Ще років двадцять тому про цю історію нічого не знали навіть найбільші фахівці-історики. Згодом, коли почали з’являтися перші розвідки, виникли й спроби заперечення – мовляв, це дезінформація, такого не могло відбуватися насправді. На сьогодні, завдяки наполегливому і плідному пошукові в архівах і колишніх “спецхранах”, цю історію вдалося реконструювати майже в усіх деталях. Вони розкривають перед нами приголомшливе видовище того, наскільки глибинним, на превеликий жаль, виявився процес розкладання українського війська сто років тому.

З життя офіцера до революції

В’ячеслав Баранов, 1920 рік. Фото з журналу “Авиация и Время” (Київ, № 5’2012)
В’ячеслав Баранов, 1920 рік. Фото з журналу “Авиация и Время” (Київ, № 5’2012)

В’ячеслав Григорович Баранов народився 9 березня (за новим стилем) 1888 року у Станиці Луганській. Тоді це селище належало до складу Донецького округу Області Війська Донського. Зараз це – Луганська область України, прифронтова зона, звідки рукою подати до позицій ворога.

Баранов походив із родини донських козаків, спадкових дворян, де за традицією чоловіки присвячували життя військовій службі. Спочатку він пішов тією ж стежиною: Донський кадетський корпус у Новочеркаську, Миколаївське інженерне училище в Санкт-Петербурзі, служба в саперних і телеграфних частинах. Але невдовзі зробив вибір на користь авіації. Закінчив Офіцерську повітроплавальну школу в Гатчині під Петербургом, став одним із перших військових льотчиків Російської імперії.

Під час Першої світової війни брав участь у бойових діях на Південно-Західному і Західному фронтах. Отримав Георгіївську зброю за повітряну розвідку австро-угорських позицій, здійснену 18 жовтня 1914 року. Станом на 1917 рік уже підполковник Баранов командував 7-м авіаційним дивізіоном у Східній Галичині й на Поділлі. До речі, зовсім поруч із ним воювали українізовані частини і з’єднання, зокрема 34-й армійський корпус, яким командував генерал Павло Скоропадський.

Подвійна гра

Під кінець 1917 року російська армія “революціонізувалася” настільки, що практично втратила боєздатність. Служити узурпаторам-більшовикам Баранов категорично відмовився і переїхав до Києва. 28 грудня після секретної наради авіаторів його призначили “Головою української авіації” (штаб розташовувався у “маєтку Леопардова” по вулиці Катерининській, 12 – нині це Липська, 10). Військово-повітряний флот УНР тоді тільки-но зароджувався.

Будинок у Києві по вулиці Липській, 10, де наприкінці 1917 року розташовувався штаб авіації УНР. Фото Ростислава Мараєва
Будинок у Києві по вулиці Липській, 10, де наприкінці 1917 року розташовувався штаб авіації УНР. Фото Ростислава Мараєва

Однак Баранов зовсім не був патріотом України. Навпаки. Від самого початку він мав намір відправляти авіаційне майно з України своїм землякам-козакам на Дон, де під керівництвом Військового Отамана Олексія Каледіна розпочиналася антибільшовицька боротьба. Ростовський часопис “Донская Волна” в 1919 році писав про це із виразним захопленням: “Чувствуют украинцы, что что-то неладное творится в управлении “головы украинской авиации”. Чувствуют, что вершится что-то не в самостийных интересах, шныряют, подслушивают, но ни к чему не могут прицепиться, – так конспиративно ведется работа…”.

Читайте також: Владлен Мараєв. Повітряним Силам України – 100 років!

В’ячеслав Баранов швидко налагодив контакт із осавулом Василем Шапкіним, який представляв уряди Південно-Східного Союзу і Дону в УНР. Тісний зв’язок він встановив і з організацією “Азбука”, яка займалася політичною та військовою розвідкою в Україні, вербувала й відправляла офіцерів до російських антибільшовицьких армій. Керівник “Азбуки” Василь Шульгін (до речі, киянин) шанобливо характеризував Баранова: “Пользуется среди офицеров-летчиков исключительно высоким авторитетом и уважением, как прекрасный организатор и боевой офицер, имеющий Георгиевское Оружие”.

Один із перших наказів В’ячеслава Баранова на посаді голови авіації УНР, датований 16 (29) грудня 1917 року. Привертає увагу мова документу – типова для багатьох військових того часу “російська на український манер”. Зберігається у ЦДАВО України
Один із перших наказів В’ячеслава Баранова на посаді голови авіації УНР, датований 16 (29) грудня 1917 року. Привертає увагу мова документу – типова для багатьох військових того часу “російська на український манер”. Зберігається у ЦДАВО України

Вже наприкінці грудня 1917 року Баранов таємно сформував великий “авіаційний” ешелон (літаки, технічне майно, автомобілі), офіційно призначений для організації української бази в Олександрівську (нині Запоріжжя). Насправді він мав потрапити на Дон, однак незабаром був захоплений більшовиками. Ті не встигли вивезти все майно на свою територію, і частина ешелону таки потрапила до козаків із запізненням у декілька місяців, вже після приходу в Україну та на Дон німецьких і австро-угорських військ.

Життя самого Баранова дедалі більше нагадувало шпигунське кіно. Коли Київ захопили муравйовці, він із фальшивим посвідченням особи вирушив до більшовицької Москви. Там, переховуючись під виглядом підмайстра-чоботаря, протягом двох місяців провадив підпільну протибільшовицьку агітацію серед льотчиків. А навесні 1918 року, дочекавшись вигнання “червоних” з України, повернувся до Києва.

Літаки для диктатури Краснова

Гетьманат для Баранова почався з великої пиятики. У прямому сенсі. 12 травня в ресторані фешенебельного готелю “Континенталь” відбувся “перший бенкет української авіації”. За одним столом зібралися представники українського, німецького і австро-угорського авіаційних командувань. Через два дні газета “Відродження” повідомила: “Бенкет почався о 8 г[одині] веч[ора] і скінчився далеко за північ. Колишні вороги за спільною трапезою згадували минулі бої – було весело, грали застольні пісні…”.

В армії Скоропадського донського козака Баранова спершу призначили інспектором авіації Київського району. В його розпорядження потрапили значні запаси авіамайна, що дозволяло сподіватися на продовження деструктивної діяльності з іще більшим успіхом.

Цього разу Баранов вийшов на контакт із донським посольством, яке від імені нового Військового Отамана Петра Краснова прохало офіційний Київ допомогти озброєнням, зокрема бойовими літаками. Але навіть ще не маючи відповідних розпоряджень від свого командування, Баранов розпочав час від часу таємно відправляти на Дон в артилерійських ешелонах по одному вагону із запчастинами, приладами для аеропланів, фотоапаратами.

2 липня 1918 року йому вдалося відправити зі станції Пост-Волинський під Києвом цілий поїзд із 21 критої платформи і 3 критих вагонів, навантажених літаками, двигунами, запчастинами й авіабомбами. У супровідних документах зазначалося, що він адресований 7-му Харківському авіаційному дивізіону української армії.

Щоб особисто проконтролювати прибуття ешелону на Дон, Баранов узяв відпустку і виїхав попереду швидким поїздом. У Харкові через інспектора авіації Харківського району полковника Тимофія фон Гаусмана він домовився щодо пропуску вантажу до нейтрального на той час Таганрога (за місто вели суперечку Україна і Дон, а реально його контролювали німці). 27 липня ешелон досяг Новочеркаська – столиці Всевеликого Війська Донського.

Після того Баранов сформував ще один ешелон, призначений нібито для організації українського авіазагону в Катеринославі (нині Дніпро). Він складався із 40 або 44 вагонів із авіаційним майном і автомобілями та 1 пасажирського вагону, в якому їхали декілька авіаторів. До столиці Дону поїзд прибув у середині вересня. Ним виїхала і дружина Баранова, Катерина Дьякова зі своєю шестирічною донькою від попереднього шлюбу Ольгою Демчинською.

Тобто, Баранов завчасно готував підґрунтя для остаточного переїзду на Дон. А дружина цілковито поділяла його погляди. Вона працювала сестрою милосердя, захоплювалася письменництвом і була вельми екзальтованою особистістю. Чого вартує, наприклад, її поезія під назвою “Летчикам”:

Катерина Дьякова – дружина В’ячеслава Баранова. Фото з архіву Марата Хайруліна
Катерина Дьякова – дружина В’ячеслава Баранова. Фото з архіву Марата Хайруліна

Вы служите смело великому делу,
В вас долг сочетался с призваньем,
И, честью венчанные, запечатлели,
Смерть многие крестным страданьем. […]

Спаси же вас Боже от ранней могилы,
Бойцов горделивая стая.
Для жизни, для подвигов Русь вас вспоила,
О будущем славном мечтая…

О будущем славном, о вольном полете
Души возрожденной России.
И лавры бессмертья вы рвали и рвете,
Стихийной победы – витии…

Згодом у спогадах Баранов стверджував, що влітку 1918 року перебував на волосину від арешту. Мовляв, у його помешканні кілька разів проводили обшуки, двічі довелося змінювати квартиру. Проте повірити в це непросто. По-перше, якби Баранов справді перебував “під ковпаком” українських, а може й німецьких спецслужб, його навряд чи підвищили б у посаді до виконувача обов’язків інспектора авіації Української Держави. По-друге, всі військові поставки для Всевеликого Війська Донського були узаконені секретною угодою від 7 серпня 1918 року.

Читайте також: Як Україна з Доном дружила

До всього Баранов писав, що під загрозою арешту втік на Дон у серпні 1918 року разом із другим “авіаційним” ешелоном. Однак це абсолютна вигадка. У фондах ЦДАВО України авторові цієї статті вдалося віднайти накази Баранова не тільки за серпень, але й за вересень 1918-го. Лише 22 вересня він подав рапорт із проханням про відставку – нібито через хворобу. Прохання негайно задовольнили, Баранов залишив службу в українській армії та безперешкодно поїхав на Дон. 9 жовтня він уже став командиром Донського літакового дивізіону в Новочеркаську.

В’ячеслав Баранов як начальник донської авіації. Фото з часопису “Донская Волна” (Ростов-на-Дону, № 30 (58) від 29 серпня (11 вересня) 1919 року)
В’ячеслав Баранов як начальник донської авіації. Фото з часопису “Донская Волна” (Ростов-на-Дону, № 30 (58) від 29 серпня (11 вересня) 1919 року)

Сумнівно, що така комбінація стала можливою без відвертого потурання з боку командування і навіть політичного керівництва держави. Схоже, мав рацію урядовець управління інспектора Військово-повітряного флоту України Петро Білон, коли писав: “В серпні м[ісяці] мимоволі кидалось в очі, що мільйонове авіяційне майно тане “як віск на вогні”. Ми відчували, що щось робиться недобре, і пізніше довідались, що наші начальники з наказу гетьмана відправляють наші літаки і літунів на Дон до Денікіна. Все менше і менше бачимо летунів, зменшується рух у штабі, зменшується в штабі склад старшин…”.

Дійсно, серед старшин Військово-повітряного флоту України було чимало однодумців Баранова, які прагнули потрапити до антибільшовицьких збройних формувань і воювати за “єдіную-нєдєлімую” Росію. Тільки для Донської армії вони вивезли з України 45 літаків і 2 тисячі бомб із запчастинами. А були ж іще Добровольча, Кубанська, Південна, Астраханська армії. За оцінкою Василя Шульгіна, для всіх них разом узятих тільки Баранов вивіз понад 70 аеропланів загальною вартістю кількадесят мільйонів рублів.

Десятки авіаторів звільнялися з української служби та вступали до російських антибільшовицьких армій. Деякі навіть перелітали туди на своїх аеропланах. Щоправда, декому не поталанило. Наприкінці 1918 року двоє пілотів 7-го Харківського авіадивізіону – Костянтин Воронцов і Олександр Дема (Деша?) – вилетіли з Харкова до Луганська, зайнятого частинами Донської армії. Вже на підльоті вони потрапили у снігову хмару, знизилися до 20 метрів, потрапили під обстріл військ Директорії УНР і були змушені посадити літак поблизу станції Ниркове, що на Попаснянщині. Українські солдати заарештували авіаторів і після військово-польового суду розстріляли. Аероплан залізницею повернули до Харкова.

Не судилось (Білогвардійське болото)

Українській Народній Республіці, відновленій наприкінці 1918 року, дістався у спадок від Гетьманату суттєво зменшений авіапарк. Це негативно позначилося на участі Військово-повітряного флоту в боротьбі за українську державність. А воювати довелося і проти більшовицьких, і проти білогвардійських сил. Адже ні перші, ні другі не визнавали за українським народом право на суверенну національну державу.

Обкладинка роману Катерини Дьякової “Тінь Антихриста” (Париж, 1930)
Обкладинка роману Катерини Дьякової “Тінь Антихриста” (Париж, 1930)

У “білому” таборі кар’єра В’ячеслава Баранова спершу складалася вдало. У 1919 році він очолив донську авіацію, в 1920-му перебував на командних посадах в авіації Петра Врангеля у Криму. Здобув чин генерал-майора “за бойові заслуги”. Проте війну білогвардійці все одно програли. Вся їхня авіація була знищена або захоплена більшовиками. Щоб врятувати своє життя, Баранов назавжди емігрував.

На чужині довелося поневірятися різними країнами – Туреччина, Болгарія, Югославія, Франція, Велика Британія. Працювати державним службовцем, займатися викладацькою, науковою, публіцистичною, громадською діяльністю. В родинному житті сталася трагедія: в Парижі померла його пасербиця Ольга Демчинська. Їй було лише 16. Природно, ця втрата надзвичайно тяжко вплинула на Катерину Дьякову. Вона страждала на депресію, виявляла схильність до релігійного містицизму, написала і присвятила пам’яті своєї доньки роман “Тінь Антихриста”. 10 січня 1962 року її не стало. В’ячеслав Баранов пережив дружину – він помер 21 червня 1964-го в Лондоні. Обоє поховані на Бромптонському цвинтарі.

Історія повторюється двічі

12 лютого 1992 року. Радянський Союз щойно пішов у небуття, Україна відновила державну незалежність. Шість фронтових бомбардувальників Су-24 зі складу 7-го бомбардувального авіаполку (місто Старокостянтинів Хмельницької області) під час обльоту відхиляються від запланованого маршруту, беруть курс на Росію та сідають на військовому аеродромі Шаталово у Смоленській області.

Фронтовий бомбардувальник Су-24 Повітряних Сил України. Фото Ростислава Мараєва
Фронтовий бомбардувальник Су-24 Повітряних Сил України. Фото Ростислава Мараєва

Напередодні цієї події командир полку, донський козак за походженням на прізвище Малейчук заявив, що більшість особового складу не бажають служити Україні і готові перелетіти до Росії.

Щоправда, перелетіли не всі, а тільки дванадцятеро. До них приєднався начальник штабу полку, який машиною виїхав до Росії, захопивши з собою ще й прапор частини. Родини втікачів залишилися в Україні – їх вивезли пізніше.

Росія зустріла перебіжчиків, як героїв, і звичайно ж, відкинула вимогу України судити їх за дезертирство та повернути авіатехніку. Проте окрім піару, жодного зиску від цієї акції Москва не отримала. Льотчики звільнилися зі служби в “буремні 90-ті”, а бомбардувальники залишилися прикутими до землі, оскільки їх викрали без необхідної документації.


Владлен Мараєв, спеціально для “Українського інтересу”

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter