В’ячеслав Чорновіл – це не просто політик. Чорновіл – це символ і синонім ідеї збереження української духовно-інтелектуальної традиції та ідеї державотворення. А тому у межах широкоформатного обговорення цієї постаті можна і навіть треба розмірковувати про всі речі, без яких не може бути втілена у життя ідея і концепт державотворення.

У цьому сенсі проблематика і важливість державної політики у ділянках взаємин із релігійними та етнонаціональними спільнотами не тільки не може загубитися, але навпаки – вона повинна стати одним з базових предметів і для обговорення, і для ділянки практичного застосування.

По-перше, упевнений, що і як політик всеукраїнського масштабу, і як один з керівників Львівської області – голова обласної ради протягом 1990-1992 років – В’ячеслав Максимович не міг не мати дотичності до відповідної проблематики в принципі. Тому і цей аспект діяльності цього першорядного державного діяча потребує дуже прискіпливого і глибокого аналізу.

Наведу лише один промовистий приклад. У часі, коли В’ячеслав Чорновіл очолював Львівську обласну раду, 5 травня 1990 року було прийняте унікальне і безпрецедентне рішення, пов’язане з апробуванням унікального способу розв’язання міжконфесійних конфліктів (між православними та греко-католицькими спільнотами): ці конфлікти у той час дуже рясно виникли у сотнях сіл і міст Галичини і частково інших регіонів західної України. У цій ситуації обласною радою тоді було запропоновано метод проведення місцевих референдумів, в яких повинні були взяти участь члени місцевої релігійної громади: перевага навіть в один голос на користь тієї чи іншої спільноти гарантувала передачу церковного приміщення (храму) у власність більшості, а релігійна меншість при цьому мала (при допомозі більшості) знаходити чи споруджувати іншу молитовну споруду.

Вже тільки цей факт, до якого не міг не мати дотичності тодішній голова Львівської обласної ради В’ячеслав Чорновіл, заслуговує на спеціальну і предметну увагу. Принаймні, в контексті осмислення львівського досвіду 1990 року, який через 29 років після його виникнення, у січні 2019 року, став частиною законодавчого поля цілої України у формі доповнень до профільного закону “Про свободу совісті та релігійні організації”. Маю на увазі системні законодавчі зміни, які через процедуру де-факто референдуму у рамках леґітимних зборів релігійної громади на основі норми про дві третини від тих, хто взяв участь при волевиявленні, регламентують процедуру зміни релігійно-юрисдикційної підлеглості громад.

І хоч норма щодо голосувань членів місцевих релігійних громад стосовно підтвердження чи заперечення їхньої релігійної ідентичності самою ж Львівською обласною радою була відмінена через півроку після її прийняття (це є окремим предметом для обговорення), але впевнений, що якби вже у той час було приділено більше уваги цьому методові вирішення міжрелігійних напружень, то градус проблематики і в той час у західній Україні, і зараз – у масштабах цілої держави – був би значно меншим. Принаймні, було б краще апробовано методику, до якої системно на законодавчому рівні дійшли майже через три десятиріччя.

До речі, це один з фактів, що свідчить про те, що, власне, під рудою Чорновола було запропоновано і апробовано багато державотворчих механізмів, завдяки яким рух до стабільного, прогресуючого і сутнісно проєвропейського суспільства був би успішнішим і впевненішим.

Другий момент, на якому хочу зупинитися, – це, власне, розмірковування щодо потреби і важливості системних дій держави у сферах релігії та етнополітики.

У заголовку свідомо вживаю термін “політика” у множині – “політики”. Це є чільним предметом нашої уваги та концептом, над яким хотів би застановитися.

Почну з тези, яка практично ні в кого не викликає сумнівів: Україна – це поліконфесійна і поліетнічна держава. Всі в Європі і світі визнають існування реального плюралізму та виняткової толерантності у цій сфері в нашій державі. Але виникає питання, завдяки чому виникла констатована ситуація, в основі якої таке визнання і пошанування всіх форм релігійного та етнонаціонального вияву? Отож, кілька слів про основи і першоджерела.

Перше. Треба констатувати, що в основі реалій покладено дуже ліберальний законодавчий базис: обидва профільні закони – “Про свободу совісті та релігійні організації” і “Про національні меншини в Україні”, прийняті у 1991-му та 1992-му роках відповідно, вбирають у себе основні європейські засади у відповідних сферах і є базовані саме на цих принципах. Власне, тому жодних сутнісних запитань чи заперечень з цього приводу від будь-яких європейських партнерів Україна ніколи не чула.

Але треба розуміти, що обидва ці законодавчих поля, особливо стосовно вироблення та провадження державної етнополітики, є абсолютно загальними, неконкретними. Тобто, їхня декларативність, себто відсутність жодних законодавчих механізмів чи то обмеження, чи то стимулювання будь-яких процесів, і стали одним із джерел вироблення та стійкого затримання констатованого плюралізму, а як наслідок – і відповідних “політик”.

У законодавчій практиці інших держав, для яких також, як і для України, особливу роль відіграє релігійний та етнонаціональний чинник, спеціально придумано і запроваджено механізми, завдяки яким ці два фактори перетворено на чинник, що працює в ім’я зміцнення національної безпеки та посилення державотворчих і націєтворчих тенденцій. А не віддано ці сфери в обійми стихії загальної декларативності, яка, об’єктивно говорячи, домінує у нашій Державі. Особливо показовими є приклади політики наших безпосередніх західних сусідів – Румунії, Угорщини, Польщі.

Друге. Про проблему і реальний факт існування множинності “політик” у сферах релігії та етнополітики можна і треба говорити також і в хронологічному контексті та розрізі. На превеликий жаль, слід фіксувати, що ледь не кожна серйозна зміна влад у нашій державі означала і символізувала собою також і зміну політики щодо релігійних питань та, частково, питань етнонаціонального комплексу. Тобто, реально кожна нова влада починала мову про ініціювання чергового повороту у цих сферах, тобто “нову політику”. Отже, така “нова” політика немов нашаровувалася на політику попереднього урядування. Себто, факт множинності “політик” і в цьому контексті ставав доведеним і безсумнівним.

Кілька прикладів. Прихід Леоніда Кучми до влади символізував собою також намагання започаткувати цілком іншу політику і в ділянці релігії. І тому всі напрацювання попереднього періоду, доби Леоніда Кравчука, були реально знівельовані. Замість очікуваного зменшення конфліктності нова політика принесла протилежне – посилення конфліктогенності середовища, нові лінії розділу і переділу.

Читайте також: Віктор Банников: “Боротьба за національний чемпіонат надалі має йти під національними прапорами”

Ще один факт – політика Януковича у цій ділянці, яка принесла де-факто повну маргіналізацію обох сфер, включно з ліквідацією структури, яка могла і мала потенціал відповідними питаннями опікуватися. Як наслідок, цілком очевидно, що така ситуація породила ще одну передумову для анексії Криму та розгортання військових дій на Донбасі.

Усвідомивши такий стан, профільний орган, який зберігся на той час (навіть не в статусі окремої структури, а лише підрозділу відповідального Міністерства) – Департамент у справах релігій та національностей Міністерства культури – у часі після Революції Гідності почав системну роботу, досягнувши конкретних результатів:

  • Відновлено інституційні можливості: якщо на кінець 2014 року у Департаменті працювало 12 осіб, займаючись питаннями етнополітики і державно-релігійних взаємин, то на кінець 2019 року відповідні функції сповняли в різних ролях вже 30 осіб;
  • Започатковано системну, майже щоденну працю над питаннями, які мали стратегічне значення: від 2015 року з боку Департаменту відбувалося інтелектуальне та експертно-аналітичне супроводження переговорного процесу отримання Томосу – тобто знаходження відповіді на питання, що більше 100 років стояло як одне з найбільш важливих перед українським суспільством;
  • відновлення міжурядових комісій щодо захисту прав національних меншин (для забезпечення прав українців у відповідних країнах та національних спільнот у нашій Державі). Окремі з цих комісій не працювали десятиріччями, як, наприклад, Українсько-Румунська – від 2005 року чи Українсько-Німецька – від 2001 року). А організований та проведений спільно з МЗС у квітні 2018 року моніторинговий візит у місця компактного проживання українців у Румунії став першою спробою є з боку офіційної української влади поцікавитися станом забезпечення прав етнічних українців у цій країні за останні 12 років;
  • перехід до системної та всебічної співпраці з європейськими інституціями у сенсі пояснення і тлумачення всім міжнародним партнерам нашої Держави щодо можливостей впливу російської пропаганди як частини гібридної військової кампанії проти України. Як наслідок – у жодному офіційному документі стосовно України не було висловлено зауважень чи застережень стосовно провадження Україною власної політики у сферах взаємин між Державою та релігійними й етнонаціональними організаціями;
  • Реалізовано чи доведено до стану повного міжінституційного погодження перші після 1993 року реальні та серйозні (і це після 25 років повної аморфності у цій сфері) законодавчі ініціативи: 17 січня 2019 року було прийнято сутнісні доповнення до Закону України “Про свободу совісті та релігійні організації” у частині, яка регламентує процедуру зміни юрисдикційного підпорядкування релігійних організацій (на основі, умовно кажучи, вже згаданого вище “Чорноволівського досвіду” з 1990 року). Але не можна не згадати, що відповідна робота тривала у межах Експертної ради, яка діяла при Департаменті, ще з 2015 року;
  • Повністю до подання Кабінетом Міністрів України до Верховної Ради України у межах законодавчої ініціативи була підготовлена “Концепція державної етнонаціональної політики” – унікальний не лише за характером, але й рівнем опрацювання та міжвідомчого узгодження документ, в рамках якого було апробовано цілком новаторський підхід: зроблено спробу поглянути на питання комплексно, розглядаючи проблематику інтеграції національних спільнот без відриву від системного усвідомлення ролі і можливостей реалізації власних прав щодо плекання всіх елементів оригінальної ідентичності українським етносом;
  • Створено організаційні та фахові передумови та здійснено всі необхідні кроки (включно з прийняттям постанови КМУ про утворення у червні 2019 року та затвердженням Положення у серпні цього ж року ) для відновлення функціонування спеціальної інституції – центрального органу виконавчої влади, яка цими питаннями покликана була б займатися – Державної служби Україну з етнополітики та свободи совісті.

Щоправда, мусимо констатувати, що після того, як урядування у цій інституції наприкінці лютого 2020 року було доручено цілком іншій команді (як черговий прояв вище констатованої тенденції до ініціювання “нових політик”), то цілком помітною стала тенденція, суть якої полягає у намаганні звести напрацювання попередніх років – нанівець. Тобто, реально можемо констатувати, що проголошена у першій половині 2020 року на кількох рівнях так звана “нова політика” насправді стала не стільки запереченням попередньої, яка реально базувалася на об’єктивних засадах, а тому виявилася і дуже продуктивною, і реалістичною, як формуванням чогось “нового”, що перебуває на межі повного категоричного ігнорування проблем і релігійної сфери, і сфери етнонаціональної політики. Тобто, через дії конкретних осіб, які несуть відповідальність за розвиток і підтримку процесів у відповідній сфері, замість “нової політики” українське суспільство дістало знову “нову руїну”: руїну відповідної інституції і руїну у ділянці державного реагування на відповідні процеси загалом. І вже не має значення, якими є причини констатованої ситуації – чи як форма свідомої імплементації відповідних установок, чи як наслідок войовничого непрофесіоналізму чи примітивного бажання робити “не так, як попередники”.

Отже, розвиваючи міркування стосовно вживання мною терміну “політики”, який відображає реалії теперішнього стану речей в українському суспільстві, треба зауважити, що це аж ніяк не є відображенням обґрунтованих принципів і засад розвитку і функціонування відповідних сеґментів суспільства; це лише фіксація реального стану речей, який є дуже далеким від прикінцевої концептуальної визначеності.

Але, з іншого боку, у жодному випадку не можна стверджувати чи думати, що через цей факт у відповідній площині домінують виключно негативні тенденції чи процеси. Певною мірою, навіть навпаки, – через внутрішню силу і релігійного середовища, і завдяки діяльності організацій, які визначають розвиток етнонаціонального суспільного сегменту, незважаючи на всі коливання у сфері державного реагування, у відповідній площині продовжують домінувати позитивні та продуктивні процеси і явища.

Але для всіх стає все більш очевидним та зрозумілим і наступний факт: стихійно сформованому “благові” треба надати концептуальну осмисленість і визначеність, зокрема і в сенсі практичного зреалізування та втілення усвідомлених концепцій. У цьому контексті базовою річчю залишається примат системної роботи у будь-якій іпостасі чи площині.

Українська державність має бути підтверджена на всіх рівнях і в усіх вимірах, зокрема і в подоланні стану, коли ми констатуємо факт існування множинності “політик”. Метою має стати формування системної, виваженої державної цілісної ПОЛІТИКИ, яка є ґрунтована на базових європейських принципах, яка гарантує реалізацію основних зобов’язань України, але є вільною від будь-яких хитань та множинності “політик”, які насправді не є гарантами плюралізму, а є лише свідченням несформованості та слабкості української стратегії у цій сфері.