Яскравою візитівкою Житомирщини поступово стає село Городське. А тамтешня садиба зеленого туризму “Поліська хата” – вже магніт, який вабить дітей і дорослих звідусюди. Тому що одного дня сюди приїхали з Житомира українці з гарячими серцями та сталевою волею до втілення мрії. Викладачка образотворчого мистецтва Інна Величко та її друзі-художники знайшли стареньку хату, придбали її та відроджують побут українського Полісся в усій красі, простоті й глибині. Їм це вдається!

120-літня хата: перший господар був репресований, а остання родина виростила сімох дітей

Запитуєте, що таке мультизадачність? Тоді вам – до Інни Величко у село Городське. Ось пані Інна – за кермом автівки. За мить – переодягається в українські строї й зустрічає гостей у “Поліській хаті”. Ось – ця жінка – педагогиня, викладає образотворче мистецтво в школі № 28 міста Житомира. А ось – уже ініціаторка відтворення, провідниця та гід трипільської пам’ятки “Червона гора” в селі Городське. А все тому, що Інна Величко як справжня українка знає відповідь на питання: як з нічого створити щось і як реалізувати, здавалося б, неможливе.

Сама фортуна пішла назустріч пошукачам хатинки під соломою. Хата знайшлася у Городському – і неабияка. Адже першим її господарем був воїн, який після служби на царському флоті мав копійчину, викупив землю та звів оселю. Однак прийшли більшовики: розкуркулили, зробили ворогом народу та вислали. В останньої ж родини, яка жила в цьому обійсті, було семеро діток: усі виросли при глиняній долівці.

Нащадок роду, колишній господар 120-річної хати – Василь Петрович Романюк – просто подарував її митцям, коли дізнався, що хочуть відродити все, як було за життя його дідів-прадідів.

– Ми тут мешкаємо вже 12 років, – каже господиня “Поліської хати” Інна Величко. – У 2007 році з друзями-художниками спершу хотіли, щоб це була спільна власність, де можна організовувати зустрічі для митців, майстер-класи, або просто переночувати на пленері. Хата кілька років стояла пусткою, і там залишилося лише ліжко, мисник і лавка. Інші предмети українського побуту ми придбали, отримали в подарунок, перевезли, зібрали з інших садиб.

Важливий факт: ще є серед живих люди, які народилися в цій хаті й можуть розповісти, як жила їхня сім’я в оселі.

Свято свідомої праці допомогло перекрити дах

Особливих грошей на відбудову митці-ентузіасти не мали, тож вирішили реставрувати хатинку за допомогою білої, рудої і червоної глини.

Але найважливіше – це дах, який потрібно було повністю знімати та вкладати новий. Довелося замінити все, що вище вікон. Звісно, зі збереженням автентичного стилю.

– Спершу я сподівалася, що буде якась підтримка з боку держави, – пригадує Інна Величко. – Почала ходити на прийоми до чиновників, розповідати, яка в нас ідея класна – відродити давню українську культуру. Усі нам казали, мовляв, так, ви молодці, але вибачте, це приватна власність і ми нічим допомогти не можемо. А от якби ви робили якийсь фестиваль чи свято, то ми б вам дали грошей на рекламу. Я запитала: “А на автобус дали б?” Так!

Я вхопилася за цю ідею і подумала: а чому б нам не зробити свято свідомої праці? І запросили всіх, хто би хотів жати серпами, молотити ціпами. І от кілька років ми організовували таке свято. Обласна адміністрація виділяла автобус і люди з міста їхали в село та допомагали нам жати колоски, щоб потім їх обмолотити й перекрити дах. І це була велика підтримка. Волонтерів знаходилося дуже багато. От і цьогоріч уже маємо житню солому знову для перекриття даху, бо деякі місця протікають.

Треба не кланятися, а правильно організувати туристичні маршрути

Що ж далі? Інна Величко, щоб утримувати й ремонтувати садибу “Поліська хата” – мала лише один ресурс: власну вчительську зарплату. Зважилася взяти кілька кредитів і зрозуміла, що постійно працювати на борги – не вихід. Ноу-хау таки знайшлося.

– Запропонувала своїм учням-школярам поїхати на екскурсію із заїздом у село Городське, – ділиться спогадами господиня. – Хата була ще аварійна, ми сюди нікого не пускали. Але дорогою заїзджали в Кмитівський музей образотворчого мистецтва, відвідували кургани, монастир, бабуся Галя з Городського випікала в печі хліб і пиріжки для дітей, тож вони із задоволенням частувалися.

Екскурсії мали успіх. Це дало можливість заробити гроші, щоб купити дошки для ремонту. Тоді я зрозуміла, що не треба ходити, кланятися, жебракувати, комусь щось доводити. Достатньо просто організувати правильно туристичні маршрути, які б заїздили до нас.

Садиба наша ще й не була відкрита, перекрита та перероблена. Ми не чекали, поки все буде зроблено. Говорили туристам: “Ви сьогодні приїхали до нас – і тим самим допомагаєте створити Україну”. Усі розуміли.

2013 року до “Поліської хати” почали заїзджати на гостини турфірми, які на своїх сайтах розповідали про садибу. Вони ж спонукали організувати харчування. Бо яка ж поліська хата без українського борщу?

– Звісно, ми не можемо рівнятися до кафе і тому наше меню обмежене, – пояснює Інна Величко. – Та хочемо пропагувати українську кухню, відроджувати старовинні рецепти. Поставили в садочку столик, вогнище та варили борщ у казані. Нині маємо вже кухню та місця столування. Посуд, з якого пригощаємо, виготовлений сучасними гончарами за старовинними технологіями.

2019 року прийняли більше п’яти тисяч гостей

Щойно трохи налагодився процес – як настав 2014 рік, розпочалася війна, мандрівників майже не стало. Але 2015 року знову доля всміхнулася дієвим мрійникам: “Поліська хата” почала активно розвиватися як туристичний центр. Потік подорожувальників помітно зріс і продовжує більшати.

– Маємо гарну статистику, – з гордістю каже Інна Величко. – Упродовж 2019 року в “Поліській хаті” побували більше п’яти тисяч осіб. Усіх потрібно прийняти, нагодувати, розповісти.

Зазвичай великі туристичні групи розділяємо на дві підгрупи, щоб людям було комфортніше і музей Трипільської культури відвідувати, і на Червону гору підніматися. Тому нам потрібні два екскурсоводи, а також троє дівчат-офіціанток. Ми не використовуємо найману працю: задіяні члени нашої родини. Дуже допомагає моя матуся Валентина Дмитрівна, брат Ігор Володимирович Дроздов, невістка Валентина Станіславівна та мої племінники Данило й Ілля. Не відмовляємося також від благодійної допомоги волонтерів.

Як Юрій Камишний був Святим Миколаєм

Інна Величко уникає одноманіття, фонтанує новими ідеями, створює нові програми та напрямки роботи. Дуже радіє, коли школярі приїздять по три-чотири рази. Останнім часом організовує пригоди, коли дітвора шукає скарби. Найбільшу популярність здобули Козацький і Трипільський квести.

– Традиційно найактивнішими місяцями для мандрівок вважаються травень і жовтень, – пояснює господиня “Поліської хати”. – Але є так зване туристичне міжсезоння. Для мене завжди важливим було привабити гостей саме в цей час. Так і сталося. Минулого року у нас найвідвідуванішим виявився грудень. Тому що в “Поліській хаті” оселився Святий Миколай. До його резиденції почали їхати звідусіль – і Київ, і Біла Церква, і Житомир. Щодня приймали по дві-три групи дітей. Святий Миколай розмовляв з ними, потім його викрадали, а дітям треба було врятувати. Ну й писали листи з мріями-побажаннями.

Для образу Святого Миколая ми взяли справжній костюм священника, а не якесь новорічно-карнавальне вбрання в блискітках.

Найбільшим відкриттям для нас став Народний художник України Юрій Костянтинович Камишний, який зіграв минулого сезону роль Святого Миколая. Спеціально для цього відпустив бороду й вів філософські бесіди з дітлахами. Це було свято і для дітей, і для дорослих.

Але чи буде Святий Миколай цьогоріч – залежить від коронавірусу. Утім, ознака року-2020: українці почали більше подорожувати Україною.

– Перед послабленням карантину до нас вже починали їхати люди, – каже Інна Величко. – Серед них – інтернет-блогери, які допомогли популяризувати “Поліську хату”. Буквально за період карантину наша садиба увійшла в топ-50 кращих туристичних місць для відвідин за рейтингом пошукової системи Google. Успіх став можливим завдяки відгукам наших відвідувачів.

Отже, літо-2020 літо було активним. Чимало людей приїздять без попереджень, неорганізовано, на вихідні. А в нас вже має бути наварений казан борщу. Є такі дні, що зустрічаємо 50-70 гостей.

“Поліська хата” заробляє сама на себе

– Сьогодні хатинка сама на себе заробляє, – розповідає пані Інна. – Тож маємо тримати садибу в належному стані. Найскладніше – робити ремонт, який у нас зазвичай триває три дні: один день все виноситься, другий день білиться, третій день – заноситься. Цього року ми робили ремонт двічі. Бо ж сталася форс-мажорна обставина: розірвало грубу, довелося переробляти.

Важлива також косовиця на території. Для цієї справи маємо “екологічну газонокосарку” – сім справжніх баранчиків, які вигризають траву. Дуже витривалі й непримхливі. Стрижемо їх щороку, селяни дарують нам сіно на зиму, ще заготовляємо гарбузи й картоплю. Баранці у нас їдять з рук, даються погладити, аби лиш ти приніс їм хлібчика. Діти їх вельми полюбляють.

Окрім овечок та котів, у нас ще є кури, кролі й африканські косметичні равлики, які живуть у ящику та влаштовують нашим гостям косметичні процедури. Чому б і ні?

Зараз потребуємо опалюваного приміщення. Коли велика група мандрівників хоче приїхати взимку, – на жаль, відмовляємо. Тому що всередині хати може поміститися близько 20 людей, а треба пообідати, потанцювати, погратися. Тому плануємо розширювати межі нашої садиби.

Ще я би хотіла, щоби в Городському поселялися більше однодумців. Тому ми привабили за час існування “Поліської хати” чимало людей, які тут оселилися і живуть своїм життям. Своєрідний туристичний кластер.

Мої сподівання – на свідомих українців, які долучаються і творять великий прогрес у цьому напрямку.

Моє переконання: в Україні немає депресивних сіл. Головне – бажання щось змінити. Будь-яке село – незалежно від того, де воно – може бути туристично привабливим. Треба просто хотіти ,бачити і робити.

Тож зіркове село Городське запрошує на гостини!

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram