146 років тому народився Боберський Іван Миколайович – педагог, голова українського гімнастичного товариства “Сокіл”, організатор першого українського “Спортового кружка гри ніжної пилки” (копаного м’яча, футболу), автор підручників з фізичного виховання молоді. Сприяв становленню Пласту і його назви.

Народився Іван на Галичині у Дрогобицькому повіті, в сім’ї давнього шляхетського роду. Своє навчання розпочав у класичній Самбірській гімназії, по закінченню в 1891 році студіював у Львові, Відні та Ґраці. Саме тут, в австрійському містечку, бувши активним членом українського товариства “Русь”, він зацікавився ідеєю фізичного виховання молоді. Щоб ознайомитися детально з інноваційними методиками, тенденціями та напрямками розвитку фізичної культури, попрямував до кращих спортивно-гімнастичних осередків Німеччини, Чехії, Швеції та Франції. Там він познайомився з ідеями та напрацюваннями Яна Фрідріха, який був “батьком німецького спорту”, і засновником чеського “Сокола” Мирославом Тиршем.

Після мандрівки європейськими містами Іван повернувся до Львова, де в 1900 році став професором німецької мови та класичної філології в українській Академічній гімназії. Паралельно Боберський розпочав викладати руханку, а ще був активним учасником у товаристві “Сокіл” (українське патріотичне тіловиховне та руханкове товариство), заснованому у Львові 1894-го Володимиром Лаврівським та Василем Нагірним. Із 1901 року Іван стає заступником голови та керівником цього гуртка, з 1908 до 1914 очолює товариство. Завдяки його старанням і завзяттю за короткий проміжок часу виникає ціла низка різних спортивних угруповань. Адже сам професор був прикладом для молоді: влітку бігав, зимою – їздив на лижах, демонструючи неперевершену техніку катання, він справляв незабутнє враження на своїх підопічних. Того ж 1901-го для учнів молодших класів введена гра з м’ячем, для старших – гурток із підготовки до гімнастичних виступів.

У 1903-му та 1904-му виходять друком його перші книги, в яких описані дитячі рухливі забави й інструкції проведення спортивних ігор. “Забави і гри рухові” – перший підручник Боберського, який до кінця 1930-х витримав п’ять видань. Ще були написані методички з фізичного виховання та ідейно-теоретичних засад розвитку українського спортивно-гімнастичного руху.

Помітну роль Боберський відіграв і в становленні спортивної періодики на теренах України. У 1908-му виходять у Львові “Сокільські Вісти”. Ще за два роки розпочинається видання газети-додатку “Вісти з Запорожа” при “Свободі” та “Народнім слові”. Через рік, з такою ж назвою, виходить самостійний часопис “руханкових, змагових і пожарних товариств”. Водночас Боберський дописує й до інших українських видань. Ще одним досягненням стало створення своєрідної системи української спортивної термінолексики, такої як: лещетарство (лижний спорт), наколесництво (велосипедний спорт), гаківка (хокей), копаний м’яч (футбол), відбиванка (волейбол), змаг, змагунка тощо.

Читайте також: Подарунок британських моряків: без чого не було б футболу в Україні

У 1911-му Іван Миколайович за ініціативи своїх студентів організував гурток, який пізніше перетворився на відоме спортивне товариство “Україна”.

Коли до “Сокола” прийшов професор Боберський, за ним до товариства приєдналася інтелігенція: Ярослав Вітковський, Денис Січинський, Іван Белей, Сень Горук (майбутній лідер Січового Стрілецтва), Осип Коциловський (майбутній доктор теології, єпископ Перемишля), герой визвольної війни Федь Черник.

Слава сокільського руху ширилися по всьому краю. Водночас набував популярності та розвитку Січовий рух Кирила Трильовського, а ще спортивні гуртки і перші пластові осередки. Гасла Івана Боберського – “Де сила – там воля!”, “Не плачем – а мечем!” об’єднували українську молодь. На початку 1914-го в Галичині було близько двох тисяч спортивно-гімнастичних товариств, тоді як на початку століття – менше десятка. Тільки сокільські осердки налічували 33 тисячі членів.

11 вересня 1911 року до Львова прибуло 8 тисяч українських руховиків. Всі вони зібралися на перший Сокільський Здвиг. Але для проведення цього дійства була необхідна відповідна територія. Тому голова соколів винайняв майдан біля стрийської рогачки у Львові. По завершенню змагань, Іван Миколайович зрозумів, що потрібен свій стадіон для тренувань. Адже європейські спортивні бази були недоступними для українських дітей. Тому Боберський скликав на нараду найзаможніших містян і запропонував їм викупити 11,5 моргів поля (середньовічна загальноєвропейська одиниця вимірювання площі ґрунту, яка залежно від місцевості становила 0,33-1,07 гектара), із тим, що у майбутньому “Соколи” повернуть гроші. Одинадцять багатіїв підтримало ідею.

У місцевій пресі друкувалися заклики до викупу землі. Остап Грицай та Петро Карманський займалися патріотичною пропагандою в періодиці.

Боберський планував залучити до викупу стадіону всю Україну, проте сподіваних пожертвувань майже не надходило. До цієї справи долучилися лише Іван Нечуй-Левицький, Дмитро Яворницький, Агатангел Кримський, а ще дружина відомого одеського професора пані Набоких пожертвувала свої коштовності.

Однією з найвизначніших заслуг Івана Миколайовича стало об’єднання “Сокола” із “Січовим Союзом”, яке відбулося 1914 року у межах загального Здвигу. Тоді львівськими вуличками пройшли колони “соколів”, “січовиків”, пластунів і спортсменів. Це було щось нове і небачене – вишколені юнаки демонстрували вправи зі зброєю.

Така потужна сила дала змогу з початком Першої світової війни відразу утворити знаменитий легіон Українських Січових Стрільців – українську військову частину у складі австро-угорської армії. Іван Боберський увійшов до складу Боєвої Управи УСС, був скарбником.

У листопаді 1918-го Боберський працював у секретаріаті військових справ Західно-Української Народної Республіки. За два роки був відправлений до США та Канади, щоб організацізувати допомогу українському війську. Перебуваючи на території Північної Америки Іван Миколайович бере активну участь у житті діаспори. Він популяризує у пресі діяльність школи українського танцю Василя Авраменка, проводить збір матеріалів для часопису та книгарень, а ще займеться статистикою української еміграції. Там же під його редакцією вийшли друком альманахи “Нове поле” (1927), “Прерія” (1928), “Кленовий лист”. Також статті Боберського виходили й у львівських часописах. Ним було зібрано величезну колекцію фото, що нині зберігається в Українській бібліотеці його імені у Вінніпезі.

У 1932 році Іван Миколайович залишив Канаду і переїхав до Югославії в маленьке містечко Тржичі, на батьківщину його дружини Жозефіни. Адже до України, де панував більшовицький режим, повернутися він не міг. Проте зв’язків із рідною Галичиною не поривав.

У Тржичі, знесилений сухотами, почав працювати над мемуарами. Але закінчити їх не встиг. У жовтні 1947-го на 74-му році життя професор Іван Боберський помер.

“Його життєвий шлях своєрідно фокусує всю бурхливу епоху кінця ХІХ – початку ХХ століття; і є своєрідним взірцем українського патріотизму, непідробної вірності національній ідеї, далекоглядної турботи про майбутнє, про молодь, про спорт; взірцем відповідальності, працелюбства, сили волі, шляхетності” – писала дослідниця українського спорту Оксана Вацеба.

Читайте також: 107 років з дня заснування української скаутської організації “Пласт”