бачиш людські вади та шкідливі звички. Ось до вагону заходить гарно одягнений чоловік, підходить до вільного місця, достає серветку і починає ретельно витирати сидіння. Туди-сюди, туди-сюди – і кидає використану серветку на підлогу. Туди-сюди, туди-сюди – викидає другу. “Що ви робите?” – “То поприбирають!”

Майже в кожному вагоні української електрички п’ють пиво чи горілку. За вікном яскраво світить сонце, а дядьки розливають “пальне” у пластикові стаканчики, закушують нарізаною ковбасою та хлібом – це картина, до якої звикли постійні пасажири електричок. Тут їдять шаурму та сало, помідори та кукурудзу, яблука та персики – шматки їжі часто летять на підлогу, а поліетиленові пакети з залишками харчів іноді пхають у щілини між сидінням та вікном. Буває, що сміття викидають з вікна – брудні метелики летять на шпали, на узбіччя лісів та лісосмуг чи чиїсь городи.

Тут завжди курять. Курці знову і знову виходять у тамбур – цей безкінечний кругообіг може стати символом української електрички. Дим вдихає кожен пасажир вагону, адже двері між тамбуром та вагоном часто зламані, а іноді курці їх не зачиняють, адже доводиться міцно притискати стулки, а це – додаткові зусилля.

Українську електричку неможливо уявити без крамарів. Серветки, батарейки, ковбаса, сир, плетені кошики, віники, шоколадки – усе це впереміш носять вагонами. Дехто працює тут роками. Я часто їжджу електричкою “Київ-Яготин” і деяких продавців пам’ятаю ще з дитинства. “Прищепки для білизни”, – дуже дзвінко, навіть весело, говорить дядько з кумедними вусами. Скільки років він торгує в електричці: десять чи більше? Чому завжди тільки прищепки?

“Морозиво! Шоколадне, пломбір та в стаканчиках!”, – я знову чую її голос. Я не знаю імені цієї жінки. Не знаю, де вона живе і про що мріє. Я чую лише її голос – чіткий та спокійний. Я впізнаю його серед сотень інших. Ця жінка несе величезну торбу з морозивом. Пропливає серед людей – тисячі вагонів щороку.

– Дайте плодово-ягідне, якщо є.

– Є.

Вона простягнула мені морозиво. І я вперше за безліч років уважно подивилась в її очі: стомлені, трішки пригаслі, однак є в них щось таке, що запам’ятовується – світло, тихе та добре. Я пригадала, що купувала в неї морозиво років п’ятнадцять тому. І голос жінки був таким самим – спокійний та чіткий.

Чебуреки, біляші, пиріжки, а до них – кава чи чай…. Жінки ходять вагонами, усміхаються постійним покупцям та продають те, що самі спекли чи насмажили.

– Я не можу дозволити собі продавати чебуреки з поганим сиром чи м’ясом. В електричках їздять одні й ті ж люди, нас всі знають, – якось розповіла мені одна продавчиня, яка сиділа навпроти та рахувала свою скромну виручку за день.

Я бачила в електричці людей з сексуальними розладами, бачила справжні бійки та кров на сидіннях, бачила психічнохворих, зухвалих та агресивних, бачила сльози та розпач, а ще – жіночі істерики та справжню паніку серед пасажирів. Разом з тим, я бачила радісних маленьких дітей, яких бабусі везли в село на канікули. Бачила неймовірно красиві квіти, які пасажири везли з дачі, бачила кошики з овочами та фруктами, дбайливо вирощеними на городах та ніжно складеними, щоб довезти додому та не почавити – красиві до безмежжя, хоч бери й малюй натюрморт. Я бачила щасливі пари різного віку, які тулились одне до одного – справжня ніжність та турбота. Я бачила людей, які повністю занурювались у книги, читали всю дорогу – таких пасажирів не мало. Бачила, як хлопці, стомлені після важкої роботи на заводі, підводились, щоб поступитись місцем бабусям. “Синку, сиди, ти стомився. Відпочинь трохи, бо вдома не дадуть”, – якось сказала одна літня жінка і відмовилась сідати. Я бачила, як люди раділи простим та звичним речам і мимоволі сама починала усміхатись. “Гарна погода для рибалки”, “Дощ? То й нехай! Нарешті город поллє”, “Попереду три вихідні”, “Ми всі живі-здорові, і це – найголовніше” – буденні фрази в електричці сприймаєш якось гостріше, у кожному слові знаходиш якийсь підтекст.

Українська електричка – це без перебільшення неймовірне сплетіння красивого та потворного, позитиву та негативу, світла й темряви. Українська електричка – це маленька Україна, а ми всі – пасажири в ній.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram