Переді мною добірка віршів Катерини Мандрик-Куйбіди, відібрана для публікації. Це нагода мені, як синові, щось сказати про неї, хоч як я уже зізнавався, поганенько знаю її життя – вона про нього не розповідала.

Якось у 70-х роках я запитав маму, чому вона нічого нам не розповідає?

– Якби ти дав клятву, ти б її дотримувався?

– Так, – відповів я.

– То чому ти хочеш, щоб я робила інакше?

– Але, напевне, мені можна.

– Говорити треба не з ким можна, а з ким необхідно, – завершила мама розмову.

Отож мої знання про мамине життя почерпнуто в більшості не з її розповідей, а зі спогадів її побратимів, здебільшого почутих у дитинстві, архівних матеріалів і власних спостережень.

Найбільше оповідей я наслухався довгими суботніми зимовими вечорами, коли з довколишніх сіл до Болехова, де ми тоді мешкали, приїздили люди (мамині родичі чи знайомі) ярмаркувати й ночували у нас. Тоді допізна тривали розмови: обговорювались тогоденні проблеми, згадували минуле, оповідали про різні пригоди, зокрема про повстанців. Коли доходило до цього – мама мене відправляли спати. Але засинати не хотів і, затамувавши подих, дослухався до розмов у сусідній кімнаті.

При якійсь оказії чи на свята до нас приїздили колишні політв’язні, та коли починалися серйозні розмови, нас, малих дітей, відсилали побавитися надвір, але тих, хто навчався у старших класах, з кімнати не випрошували. У цих розмовах і дискусіях ми пізнавали історію України й історію боротьби за утвердження української державності, вчилися розуміти, що відбувається в країні. Найзапекліші суперечки точилися щодо майбутнього: чи можливий розпад СРСР і за яких умов, і чи тільки зброєю можна вирішити українську проблему. Приїздили до нас і колишні політв’язні, які на той час проживали поза межами України. Спогади цих людей, їхній аналіз подій формували мозаїку моїх знань про ОУН, УПА, про участь моїх батьків у визвольній боротьбі. Окрім тих, із ким батьки пройшли збройну боротьбу, підпілля, тюрми й табори, у батьківській хаті я чув Зенона Красівського, отця Ярослава Лесіва, Івана Данилишина, Михайла Мандрика, отця Володимира Серемчука та багатьох інших.

Після відновлення української держави наприкінці 90-х років у розмовах з мамою я раз-по-раз повертався до теми її спогадів. Вона довго не погоджувалася, але аргумент щодо необхідності зафіксувати традиції і побут бойків у 40-50-х роках минулого століття спрацював. Мама почала писати спогади у вигляді біографії, як власні свідчення про пережиті часи. Хвороба, на жаль, не дала їй можливості повністю завершити їх. Але написане охоплює період з кінця 30-х років минулого століття до 2003 року. Уже після смерті мами, переглядаючи її архів і прочитавши її спогади, зрозумів, що я не тільки не знав мамине життя, я не знав її…

Мамина доля є типовою долею галичанки першої третини-середини ХХ століття. Війна не дала їй можливості закінчити навчання в школі. Коли лінія фронту проходила через рідне село Сукіль, згоріла батьківська хата. Проживаючи з батьками та молодшим братом в комірному, Катерина і будувала нову хату, і доглядала ранених повстанців у шпитальці, і носила харчі, і була зв’язковою, і переводила загони повстанців гірськими стежками.

Після смерті батька, якого закатував НКВС за підозрою в організації забезпечення продовольством повстанців, їй довелося наймитувати, працювати в підпіллі, виконуючи вже звичну для неї роботу. Арештували її в жовтні 1950 року в дорозі при перенесенні зашифрованої інформації і звинуватили в тому, що вона – зв’язкова УПА та забезпечувала повстанців харчами. Особливо на допитах домагалися інформації про парашутистів, які приземлилися в районі села Танява. І хоч в тюрмі її жорстоко били (зробили інвалідом), застосовували заходи “ЛП” – легендованого проводу, вона нікого не виказала. ЇЇ було засуджено як особливо небезпечну злочинницю і відправлено відбувати покарання до особливого табору МДБ СРСР. Але вона не зникла в тюрмах і таборах, як зникли тисячі приречених на смерть. Совіцька машина її не змолола. Ця маленька худенька жінка виявилася сильнішою від тюрем-катівень, таборів особливого призначення для особливо небезпечних злочинців, від усіх репресивних установ історичного матеріалізму, радянського імперіалізму та диктатури пролетаріату.

Вона витерпіла тортури та приниження, вийшла з них не озлобленою і замкнутою в собі, а людиною, яка знає ціну гідності й життя.

Якось я почув, що мама, молячись, просить Бога виправити душі тих, хто зробив її інвалідом. Після завершення молитви я спитав, як вона може просити Бога про допомогу ворогам, які позбавили її здоров’я і забрали молодість?

– Кому потрібен лікар, здоровому чи хворому? – спитала вона мене.

– Звичайно, хворому.

– То я і прошу Бога виправити хворі душі, щоб ті люди стали корисними для суспільства…

Я її не просто любив. Я і Україну, і Бога сприймав через маму. Вона вибудовувала світ у мені, давала ключі до розуміння світу зовнішнього. Вона сполучала ці світи, створювала гармонію життя в нашій сім’ї і захищала нас від пропагованого радянського способу життя. Мама належала іншому світові – чарівному, привабливому, таємничому, який зміцнювала й відкрито протиставляла радянському. Завдяки їй ми жили в іншому середовищі, відмінному від навколишнього.

З раннього дитинства, скільки засягаю пам’яттю, мама виховувала нас на молитвах, піснях, казках, переказах, Біблії. Власне, Біблії не було. Були написані маминою рукою для нас молитви і біблійні оповіді. Біблію мама знала напам’ять, тлумачила її для нас.

Мама намагалася жити по Біблії і нас привчала до цього. Вона любила людей, була уважною до них: жоден жебрак, який приходив до нас, не пішов ненагодованим і без хліба, кожен, хто приходив до неї за допомогою – отримував її… Ми, діти, особливо любили й готувалися до свят Миколая, Різдва Христового, Шевченківських днів, Воскресіння Господнього. Кожен із нас до цих свят щось готував, щоб виголосити під схвальні оплески батьків і гостей та отримати похвалу й льодяники. У ці дні ми всією сім’єю ходили до церкви. Батько у вишитій сорочці, синіх шароварах, ми у вишиванках. І хоч у ті часи райком партії заставляв вчителів чергувати побіля церков, щоб відірвати дітей від релігії, ми ніколи не ховалися. Совісні вчителі намагалися нас не помічати.

Зі всіма, зокрема з вчителями, мама віталася залежно від церковного календаря: “Слава Ісусу Христу, Христос народився чи Христос Воскрес”. Свої переконання відстоювала і нас тому учила, вважаючи що невисловлена правда не існує. Наука даром не пройшла. У 10-му класі, коли проходило анонімне анкетування, із 45 учнів тільки двоє в анкеті написали, що вірять в Бога. Одним із них був я і не приховував цього. Коли її згодом викликали до школи, вона сказала: “Я вірю в Бога і дітей так учила!”.

З особливим пієтетом мама ставилася до науки і, відповідно, заохочувала нас учитися. Сама готувала нас до школи: навчала читати, проводити арифметичні дії. Не шкодувала грошей з дірявого сімейного бюджету (а жили ми бідно) для купівлі книг та навчальних приладів. Коли у 8-му класі я захопився радіотехнікою, мама придбала для мене, до речі єдиний на школу, радіоконструктор, який коштував 17 рублів, майже половину місячного сімейного бюджету. Найбільше шанувала книжки. Вважала їх найкращим подарунком. На моє 25-річчя подарувала 25 томів Івана Франка та першою ж їх прочитала. Першою вона прочитувала і більшість книг, які я придбавав, з філософії, мистецтва чи історії, водночас роблячи закладки чи відзначаючи те, що на її думку варто прочитати мені.

Глибоко шанувала Романа Федоріва й любила його творчість. Якось після розмови з нею, він мені сказав: “Дивовижна жінка. Я наче побував у дитинстві”. Очевидно, він мав на увазі її чистоту, щирість і безпосередність.

Мама ніколи не мирилася з проблемами, не скаржилася, не опускала рук. Свято вірила, що з Божою поміччю можна справитися з будь-якими клопотами та бачила у праці не лише джерело благополуччя, а й фізичного та морального здоров’я. Тому ми, діти, працювали, кожен виконуючи певні обов’язки, після виконання яких могли займатися особистим.

Мама не просто сповідувала цінності українства, вона була носієм його вартостей. Україна і мама – для мене одне і теж. Її очима я побачив минуле України, її очима дивився на сучасне й майбутнє. Українство для неї органічне – вона була українкою і в духовному житті, і в побуті. Вишиті рушники, сорочки, запаски, камізельки, простирадла, наволочки, фіранки, штори, половики, килими – усе в хаті виткано й вишито нею.

Вона мене виховувала українцем. Виховувала своїм життям, своїми вишиванками і піснями, переказами і притчами. Мама створила мене такого, яким я є, і вивела на дорогу, якою йду. Була рішуча і не поступлива, мала надзвичайно розвинене почуття відповідальності. Їй не було притаманне подвійне мислення чи роздвоєність. Коли у 1989 році після виступів на мітингах у мене з’явилися проблеми з КДБ, мама, дізнавшись про це, відреагувала просто: “Ми своє відсиділи – тепер ваша черга”.

Освіту здобувала по тюрмах і таборах. Знала німецьку, польську, естонську, литовську мови. Вивчала французьку. Мама себе ніколи не вважала поетесою. Стверджувала, що вона не варта того й називала прізвища тих, хто, на її думку, є поетом. Мала феноменальну пам’ять: могла годинами цитувати Біблію чи рядки улюблених поетів.

До слова ставилася як до Бога – ніколи не говорила неправди й зайвого не говорила. Свої погляди та думки відстоювала за будь-яких обставин. Мама не могла пройти повз неправду, не відреагувавши. Якось у 1986 році вона поверталася зі Львова до Болехова автобусом “Львів–Моршин”, в якому їхало багато курортників із Росії. Хтось із них непоштиво висловився про Бандеру і бандерівців, назвавши їх бандитами. Вона піднялася з першого ряду, у якому сиділа, і, ставши обличчям до пасажирів, спитала: “Це Бандера з бандерівцями прийшов у Росію, чи ви прийшли сюди? Це Бандера з бандерівцями убивав українців і вивозив їх на Сибір чи це робила радянська влада?”. До Моршина у автобусі запала мовчанка…

Декларацію про державний суверенітет України, як і Акт проголошення незалежності України – сприйняла як пролог до нового вирішального етапу боротьби за незалежність: була переконана, що Росія без війни нас не відпустить. Вересень-листопад 1991 року провела в поїздках, агітаційних виступах, особливу увагу разом із українками-союзянками уділяючи військовим частинам. Всю ніч з 30 листопада на 1 грудня простояла на колінах перед образами – молилася. А о 5 годині ранку підняла всіх нас: як ви можете спати коли вирішується доля України? Вона першою о 6 годині вкинула на виборчій дільниці бюлетені за затвердження Акту та за В’ячеслава Чорновола, як президента України.

Підірване в тюрмах і таборах здоров’я вимагало із собою рахуватися. Але коли їй ставало легше, їхала в село, яке любила, щоб поспілкуватися з людьми і горами чи уточнити якусь строфу з пісні. Поки сестри Бандери мешкали в Козаківці навідувалася до них. Жила активним суспільним життям і намагалася допомогти у вирішенні громадських проблем. Зверталася з їхнього приводу до органів державної влади та редакцій газет. Активно працювала в “Меморіалі”, а з відновленням незалежності України – в Братстві ОУН-УПА та “Союзі українок”. Любила працювати зі школярами, навчаючи їх українському народному мистецтву і традиціям.

Особливу увагу приділяла патріотичному вихованню молоді, насамперед солдатів. Разом із іншими союзянками організовувала для них різні вечори, відзначення державних і релігійних свят, виступала перед ними з відповідними лекціями.

Щонеділі зранку, одягнувши вишиту сорочку, йшла до церкви. Повернувшись додому й трохи перепочивши, сідала за стіл і писала: записувала відомі їй колядки, пісні, весільні обряди. Вірші свої читала неохоче навіть мені. Вперше повністю її вірші я прочитав уже після її смерті, переглядаючи акуратно списані нею зошити. Написаним вона мені не хвалилася, хіба що згаданими старовинними піснями.

Вперше мама прочитала публічно свої вірші в будинку культури Болехова на представленні літературного альманаху митців Долинщини. Вечір вів поет Олесь Дяк – ініціатор і упорядник. Саме він у середині 90-х років, спілкуючись із мамою, переконав її відібрати десяток віршів і зі своєю передмовою опублікував їх у журналі “Дзвін”. До того мама друкувала свої вірші й нариси тільки у часописах політв’язнів. Мама з пам’яті продекламувала кілька віршів, а далі попросила, щоб я прочитав щось із списаного нею зошита. На той час вона уже майже нічого не бачила: глаукома позбавила її зору і навіть на сцену я її вивів під руку.

Лікування не значно покращило стан зору. А потім інфаркт. Проте й у лікарні вона намагалася працювати. Власне там у співпраці з відомим поетом Богданом Стельмахом народилася збірка пісень записаних з її голосу “Ой летіли журавлі”. Окремого видання-книжки своїх поезій вона не побачила. Але, гадаю, це її ніяк не засмучувало: вона не вважала їх гідними друку, а віддавала перевагу народному мистецтву і найбільшою винагородою для неї була публікація народних пісень у її записах.

Але як показав час: Катерина Мандрик-Куйбіда помилилася. Її вірші потрібні сьогодні українцям: тим, що воюють на сході України, їхнім сім’ям, усім для кого сенс життя – це Україна. ЇЇ творчість високо оцінена такими корифеями слова як Дмитро Павличко, Павло Мовчан, Роман Лубківський, Микола Жулинський та іншими. Своїм словом, своєю боротьбою, своїм життям вона зміцнювала українство. Вона боролася за українську культуру не тільки словами. Мама нею дихала, жила й щиро ділилася з іншими. Вона допомагала іншим знайти себе в українстві, повернутися до нього.

Її поетичні рядки, її життя сповнене боротьби, вірю, допоможуть не одному відчути себе українцем.


***

Висушіть, вітри, усю скорботу,
Випий її, сонце золоте!
Від крові пролитої і поту
Наша воля буйно проросте.
Боротьба обернеться в легенди.
А тепер – лиш кров і смерть. Хрести.
Прочитайте наші тестаменти –
Ці бажань зникаючі сліди.
З вірою у Господа святого,
З честю, що знамена підняла,
Ми ішли на смерть заради того,
Щоб Вкраїна вільною була!

1950

***

До змагу нумо знову, браття.
Дарма над нами ворон кряче.
Ми – шаленіюче завзяття,
Такі ж як сонечко гаряче.
Ми всі – гартоване залізо –
У серці з правдою простою,
Що кожен, хто з війною лізе –
Умре від нас на полі бою.
Печаль і сумніви – не наше.
За Україну і за славу
З тобою битимося, враже,
Щоб відновити нам державу.
До чину ми усі охочі,
Ждемо на змаг – стрімке завзяття.
І пломеніють наші очі:
Не осоромимося, браття!

1944

Ми стали у ряд на оцій полонині
Обітницю скласти на зброї:
Свободу народам! Свободу людині!
Нас кличуть боротись герої.

1944

Занедбані поля чекають ув імлі.
Іду до них поспішно з верховини,
Сприймаючи смерек загострені шпилі,
Як звернення Господнє до людини.
Розвихрена над нами в просторі летить,
Не знаючи ніякої покори,
Легесенька така повітряна блакить,
Щоб стрімко десь пролитися на гори.

1944

НАШІ ЗНАМЕНА

Не знищить нас жорстока доля –
Зведемо український дім,
Бо нам знаменом править:
“Воля Людині і народам всім!”
До зброї, браття! Всі до бою
Супроти недругів лихих.
Ми помстимося за героїв
Або долучимось до них!
Будь-хто із нас героєм стати
Щомиті кожної готов.
Ми смерть не будем обминати,
Якщо вже час її прийшов!
Не зломлять вороги, ні зрада –
Нас Богоматір береже.
Чекає слава чи заглада –
Нам однакісінько уже.
Коли впаде на полі бою
Із москалями хтось із нас,
Складемо почесті герою
І підем сповнювать наказ…
Не знищить нас жорстока доля –
Зведемо український дім,
Бо нам знаменом править:
“Воля Людині і народам всім!”

1944

***

Криваві ваші ідеали
Колись розсипляться за мить –
Людей ви стільки повбивали,
Що вам у спокої не жить!
Злоби кривавої пророки,
Що вивергають з горла смерть,
Ви тут пробудете допоки
Ми гнівом сповнимося вщерть.
Переінакшить нашу вдачу
Не вдасться, нелюди, і вам.
Ми збережем любов гарячу
І вірність нашим корогвам!
Великий День. Урочі дзвони
Наш дух здіймають до небес.
Ми Україну обороним!
Христос Воскрес! Христос Воскрес!

1945

***

Я дихала вітриськами негоди.
Вдивлялася у хмари грозові.
Страхи свої зумівши побороти,
Надії в небі бачила нові.
Чим темно більш, тим вогники ясніші!
Повстанська крівця зорями сія,
А Україна все стає сильніша
І я.

***

Не пригаси, не заспокій,
Не зупини ані на йоту.
У час боріння і надій
Не одягай мене в скорботу.
У звіра час, у час крові
Зітнутись дай у серці силу,
Щоб не сахалася громів
І по боях не голосила.

1945

***

Зродились ми великої години…
Марш українських націоналістів

Хто подає нам, друзі, знаки
У мерехтінні днів, подій,
Крізь них пророщуючи злаки
Вже обезсмертвлених надій?
Рубіж долати, заборони
Для духу нашого, ума
Хто сили дав і дав канони –
Вузду для грішного єства?
Хто дух плекає як знаряддя
Свободу, правду осягти?
Хто кине нам усім прокляття,
Якщо не зродимося ми
У час великої години,
І не підем у грізний бій,
Той нас позбавить України
І сенсу жити не у ній!

1945

ДО БОЮ!

Вперед Вітцівщини сини –
Там нас чекає слава!
Священну землю боронить
Зове зоря кривава.
Від ворогів, що днесь прийшли
Народ наш погубити.
Ставаймо в стрій, ідім у бій –
Державу боронити!
До зброї, гей! Заброд ачей
Зітремо рать потворну.
Їх кров червона потече
У нашу землю чорну.
Так буде з кожним, хто прийшов
Життя в нас відібрати,
Бо смерть за смерть і кров за кров.
Очікуйте відплати!

1945

БУДЬ ГЕРОЄМ!

Чуєш, сурмами відверто
Воля кличе нас до бою:
Мати сину каже твердо:
“Будь героєм!”
Кров довкола – бойовисько.
Понад ним слова молитви.
Перемога ще не близько
В цеї битви.
Хтось повернеться до мами,
Хтось на груні знайде спочив –
Україна їм вітрами
Склепить очі.
У років шпаркому плині
Весни вернуться травою, –
Мати скаже твердо сину:
“Будь героєм!”

1946

***

Благослови вогнем, а не словами:
Він палить і водночас оновля.
Зависнувши у часі понад нами
Всіх полум’ям жальким благословля.
Він спопеляє висохле достоту.
Вмертвляє непотребу самоти.
Благослови вогнем у непогоду
Хай присмаку не чую гіркоти!
А чую силу спротиву до болю,
Яка мене наповнює ущерть:
Або здобудеш вимріяну волю,
Або достойну вигадаєш смерть!

1946

***

Лежала на ошматті голова,
Кирвавили пов’язки, що на ранах.
Злітали з вуст безхитрісні слова:
Йому у сні ввижалася кохана.
Він шепотів: і згадував, і снив,
І рвався то у бій, а то на поле.
Як він любив! О, як же він любив!..
Не вчує це дівчинонька ніколи…

1946

***

Зоря багрить і гори, і крайнеба.
Бредуть бійці снігами по плаю.
Я – зв’язкова – попереду. Халепа –
Знакую кров’ю стежечку свою.
“Ану стривай!”, – наказує сотенний
І загортає ноги в хустинки…
Світанок закосичився приємний,
Коли зайшли ми вже за Бозники.
Іздалеку озброєних уздрівши,
Прошуся у бандерівських стрільців:
“Не дайте полонити! Перший ліпший
У мене стріл, за тим – у ворогів”.
“Іди, подруго, прямо, не страшися
Загарбника московського колон.
Будь на сторожі і не помилися.
А з нас ніхто не здасться у полон!
Щоб ти померла перша без потреби?
Поляжемо усі у боротьбі!
Набій передостанній – це для тебе,
А вже останній в кожного собі!

1946–1994

***

Його в шпитальну тихо-тихо
Несли звіриною ходою,
Але повстанець вже не дихав,
Коли добрались до постою.
Не встигли поховати вранці:
Упала бурею облава
І полягли в бою повстанці,
В останнє викрикнувши «Слава».
Стягли тіла їх до сільради
За ноги кіньми, мов колоди.
Селян зігнали пізнавати
“Врагов советского народа”.
І не впізнала мати сина
Та й відвернулася в скорботі.
Його нечесана чуприна,
Військовий з нього знято одяг.
А офіцерик насторожі:
“Чей это сын лежит, старуха?
Бандита знаешь, ты, быть может?”
А вітер слів оцих не слухав.
Поправив чуб, лице обвіяв,
Побіг до церкви стороною.
Стояла мовчки Євдокія.
Лише кивала головою.
Тіла покидали в машину,
Відвезли десь – хто може знати?
Але щодня у ту годину
Вона приходить до сільради,
Тепер щоб сина упізнати!

***

Над вбитим воєм друзі не ридають,
Бо впали ті відважно, як герої.
“Ми окупантів виженемо зграю”, –
Клянуться над загиблими на зброї.
Мете “мітла червона” по Карпатах,
Кривавий слід лишає за собою.
За кожного чекає вас розплата!
Не будете ви мати супокою!
І кожен кущ, і дерево, і камінь
За дім, село, приниження і кривди
Вам будуть мстити месників руками,
Яких ще, окупанте, не убив ти!
Наш дух ясний, мов сонечко на прузі.
Декалог нас боротися покликав:
В боях і тюрмах, крові і нарузі
Народжується нація велика!

1946

ПОДРУЗІ

Я вдихала грім на повні груди
І стреміла в рев до блискавиць,
Щоб від них наснаги почерпнути
І вогонь вернути до зіниць.
У страху від них не задкувала,
Не ховалась в нетрі лісові,
А громи пожадливо вдихала
І входила в хмари грозові.
Ну а ти металася тривожно
Між принишклих з подиву дерев,
Блискавицю проклинала кожну
Під негоди стверджуючий рев.
А коли бурвій втомився вити,
І з’явились блиски золоті,
Ти любила коси чорні мити
В дощовій із хвоєю воді.

1947

***

Хай буде воля не моя,
Бо тільки Ти, мій Господи всесильний,
Неправді всій протистояв
І був у діях непомильний.
Хай буде так, як хочеш Ти,
Молюсь Тобі, мій Господи, як вмію.
Дай сили честь уберегти

1949

***

Поля, і гори, і ліси,
Домівок наших голоси,
Сади і ріки голубі –
Усе, що бачиться тобі
Під українським синім небом,
Від москаля очистить треба.
Крім тебе це ніхто не зробить
І помочі не жди Європи.
Та іншим передати мрію.

1950

***

Тюрма не витримає сильних:
Об камінь зломиться і ніж.
Яким не був би ворог пильним –
Ми бути маємо сильніш.
Моя ти посестро, об ґрати
Душею битися дарма,
Ані кричати, ні ридати:
Від болю схованки нема.
Твоя лиш віра і молитва
Спроможні вивести з-за ґрат.
Допоки ми живемо – битву
Іще не виграв супостат!

1950

***

О земле, за горбом єси!
За ніччю, волею чужою
Твої я чую голоси
Непроминальної краси
І величавого спокою.
Я бачу трави, а не сніг,
І чую запахи свободи.
Мене москаль не переміг,
Сибіру кинувши для втіх,
Де благоденствують народи.
І не було й немає сліз.
Лише на Бога покладаюсь.
Молюсь під стукання коліс.
Куди б там потяг не завіз,
З тобою, земле, не прощаюсь!

1951

***

Щоосені свіжішає блакить,
І дерева жирують на осонні.
Мені би у Карпатах ще пожить,
А не в страшнім загинути полоні.
Пройтися плаєм, де сосна стоїть,
Як наречена, шишками убрана,
Уже, напевне, декілька століть.
Потішитися запахами зрана.
Вернутися у полудень домів,
Грибів принісши кошик і чорниці…
Замок іржавий в тиші загримів:
Конвой подруг заводить до в’язниці.

1951

***

Зимуєм в землянках-затворах,
Де холод і повно людей.
В теплі та переситі ворог
Коли повмираємо жде.
Та ми із подругами вперті –
Обходим безносу не раз:
Не є маєстатом для смерти
Наш дух, що в тюрмі не погас.
Не згасне – допоки надія,
Не згасне – допоки мета.
О діво, Пречиста Маріє,
Зніми нас із цього хреста.
Дай вийти зі зла не во злобі
І заступися за нас,
І виведи нас із хвороби,
Пришвидшивши звільнення час.
Не дай нам у тундрі померти,
І людяність дай зберегти.
Благаєм в землянці заперті –
Не дай озвіріти для мсти.

1952

***

Серце, скупане у волі,
І любові до Вітчизни,
Не знесе насмішки долі,
Над минулим славним тризни.
Кулаки свинцем налиті,
Загартовані у праці,
Наших недругів страшити
Будуть ще в бою гарячім.
Сльози наші кров’ю змиєм,
Проминуть неволі ночі.
Ми віддячити зумієм:
Хай проб’є лиш час урочий.

1952

***

Через дні і через ночі
Йдуть п’ятірками дівчата.
Осоружні поторочі
Довкруги стоять на чатах.
Крок у ліво, крок у право –
Конвоїр вважає втеча
І стріляти має право.
Дяку матиме, до речі.
Смерть комусь, а вбивці відпуск.
Тут життя гроша не варте.
Сніг не сходить навіть влітку,
Як солдат стоїть на варті.
Дріт колючий, вертухаї.
В небі сяєво північне,
А дівчатонька співають –
Родовід вкраїнський вічний!

1952

***

Ударю в тиші береги
Аж зойкне моторошно ніч.
Зірвуться голосу круги
Зорі згасаючій навстріч.
Посипле вигранений сніг
переляканих небес:
“Як, Боже праведний, ти міг
Віддати ворогу на сміх
Народ, який ще не воскрес?”

1952

***

Невже від мук та болю
Під плин бурхливих літ
Я звикну до сваволі
До тундри і боліт?
Невже душа ізвикне
Боліти і мовчать,
А серце вже не схлипне,
Як рани заятрять?
Невже прийму остуду
Я спраги боротьби
І звикну до облуди,
До чорної ганьби?
Невже тремтіти буду
Я перед злом колись?
Невже затихнуть в грудях
Вітри, що піднялись?
Невже колись замкнуся
Покривджено в собі
І ницо відречуся
Життя у боротьбі.
Невже колись зміліє,
Роздвоївшись, душа,
Зачахле серце вкриє
Байдужість і олжа?
Невже в мені загине
Мого народу нерв?
Аніж дожить до цього –
Вже краще в гріб тепер.

***

Чи літо, чи зима – однаково сніги.
Побачити бур’ян – це розкіш недозвільна.
Усе заволокло жадобою пурги,
Яка вже кілька днів реве, мов божевільна.
Барак наш у землі завіяло до дня,
І вікна в стелі всі закидало снігами.
Оцей незвичний край усіх нас так прийняв –
Неначе ми були для нього ворогами.
Чи хтось прийде сюди, згадавши про людей?
Чи зеки – номери безмовні, а не люди?
Приречено жінки стоять біля дверей –
Кладуть хрести святі, співаючи, на груди.

1952

***

Лютішає зима: морози невблаганні
В безмежжі сніговім скували все довкруг.
Колючий дріт, пурга, квітневі дні останні,
І шурхотом барачним наповнюється слух.
Вітрисько-розбишак висвистує назовні.
Тут привиди нічні вовтузяться між нар.
Затруднюють наш дих до дня параші повні.
Чекаємо на шмон готові до покар.
Зимою дня нема, а тільки ніч при ночі.
Ввіходимо в імлу п’ятірками у ряд,
Собачий гавкіт, мат, конвої-поторочі,
Робота у тайзі, повернення назад.

1953

***

Місили мене навісні кулаки,
І копали чоботи в груди,
І смерті на горлі міцні п’ястки
Я відчувала повсюди.
І запах нудний пам’ятаю її
Ще з перших хатиночок згарищ,
Коли у Карпатах відбулись бої
Із тими, що звались “товаріщ”.
Вони ненавидять і мову і нас.
Для них ми “ізменнікі. Точка”.
Кривавилось ними обличчя не раз
І вишита мною сорочка.
Живцем виривали із мене слова,
Зробивши їх згустками болю.
Не знаю, чому я донині жива
І вірю, що вийду на волю?
Зі мною таких, як і я – тисячі.
Відходим щоденно, як тіні.
У душах любов до братів несучи
Вбивають яких в Україні.
Прокляттям над нами московська доба.
Мов круки, стоять конвоїри.
Та свято для нас молодих – боротьба.
Ніхто не позбавить нас віри.
Гартується воля, гартується гнів
І виживуть з тисяч найкращі,
Тримаючи в собі кривавицю днів,
Зі сніжної ворога пащі.
І смерть тут була – нагорода.

***

Ще не кінець війни, Росіє.
Ще будуть сурми, буде бій:
Не знищено святі надії
Про волю на землі своїй.
Не витрачай даремно часу:
Не підневолити народ,
Який зневажив силу вражу
І не відрікся від чеснот.
Загоїть він криваву рану
На тлі уславлених імен,
Які на наше місце стануть
На заклик бойових знамен.

1952

***

Порою нелегких випробувань,
Хоча мені до них і не звикати,
Прийшла до мене зрілість в глухомань,
Та я роблю настирливо почате.
Заходжу у завії, заметіль
Так звикло, наче йду на полонину.
Сильнішою вертаюся звідтіль,
Бо вірю – у Сибіру не загину!
А пронесу, як посестри мої,
Етапами любов до України.
Я повернусь у край, де солов’ї,
На мого дому вистиглі руїни.
Весна тоді там знову закипить,
Постане Храм і звиються прапори.
Ми цю тайгу зумієм пережить,
Щоб піснею вернутися у гори.

1953

***

І знову карцер. День котрий не знаю,
Але з собою я отут у згоді.
Не бачу снів, думки перегортаю,
Як наглядач неприязний заходить.
І є вода, і є дрібушка хліба,
Долівка гола без віхтя соломи.
Дрижу уся від холоду я ніби.
Насправді – від побоїв і утоми.

1953

***

Не знаю завинили чим,
Що Бог не дав нам перемоги?
Розсіяв по Землі, як дим,
Проливши кров, за нею сльози.
Тепер освоюєм Сибір.
Обличчя наші посіріли.
Росія, жадібний вампір,
Висмоктує останні сили.
Але не висмокче надій,
Не умертвить наш дух свободи.
Незламні в гідності своїй
Повернемось із веремій
На зорі ясні, тихі води.

1955

***

Тайга. Бараки, як могили.
Дроти ощирились колючо.
Сніги довкруж усе закрили
Безрадісно і неминуче.
Тут мерзлоту насправді вічну
В тягучих днів коловороті
Північне сонце анемічне
Незугарне побороти…
Наш спротив кум не розуміє –
За нього БУРи в нагороду.
До неба моляться в надії
Стражденні очі богородиць.
Пургу натома зупинила.
Конвой глузує з нас відверто.
А жити Бог дарує силу
Лише готовому померти!

***

Ти пісня й мовчання,
Ти радість і жаль,
І зіронька рання,
Господня скрижаль.
Ти заповідь Божа,
Терпіння і хрест,
І на перемогу
Вказуючий перст.
В бараці із нами,
В оцій глушині
Ти стала словами
Молитви мені.
Ти сонце в тумані,
Наснага в путі,
І слово останнє
В моєму житті:
Україна.

1954

***

Через роки приваблює домівка
Мигтінням світла в отворі вікна:
Давним-давно не мащена долівка…
На дворі сніг. Видзвонює щедрівка.
Та так, що аж до карцеру луна!

1954

***

Уже захололи пожежі,
І нас повезли у незнане,
Де вітер і сніг у безмежжі
Куди лише око погляне.
Ніщо нам отут незнайоме –
Думками ділюся своїми,
Упавши на нари від втоми, –
То ж чим завинили усі ми,
Що Господь карає так строго
Моє покоління уперте?
Ми вибрали честі дороги –
Нехай із каміннями смерти.
Не знаю, чи вернуся в гори,
Не знаю, чи матір побачу.
У серце в’їдається горе,
А я і в молитві не плачу!

1954

***

Приснилися Карпати опівночі:
Полонини, гребені, хребти,
Де пройшли літа мої дівочі,
До яких – не поле перейти.
Темрява суцільна. А хурдига
За стіною камери стоїть.
І Сибіру невідома книга
Пишеться руками лихоліть.
Закриваю втомлені я очі,
Намагаюсь пам’ять зберегти
Про літа, літа мої дівочі,
Полонини, гребені, хребти.

1954

***

Гірські поля сіріючи печально
Під блиском світлим сонячних промінь
Проказують поволеньки повчально
Нехитру думу многих поколінь.
Скупа земля до бойка і гуцула:
Молись, працюй, упроголодь живи.
Карпатські гори – сильному притулок,
Лиш тому, хто душею не кривив.
Удосвіта щоденно прокидатись,
Щоденно зранку сонце зустрічать –
Яка то радість – вам не розказати.
На всьому тут Всевишнього печать!
Яка краса, довершеність в усьому:
У дереві, у річці, у зелі…
Як відчайдушно хочеться додому,
Попрацювать на батьківській землі!

1955

***

Над горами, над горами, над горами
Стоять дими. А хмари грозові,
Вандруючи просторами,
Снують нові.
Потоками, потоками, потоками
Зійде із гір весняная вода,
І відшумлять ялинами високими
Мої літа.
Світанками, світанками, світанками
Роки, мов навіжені, пронеслись.
Ми стали нумерованими бранками,
Але колись.
Повернемо, повернемо, повернемо,
Як, лютий враже, ти нас не карай
Неспокою і зворохоби зернами
У рідний край.

1955

***

На їх обличчях – ніч,
У кожнім тілі – змрок,
А замість світла свіч –
Переблиски зірок.
Всевишній запалив
У траурі потир.
Тіла їх дощ обмив
І прочитав псалтир…
Хто швидше відійшов,
Залишився, як міт.
Бо ненависть і кров
Наш розкололи світ.

***

Могил не злічити потоками сліз,
Несила завіять вітрами.
Над ними шумить сиротиною ліс
І пам’ять кигиче ночами.
Дощам не розмити упівських могил,
Скорботу не вимірять хлібом.
Струхлявіє хрест, обернеться у пил
І стане над горбиком німбом.
Ходила тут смерть по вузеньких стежках,
В серця зазирала, ув очі,
Залишила кров на старих корогвах,
Не висохлі сльози дівочі.
Та в пустці оцій із румовищ зросте
Під шалом свинцевої зливи
Свобода жадана, як сонце святе…
І покоління лякливе.

1965

ВСЛУХАЮЧИСЬ У НІЧ

“Ох, яка ця нічка дивна” –
Тихо шепчуться смерічки.
Запах, шелест, місяць-гривна,
Срібло втомленої річки.
В тиші плескіт хвилі тане,
Трави гнуться під росою,
Зорі дивні в небо ваблять
Незвичайною красою.
І земля так рівно дише…
Пісня чується цикади,
Вітерець траву колише
Ніжно так, неначе гладить.
Україно, серцю мила,
Пісне неба і народу –
Відчуваю: пружать крила,
Я готова до польоту.

1947

***

Краєчок веселки, як вишивку мами,
Річка полоще у хвилях бурхливих.
Жайвір щасливо витринькує гами –
Пісні слова розсипає по нивах.
Гори, розлігшись під небом високим,
Сонцю підклали паруючу спину.
Вітер натомлений, взявшись у боки,
Спочити присів на стареньку ялину.

1959

***

Я бачила Його в тюремній камері
І в табірному бараку,
Коли ущербна смерть,
Вишкіривши зуби,
Забирала друзів і незнайомих.
Я його не бачила на волі:
Ні серед велелюддя,
А ні на самотині.
Напевне, він приходить,
Щоб допомогти людині
Залишитися людиною,
І таким чином стати до нього ближче

ПОВЧАННЯ СИНАМ

(уривок)

…У букеті мовнім
Щонайкраща квітка
Українська мова,
Дорогенькі дітки.
Нею нас природа
Говорити вчила –
Дарувала волю,
Дарувала силу.
І дощі, і вітер
В нашім ріднім краю
З кожним із вас, діти,
Нею розмовляють.
За колючим дротом
У страшнім Сибіру
Катував цю мову
Деспот озвірілий.
Убивав по тюрмах,
Заливав отрути,
Щоб веснянку-душу
Вбити чи зіпсути.
Не вдалось! Не вдасться!
Поки ми укупі,
Найлютіший ворог
Нас не знищить, любі.
Не зітре ні титли,
Не уб’є ні слова,
Бо травинка кожна –
Українська мова.
Кожна гілка, брунька,
Листя та пагінчик –
Це маленький мови
Нашої промінчик.
А як хтось забуде
Рідний запах слова –
Запече у грудях
Українська мова.
Протече огненно
Соромом по жилах,
Прожене непам’ять,
Щоб душа ожила.
І стелилась гінко
Праведна дорога,
Вимощена Словом
До людей і Бога…

1963

***

Як ми змаліли, Боже правий, –
Нащадки сивої легенди.
Не відстояли ми держави
І не зуміли славно вмерти!

1967

***

Ми є образом часу, його відбитком
На красі незбагненного руху.
Ми існуємо в бажанні життям
Заперечити смерть.
Ми – повінчані з сонцем,
Відповідальні за світ
І в темній черзі облич,
Очей, що вдивляються в пустку,
У заміс темряви й світла бажань
Постаємо границею світла,
Де дим і вогонь,
Де протяжність безумства людського
Усупереч смерті породжує знов таїну
Творіння надії, яка подолає кордони
Майбутнього дня,
Бо вона є основа для нього.

***

Над золотом листя померхлим схилилася осінь.
Сонце сидить на пеньку, усміхаючись.
Дорога болить, бо часто нею ходжено колись.
В боргу у випадку живу, як лист останній восени…
Задихаючись, біжу щодуху за минулим
І, затиснутий у кулак бунтарства дух,
офірую на свічку.

ПРАВДУ ГОЛОСНО СКАЖІТЬ!

Пам’яті полеглих за волю Вкраїни

Ми – мертвяки, ми – тлін і порох…
Вінець кривавої борні,
Ми – дух козацький непокори,
Вкраїнська воля і пісні.
Ми – храм нащадкам небайдужим.
Який нас бруд не обливав,
Але жила, як світло в душах,
Священна мрія вікова.
Й до нас і ми ціну найвищу
За неї склали та дарма.
Над нами, як на попелищі,
Новітня зведена тюрма.
До вас живих, крізь брехонь хащі
Щоісторичної доби
Деремось голосом пропащим:
– Зітріть із нас слова ганьби!
Не крові хочемо і смерті,
Нехай мовчить блискуча мідь,
Але обдуреним – відверто
Всю правду голосно скажіть!

1965

***

Де тепер мої повстанські друзі? –
Хто по тюрмах, хто на небесах:
Похилю я голову у тузі,
Щоб сльозу не бачили в очах.
За пургою їх уже не чути,
І не видно в юлі заметіль.
Лиш у пам’ять можна повернути
І бійців побачити звідтіль…
Пам’ять, пам’ять: з’явища і дати –
Хто лиш не занадиться сюди?
Чи мене зуміють розпізнати
По часах здоланої біди?

1956

***

Де небозвід приліг на випростані гори –
Шукає місяць тінь у сяєві світил,
І сріберна роса лягла на осокори,
Які стоять округ бандерівських могил.
Старий схилився граб до стриманого бука:
“Пристанисько отут відважних вояків.
Повела їх у бій обов’язку спонука –
кожен гідно смерть призначену зустрів.
Це був жорстокий бій. Скінчилися набої.
Зібралися у круг вцілілі акурат,
І кинувши в кущі вже непотрібну зброю,
Разом рвонули враз колечка від гранат…
Зібрав незнаний хтось бійців останки тлінні,
Старанно вільну кров із листя обітер,
До ранку поховав попід моє коріння.
Нема кому стрільців доглянути тепер”.

1966

***

І було… і було… і було…
І слово, і сила, і воля.
Безжально, як сон відійшло,
Лиш плаче покривджено доля.
Та в цій безпросвітній біді,
Де вижили слабші і кволі,
Вже сходять слова молоді –
Боротися кличуть за волю.

1969

***

Не скорюйся нікому, сину,
Не падай ниць ні перед ким,
Не колінкуй ані хвилини,
А сповнись прагненням святим
До справедливості та волі.
Молитви пам’ятай слова.
Життя віддати будь готовий
За свій народ, його права.
А синю птицю дивощастя,
Яку не можна описать,
Лише тоді пізнать удасться,
Коли навчишся працювать.
Бо все змете невпинним часом.
Залишаться тобі в житті
Забутих спогадів гримаси
Та днини праці золоті.
Ти щастя в них знайдеш, відраду
І від полуди звільниш зір.
Запам’ятай мою пораду:
Будь-де завжди – працюй і вір.

***

Ми перейшли пекельні кола,
Де вибудовували рай.
Там зеками до виднокола
Життя позначувано край.
Межу приниження і болю
Вже кожен власну мав.
Однак була безмежною сваволя
Осатанілих посіпак.
Життя давало нам уроки.
Я й нині чую голоси
І чутиму – живу допоки:
Не вір, не бійся, не проси!

1987

***

Прошу Володарко сумління,
Матусе Божа,
Почуй скалічене створіння
Биттям ворожим.
Благі порвали одежини –
Зима холодна.
Жорстокі допиту години
Терпіть не годна.
Молюсь тобі іще разочок
В сирій пивниці:
“Дай силу звити мотузочок
Моїй десниці”.
Занапащуся без причастя
Сільське дівчисько,
Якщо повіситися вдасться,
Бо стеля низько.
Великий гріх я знаю, люди.
Душа у тузі.
Але гріхом ще більшим буде
Продати друзів

1950–1993

НАЩАДКОВІ

Ми стали колись на борню з ворогами,
Не маючи шансу звитяги, мабуть.
У вічність пішли ми Сибіру снігами.
Ти нас не забудь.
Ти нас не застав і не знаєш, які ми.
Змінилися люди, обвуглився час.
Пішли ми у вічність усі молодими.
Ти згадуй про нас.
Молитвою тихо, піснями гучними,
Які ще співають з означених пір
Стали свою волю і Бог берегтиме.
Нащадку, повір.
Хай сумнів тобі не загляне тривожно
У душу чи серце з імли.
Усі перешкоди усунути можна.
Будь сильним як ми.
Ми кров’ю платили за волю народу,
Грудьми закривали улюблений край,
І слово, і пісню до твого приходу.
Про це пам’ятай.

1958

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram