29 вересня 1845 року народився Іван Карпович Тобілевич – письменник і драматург, актор, корифей театру. Свій псевдонім Карпенко-Карий поєднав із імені батька і свого улюбленого персонажа – Гнатко Карий – герой п’єси “Назар Стодоля” Тараса Шевченка.

Дитинство малого минало в селі Арсенівка поблизу Єлисаветграда. Батько буз із зубожілих дворян, мати – селянка. Карпо викупив її з кріпацтва у панів Золотницьких. Окрім Івана в родині Тобілевичів народився Микола Садовський, Панас Саксаганський, Марія Садовська-Барілотті – ціла плеяда корифеїв українського театру.

Хлопець ще з малечку тягнувся до знань, проте матеріяльна скрута обмежила навчання звичайною чотирирічкою. У 14 років хлопець пішов на свій хліб.

Двадцять років Іван служив у різних канцеляріях. Працював і писарем, і секретарем міського поліцейського управління. У цей період Тобілевич відкрив для себе твори Жана-Жака Руссо, Дені Дідро, Вольтера, Олександра Герцена.

У 1863 році в Бобринцях організувався драматичний гурток, а Іван був його найактивнішим учасником. Грав різних персонажів із п’єс Івана Котляревського, Григорія Квітки-Основ’яненка, Миколи Гоголя, Олександра Островського. У цьому театрі він був і керівником, і режисером, і актором. Водночас працював столоначальником повітового поліцейського управління. Писав літературно-критичні статті, а ще став учасником нелегального народовольського зібрання Опанаса Михалевича.

Коли Іванові виповнилося 25, він одружився із Надією Тарковською, тіткою єлисаветградського поета й журналіста Арсенія Тарковського (її внучатий племінник – відомий російський кінорежисер Андрій Тарковський). У шлюбі народилося семеро дітей. Та на 11 році сімейного життя від туберкульозу дружина померла, за нею в могилу пішла й донька Галина.

Іван тяжко переживав втрату двох рідних людей. Щоб відволіктися від душевних страждань занурився в роботу. І вже 1883-го дебютував як письменник. На сторінках журналу “Рада” з’явилася його повість “Новобранець”.

До речі, незадовго до того, Тобілевича звільнили з роботи як неблагонадійного. Іван Франко в майбутньому скаже: “царський уряд втратив поліційного пристава Тобілевича, а Україна придбала драматурга Карпенка-Карого”.

Окрім цього Тобілевич став членом різних громадсько-політичних організацій та очільником нелегального політичного гуртка місцевої передової інтелігенції. Попри всі перипетії життя театру Іван не полишав.

Під псевдонімом Карпенко-Карий Іван став актором трупи Михайла Старицького, яка саме приїхала на гастролі до Єлисаветграду. Незабаром одружився на співачці Софії Дітковській, яка працювала разом із ним.

Гастролюючи з театром Старицького в Ростові-на-Дону, Іванові надійшло розпорядження про заборону повертатися в Україну й мешкати у великих містах Російської імперії за участь у діяльності гуртка та за допомогу політичним “злочинцям”.

Робити було нічого, оселився в Новочеркаську, поліціянти пильно приглядали за Тобілевичем, як за політичним засланцем. Працював у кузні. Тоді ж була написана п’єса “Бондарівна”, Розумний і дурень”, “Наймичка”, переробив “Безталанну” і “Хто винен”.

У 1886-му в Херсоні вийшов друком “Збірник драматичних творів”, але ніхто його не купує. Люди ще не звикли читати п’єси. Єдиною розрадою став дозвіл повернутися додому. І хоча поліція стежить за Іваном, він намагається відтворити аматорський театр. За два роки гласний нагляд жандармів змінюється на негласний, і Тобілевічу дозволяють виїжджати з хутора.

На радощах Іван одразу відновлює свою акторську діяльність у народному театрі. Разом із Саксаганським, Заньковецькою, Садовським вирушили на гастролі. А вже згодом Карпенко-Карий разом із братом створюють окрему трупу. Тут він працюватиме до кінця життя. Буде й артистом, і режисером, і драматургом. Водночас створює комедію “Сто тисяч”, у 1892 – драму “Батькова казка”.

У 1897 році пише “Записки до з’їзду сценічних діячів”, де описує безправне становище українського театру, про утиски зі сторони влади та цензуру й виголосив її із трибуни у Москві на з’їзді сценічних діячів

Твори, які пише Іван протягом 1890-х років містять у собі й повчальний характер: “Судженої конем не об’їдеш”, і побутові мотиви в драмі “Батькова казка”, і моральні – “Гріх і покаяння”. Карпенко-Карий сідав писати п’єсу, тільки повністю створивши її в голові. Але коли вже сідав (здебільшого вночі), то писав “запоєм”, не помічаючи нічого навколо.

У 1899 році написав історичну трагедію, яку присвятив подіям XVIII століття “Сава Чалий”. Для власної трупи створив п’єси “Хазяїн”, “Суєта” й “Житєйське море”.

Але прогресуюча тяжка хвороба – рак печінки і селезінки – змусила покинути і театр, і письменницьку діяльність. Маючи надію хоч трохи підлікуватися, їде в Берлін. Але всі намагання лікарів марні. 15 вересня 1907 року Карпенко-Карий помер. Його поховано на хуторі Надія.

“Він міцно держиться рідного ґрунту, розбирає в своїх драмах насущні потреби й вищі духовні інтереси українського села в сучасну добу і в минувшині. Цензурна заборона, що не допускала на українську сцену інтелігентів і змушувала письменника обертатися виключно в селянській сфері, та заборона, що стількох українських драморобів звела на пусті шаблони, на пережовування все тих самих мотивів кохання, співів, танців та пиття горілки, була для Івана Карповича принукою до заглиблення в душу народу, до зусильної обсервації найрізніших сторін народного життя, розкривала перед ним щораз інші, щораз ширші перспективи того життя і надавала кожній його драмі більший, пекучий інтерес”, – Іван Франко.

Твори Карпенка-Карого є своєрідним підсумком столітнього розвитку української драматургії. Він зумів підняти її на новий рівень, вражаючи тематичним і жанровим багатством. Його п’єси подають різнобарвну картину життя України протягом століть. В художній розробці історичного чи фольклорного матеріалу далекого минулого досить відчутним є зв’язок із тогочасними життєвими проблемами. Твори Карпенка-Карого багатьма своїми елементами входять в ідейно-естетичний контекст нової європейської драми.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram