Цьогоріч 9 вересня виповнюється 250 років від дня народження українського письменника, драматурга, фундатора нової української літератури, автора поеми “Енеїда” – першого в українській літературі твору, написаного живою народною мовою, який започаткував новий етап розвитку української літературної мови.

Народився Іван Петрович 9 вересня 1769-го року в Полтаві. Його батько працював канцеляристом. Дитинство минало серед різнобарв’я природи. Побут сім’ї мало чим відрізнявся від сільського, хоча їм і було надане дворянське звання.

Точних відомостей, де здобував початкову освіту Котляревський, немає. Деякі біографи вважають, що це була парафіяльна школа, а дітей навчав дяк. Проте згодом, у 1780-му Іван вступив до Полтавської духовної семінарії. Найулюбленішими дисциплінами хлопця були риторика, філософія, латина, а ще французька, грецька та німецька мови. Неабияке захоплення викликала антична література. Із запалом перекладав Овідія, Вергілія, Горація. Там же познайомився з працями Ломоносова, Сумарокова й Кантемира. У записах залишилися відомості про роки семінариста: “Він [Котляревський] мав пристрасть до віршування й умів до будь-якого слова вправно добирати рими, дотепні та вдалі, за що товариші по семінарії прозвали його римачем”.

Не довчившись року, Іван залишив семінарію, – помер його батько, – тож треба було самотужки дбати про своє життя. Потроху вчителював, служив чиновником у канцелярії. У 1794 році Котляревський розпочав роботу над “Енеїдою”. За два роки опрацював перші три частини поеми. Подальшу роботу над книгою він уже продовжив під час воєнних дій. Із 1796-го Іван перебував на військовій службі. Брав участь у російсько-турецькій війні 1806-1812 років, особливо відзначившись у боях під Бендерами та Ізмаїлом.

Переклад “Енеїди” Котляревський не збирався друкувати. Вона ширилися серед читачів у переписаних копіях. Так вона “мандрувала” із рук в руки, поки не потрапила до конотопського поміщика, який дуже любив українське слово, Максима Парпура. Перечитавши – видав її своїм коштом у 1798 році. За 10 років інший книговидавець перевидав поему. Все це робилося без згоди автора, тому видання вийшли з помилками.

Перше видання “Енеїди”, 1798 рік

Після закінчення служби в 1808 році Іван вийшов у відставку. За рік у Петербурзі надруковано його поему – “Вергилиева Энеида, на малороссийский язык переложенная И. Котляревским”. На титулі зауваження: “Вновь исправленная и дополненная противу прежних изданий”.

Серед літературознавців є думка, що “Енеїда” – це справжня енциклопедія українського побуту кінця XVIII – початку XIX століть. Сам Котляревський, хоч і був поміщиком й інтелігентом, інколи вбирався в селянський одяг та “йшов у народ”, пізнавати його звичаї, культуру, традиції. Тож і в поемі він одягнув античних героїв Вергілія в український одяг. Крім того, “Енеїда” – алегоричний твір. Адже в образі Турна можна побачити російського царя, в Енеї – збірний образ українського козака, Троя ж стала уособленням української держави, що в своєму розвитку змушена стикатися з потужними протидіями. Безсмертний твір Котляревського часто називають “історією України в часі, що пливе морськими хвилями”.

У 1810 році Котляревський вертається до Полтави, де мешкає до кінця своїх днів. Тут він працює наглядачем Будинку для виховання дітей бідних дворян. У 1812 році знову збирається на війну – проти наполеонівської Франції. Проте цього разу йому не довелося безпосередньо брати участь у боях.

Вернувшись додому Котляревський поринає в театральну діяльність. Влаштовує вистави, де й сам грає комічні ролі. І за деякий час його призначають директором Полтавського театру. Там він зумів розгледіти неабиякий талант кріпака Михайла Щепкіна. Допоміг викупити актора на волю й забирав до своєю трупи. За чотири роки, завдяки Щепкіну, Полтавський театр стає провідним в Україні.

У цей період були написані п’єси “Москаль-чарівник” і “Наталка-Полтавка”.

Іван Котляревський підтримував зв’язки з багатьма письменниками, науковцями. У 1821-му його обрали почесним членом “Вільного товариства любителів російської словесності”. За шість років він ще й став очільником “богоугодных заведений” (тодішня назва лікувальних закладів, притулків тощо).

Стиль життя Івана Петровича порівнюють із Григорієм Сковородою. Кожен із них намагався уникати прямих контактів із владою. Але якщо Сковорода – мандрівний філософ, то Котляревський майже все життя прожив у Полтаві.

Він ніколи не був одружений. Одні історики припускають, що саме через невзаємну любов у семінарії Котляревський більше нікому не відкрив свого серця. Інші – що його коханням була якась Марія. Вона виховувала дітей поміщика, а поет саме вчителював у того пана. Він палко закохався в жінку. Та вона вже була посватана за іншим. Після її весілля Іван одразу пішов до війська.

Останні роки свого життя Котляревський не виїжджав зі свого маєтку, та до нього постійно приїжджали друзі. Через хворобу залишив службу. Перед смертю він відпустив на волю сім’ї кріпаків, а гроші та майно роздав родичам і знайомим.

10 листопада 1838 року Іван Котляревський помер. На його похорон зійшлося майже все населення міста, щоб віддати шану великому письменнику. Згодом йому спорудили пам’ятник у вигляді невисокої колони з позолоченим хрестиком, що спиралася на чотиригранний постамент, де на мідній дошці було зроблено напис: “Майор И. П. Котляревский, сочинитель “Энеиды на малорусском наречии”.

Не дивно, що стільки людей прийшли попрощатися з Котляревським. Адже він завдяки своїй праці зумів воскресити українську мову, гнану й десятиліттями придушену. “Енеїда” повернула сили для боротьби за існування тоді, коли у відродження, після знищення Гетьманату і Запорозької Січі, вже майже ніхто не вірив.

Він був відомий не тільки серед українців, а й за межами своєї землі. Про нього писали різні журнали Англії, Франції та Італії. Але ще до того “Енеїду” з автографом Котляревського дбайливо зберігав імператор Олександр I. Примірник твору також був в особистій бібліотеці Наполеона I Бонапарта в його житлі під час заслання на острів Святої Єлени.

Михайло Коцюбинський писав: “З появою “Енеїди” забуте, закинуте під сільську покрівлю слово, наче фенікс з попелу воскресло знову. Іван Котляревський показав, що і під грубою свитою б’ється серце”.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter