Диктатори завжди були предметом інтересу для соціологів та соціальних психологів, які через особливості поглядів та поведінки диктаторів намагалися  розгадати «темні» сторони людської свідомості (не лише свідомості самих диктаторів, а насамперед свідомості тієї частини «народних мас», яка їх підтримувала).

Як писав американський соціальний психолог В. Одайник, представники соціальних низів «часто приховують несвідому, нерідко патологічну жадобу влади, яка знаходить втамування через ідентифікацію з потужним, переповненим прагненням до величі лідером. Якщо лідер зможе спрямувати цю реакцію в русло ідентифікації з собою і своєю владою, то тиранія зміцнюється».

Окрім того, ідентифікація з «величчю лідера» доповнюється ідентифікацією з «величчю країни». Ще у 2000 році (тобто у тому році, коли Путін тільки прийшов до влади) російський публіцист  Г. Лисичкін писав:

«Не лише імперські й монархічні амбіції колишніх і нинішніх керівників країни, не лише азіатський спосіб російського виробництва заважали і заважають модернізації Росії. Із цими вадами рано чи пізно можна було б впоратися, якби величезна кількість нашого населення не була б душею й тілом прихильна до них, зацікавлена в їхньому збереженні і зміцненні. Хоч би ким не була людина, бомжем чи найзначнішим чиновником, вона на своєму рівні відчуває себе громадянином наддержави, так чи інакше причетним до досягнень у космосі, гучних перемог на внутрішніх і зовнішніх фронтах, до успіхів у ракетобудуванні й у сфері балету. Володіючи «серпастим  і молоткастим», можна  і треба зверхньо дивитися на датчан і «разных прочих шведов», не звертаючи уваги на те, що по пояс доводиться стояти в лайні, а у своєму домі можна ніс задерти, спілкуючись з «тюбетейками» й «особами кавказької національності». Хіба можна у таких людей забрати те, що замінює їм почуття власної гідності?». 

Тобто помиляються ті, які зводять російську політику лише до проблеми особистості  Путіна. Так само, як і свого часу прихід до влади Гітлера був результатом реакції масової свідомості на принижене, з її точки зору, становище Німеччини  після поразки у Першій світовій війні і розпаду Німецької імперії, так і політика Путіна є закономірною реакцією масової свідомості Росії на «приниження» від розпаду Радянського Союзу. Це поміж інших причин робить як ситуацію в Росії, так і її політику схожою на політику Німеччини під владою націонал-соціалістів.

Отже, подолання «комплексу приниженості», хронічне «вставание с колен» стало лейтмотивом політики Путіна. При цьому, ставши Президентом і ототожнивши себе з російською державою, Путін поєднав боротьбу із власними комплексами (людини, якій доводилося носити валізи за Собчаком) з боротьбою за «велич держави».

Якщо для німецьких нацистів народом, який є головною перепоною для утвердження нації, стали євреї, то для їх російських послідовників таким народом стали українці. І для цього є свої причини, що укорінені в особливостях російського національного міфу, в якому для українців як окремого народу взагалі немає місця. Як писав Путін, «никакой исторической основы для представлений об отдельном от русского украинском народе не было и не могло быть, а выделение украинцев и белорусов как отдельных народов было результатом советской национальной политики».

Тобто будь-хто, хто говорить про існування окремого, відмінного від росіян українського народу, стає ідеологічним ворогом, ворогом Росії, що заслуговує на знищення. За уявленнями Путіна, таких в Україні мізерна меншість. Однак, як показало опитування Центру Разумкова, проведене у липні-серпні минулого року, серед громадян України, навпаки, якраз лише мізерна меншість поділяє тези Путіна. Отже, виходячи з «концепції» Путіна, переважна більшість українців має бути щонайменше «покарана», а значна частина знищена, незважаючи на публічні запевнення Путіна про те, що він «не воює з українським народом».

Прагнення до величі, як і будь-яка надмірність, врешті решт призводить до протилежного результату. Політика Путіна призвела до того, що Росія таки опинилася в приниженому стані країни-вигнанниці, до якої ставляться у світі як до «божевільного з гранатою» – ігнорувати не можна, тому що граната в будь-яку мить може вибухнути.  При цьому власну непередбачуваність Путін використовує як свого роду політичний капітал: «якщо ви мене не поважатимете, я ще й те можу «викинути». І для світу актуальною стає проблема –  як позбутися Путіна таким чином, щоб він, наприклад, не встиг завдати по кому-небудь ядерного удару (про що він нещодавно досить неприкрито натякав).

Тобто в образі сучасної Росії та її політичного керівництва ми маємо той випадок, коли національна ідеологія переходить в патопсихологію і настільки тісно з нею переплітається, що важко зрозуміти, що тут первинне, а що – вторинне.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram