Як обіцяє нова влада, до 2026 року в Україні мають зникнути інтернати. Їх замінять дитячими будинками сімейного типу та паліативно-реабілітаційними інтернатами. За офіційними даними, нині понад 90 тисяч дітей, які мають біологічних батьків, живуть в інтернатних закладах.

Мої батьки все життя пропрацювали вчителями саме в школі-інтернаті. Звісно ж, я часто змалку була в тій школі, знала дітей, гралася з ними, знала всіх вчителів, які їх вчили. Вони – хороші педагоги, хороші люди, які з любов’ю ростили, виховували своїх школярів. Як доказ цьому: вже нема ні школи, ні багатьох із тих вчителів, а колишні учні приїжджають у село, ідуть на шкільне подвір’я (яке, до речі, занепало від часу закриття закладу), на кладовища, відвідуючи померлих педагогів, ніби власних батьків.

Звісно ж, інтернат – це не рідний дім. Але я пам’ятаю, якими поверталися вихованці після канікул із рідних домівок – обідрані, брудні, голодні, з вошами, коростою. Я пам’ятаю, якими були батьки, що їх привозили чи забирали зі школи – такі ж шолудиві, тільки ще часто в дзюську п’яні.

А ще пам’ятаю часи, коли займалася соціальною журналістикою і їздила по неблагополучних сім’ях, пишучи репортажі. Це страх, коли бачиш, як маленькі діти їдять із собачих мисок, поки мама “подорожує світами” чи сусідніми селами; як у хатах-ліпках без опалення під брудним шматтям сплять місячні дітки. Таких історій назбиралося стільки, що можна розповідати годинами.

Ще чомусь ніяк не забувається історія, коли в редакцію звернулися жителі одного села з проханням розібратися з ситуацією, що там сталася. Річ у тім, що в одній родині померла мама двох дівчаток, і вони лишилися з татом. Чоловік до смерті дружини наче був нормальним, а потім щось сталося. Він ізолювався разом із дітьми від односельчан. Нікого не пускав у двір, навіть рідних бабусь. І так впродовж певного часу. Єдине, що старшій дівчинці було дозволено – ходити до школи. Утім, колись весела й розумна дівчинка, тепер замкнулася в собі. На ній були невипрані куценькі светрики, скуйовджене волосся. Після уроків галопом мчала додому. Комусь із учителів вдалося в школі організувати дівчинці зустріч з бабусею по мамі, але дівчинка тільки розплакалася й слова не зронила про те, що коїться вдома.

Селом пішли страшні чутки, що чоловік нібито глумиться над власними дітьми. Сільська рада, нарешті прокинувшись, забила на сполох. Приїхали журналісти, правоохоронці, представники місцевої влади до двору, а в двір нікого не пускають. Ви би бачили, які страшні, кров’ю налиті були очі в того чоловіка. Мурахи по тілу. Його таки тоді міліціонери ізолювали від дітей, вдягнули наручники. Менша дівчинка не сказала жодного слова. Я так і не зрозуміла, чи взагалі вміла вона говорити, а їй на вигляд було вже років шість. А старша весь час повторювала, щоб їх забрали в інтернат. Уже пізніше, мені пояснили, чому не просилася до бабусі – боялася, що татка відпустять, і бабуся не зможе їх від нього захистити.

Ситуації різні, різні дитячі долі. І різні інтернати. Звісно ж, статися і там може всяке. Але хіба в звичайних школах все завжди гаразд?

Добре, коли держава справді подбає про те, щоб дітей з інтернатів перевели в хороші будинки сімейного типу. Але де стільки людей, щоб прийняли до себе таку кількість діток? Тим паче, що інтернати різні, і діти в них різні – не всі, наприклад, здорові.

Серед ваших знайомих багато тих, хто здатний взятися за виховання чужих дітей? Я, наприклад, в своєму оточенні таких людей не маю. І хто може гарантувати, що за закриттям інтернатів стоїть банальне небажання держави фінансувати школи-інтернати?

Ну, і щодо повернення таких дітей до біологічних батьків. А багатьох таким батькам вони треба? Куди, в яке життя вони будуть повернуті?

Президент Володимир Зеленський підтримав ідею ліквідації інтернатів і заміну цієї системи на нову. “Там дуже багато діточок. І, звісно, наше прагнення, щоб інтернатів зовсім не було. Діти повинні бути в сім’ях – жити, рости та відчувати себе звичайними щасливими дітьми”, – наголосив глава держави.

Я теж за те, щоб всі діти були щасливими, і щоб росли вони не в інтернатах. Але дуже часто саме школи-інтернати ставали і є для багатьох рятівним колом, справжньою домівкою. Тому, якщо й треба тут щось реформувати, то мудро та виважено. Але поки я практично не бачу в нашій країні реформ, яким можна довіряти. Над дитячими долями краще не експериментувати.