6 серпня 1942 р. Януш Корчак сів на потяг, який прямував у концентраційний табір Тремблінка.

- Це ви написали «Короля Матіуша»? – запитав офіцер СС у Корчака перед входом до потягу: - Я читав цю книгу в дитинстві. Хороша книга. Ви можете бути вільні.
- А діти?
- Діти поїдуть. Але ви можете залишити вагон.
- Помиляєтесь. Не можу. Не всі люди – мерзотники, – відповів офіцерові лікар. 

Це була третя й остання його відмова врятуватися від смерті.

За згадками очевидців, сироти йшли до вагонів організовано, вишикувані четвірками. Корчак тримав двох вихованців за руки. Атмосфера була пронизана гігантською інерцією, автоматизмом й апатією. У тому останньому поході до газової камери взяли участь близько 200 дітей і кілька десятків вихователів. Прийнявши смерть, Януш Корчак, мабуть, не почувався героєм. Його вибір був єдиним можливим рішенням. «Смерть не важка – набагато важче жити», – зазвичай говорив він.

Януш Корчак

«Реформувати світ — означає реформувати виховання», — писав у своєму учнівському щоденнику майбутній педагог і лікар. Корчак з дитинства прагнув присвятити своє життя реформаторській справі. Свій задум він втілив тоді, коли після багатьох років лікарської практики відчув, що його справжнім покликанням є педагогічна праця і що він готовий докласти всіх зусиль, щоб створити справжній дім для дітей-сиріт. У 1911 р. він разом зі Стефанією Вільчинською заснував у Варшаві «Будинок Сиріт» для єврейських дітей, де запровадив педагогічні методи, направлені на прищеплення дітям навиків критичного мислення й почуття відповідальності для побудови справедливого ладу.

На схилі віку Януш Корчак опинився разом зі своїм маленьким світом ладу, справедливості й добра в антисвіті, яким правило зло, а діти стали найсумнішим символом мучеництва. Його книги стали священним заповітом для всіх, хто прагне навчитися любити дитину. Чуйність до дитини, повага до її індивідуальності та важливість виховання критичного мислення, яким нас навчає Януш Корчак у своїх книгах, сьогодні залишаються рідкісними чеснотами, які зазнають утисків з боку системи освіти.

Десь у повній темряві української системи освіти стоїть нікому не помітний орієнтир — щастя дитини. Дорослі не звикли поважати дитину, її радість і смуток, її маленькі перемоги і великі поразки. Їм не зручно розпізнавати в дитині індивідуальність. Вони не пробачають дітям права на помилку, необізнаність, цікавість, неслухняність. Вони видають себе за авторитетів, не докладаючи зусиль для здобуття поваги чесним способом, і не припускають, якого болю своєю зверхністю завдають дитині.

Школа, з якою нам з синами довелося мати справу упродовж п’яти років, стала для нас справжнім антисвітом – моторошним відзеркаленням всіх вад процесу навчання дитини, які засуджував Януш Корчак, і повною протилежністю тій системі виховання, за яку він віддав своє життя. Як ми добре знаємо, банальність зла, про яку писала Ганна Арендт у книзі «Банальність зла. Суд над Айхманом в Єрусалимі», криється у небажанні відчувати й думати. Українська школа бездоганно справляється із вихованням у дитини таких античеснот. На її порядку денному – зрощування зручної людини.

Кожне нове покоління зростає в середовищі старого світу, а тому підготовка нового покоління до життя в новому світі за старими правилами може означати лише одне: ми вбиваємо шанс нової людини бути щасливою в новому житті. Нові людські істоти, які приходять у цей світ, не є досконалими, а тільки перебувають на етапі становлення. Вони — іноземці, які не знають законів і звичаїв, для котрих ми — просто гіди, чиє завдання ‒ ввічливо відповідати на запитання. Чому ж тоді дорослі не мають поваги до необізнаності дітей? Чому нешанобливо ставляться до їхнього права на помилку? Чому замість того, аби слідкувати за собою, вони силою нав’язують свій «авторитет» і помічають лише проступки дитини?

Недосконалість і навіть порочність стандартів української системи освіти непокоїть загальним, стандартизованим, позбавленим віри в розум, індивідуальність і критичне мислення підходом. Ця система вбиває паростки свободи, людської індивідуальності (а разом з ними і навики мислення) з ранніх років життя. Замість розвитку здатності до творчого індивідуального критичного мислення вона прищеплює набір недоведених «істин» і карає за відмову коритися їм.

«Зусилля дорослих спрямовані, по суті, на те, щоби зробити дитину зручною для себе», — говорив Корчак. Саме цією настановою керується державна українська школа. Викорінити багатоманіття, придушити думку й емоцію дитини — от основне її завдання. Вона не потребує розумніших, чуттєвіших, кращих людей. Вона не навчає відповідальності, а прагне виховати зручних рабів, котрими просто управляти.

Януш Корчак

Унікальні методи Януша Корчака розповідають нам про важливість виховання відчуття відповідальності у дитини. Великий педагог усвідомлював, що саме у цій якості криється таємниця врятування цього світу. Адже якщо розділяєш відповідальність за свої вчинки — значить, відчуваєш і думаєш. У «Будинку сиріт» він запровадив таку концепцію самоврядування, де діти 7–14 років творили власні інституції: сейм, нотаріат, позичкову касу та товариський суд. Об’єднані у статті Кодексу товариського суду норми були покликані наділити дитину свободою й відповідальністю за свої вчинки. Корчак навчав дітей самостійно ухвалювати рішення, висувати претензії (не тільки один до одного, а й до вихователів). Вихованці Корчака видавали першу дитячу газету в Європі, куди дописували близько чотирьох тисяч маленьких кореспондентів з усієї Польщі. Діти мали можливість висловлювати свої думки й ділитися власним (не завжди щасливим) досвідом (у тому числі й проблемами в стосунках з дорослими).

Негласний кодекс щастя кожної дитини передбачає її право на визнання особистістю; на висловлювання своїх думок і суджень; на помилки; на повагу до її необізнаності; на уважне ставлення до її проблем; на автономію від нав’язування авторитетів дорослими.

З огляду на це доречним було б нагадати деяким педагогам про основні принципи, які мають лежати в основі ставлення до дитини.

  1. Індивідуальний підхід і повага до багатоманіття

Кожна дитина є унікальною особистістю. Шлях до щастя людини полягає в пізнанні себе. На противагу знеособленому ставленню до дитини, сповідуваному традиційною системою освіти, котра бачить дитину маленьким зручним слухняним старичком, виховання дитини мало б відбуватися через повагу до дитини та її особистості, через піднесення індивідуальності до найвищої цінності, через турботу про багатоманіття. Перемогою педагога є не викорінення різноманіття, а підкреслення індивідуальності дитини і, відповідно, забезпечення відчуття дитиною радості під час навчання.

  1. Критичне мислення і особиста відповідальність

Система освіти не повинна нав’язувати те мірило цінностей, що притаманне старому світу, людям, які щойно прийшли в цей світ. Адже нав’язливе перенесення таких цінностей без збудження інтересу до них у дитини означає позбавлення її можливості відчувати й мислити, а також розділяти відповідальність за свої думки і вчинки.

Януш Корчак із дітьми

Результатом процесу виховання має бути розвиток незалежної, самостійної особистості, яка через реалізацію своєї інтелектуальної і чуттєвої свободи може на краще змінити цей світ. Критичне мислення й відчуття власної відповідальності – це ті чесноти, виховання яких ми так потребуємо сьогодні в Україні.

Альтернативою шкідливій державній освіті для дітей шкільного віку сьогодні є школа дистанційної освіти. Як добре, що нині ми маємо в Україні можливість захистити свою дитину від осередку байдужості й лицемірства та дозволити їй зростати з правильними цінностями. Школи дистанційної освіти, які стають все більш популярними у ці дні, мають низку переваг. Тут: 1) не нав’язують авторитетів (учителів, уявних друзів, образів із підручників); 2) сприяють здобуттю дитиною навиків самостійно орієнтуватися в насиченому інформацією цифровому просторі, аналізувати дані й піддавати їх критичному аналізу; 3) розвивають здатність до самоорганізації, управління власним часом і усвідомлення відчуття особистої відповідальності за свої результати; 4) застосовують об’єктивний недискримінаційний підхід до всіх учнів, а також до оцінювання результатів навчання; 5) не толерують утручання школи та представників спільноти батьків у приватне життя батьків.

Школа дистанційної освіти має безумовні переваги не тільки для дітей і батьків, а і для українського суспільства. Вона: 1) сприяє вихованню критичного мислення у дитини, адже звільняє її від вимоги визнавати будь-які авторитети (ані одноосібні, ані колективні), що неодмінно в перспективі матиме наслідком формування особистості, яка не поділятиме цінності популізму; 2) являє собою економічно раціональну альтернативу традиційній школі, адже заощаджує витрати держави на адміністрування освітнього процесу (утримання будівель освітніх закладів, виплату заробітної плати працівникам системи освіти (причому не тільки вчителям і представникам адміністрації, а й персоналу роздутого бюрократичного апарату системи освіти); 3) зводить до нуля корупційні чинники в системі освіти.

Знайомство дитини зі світом — це відповідальна справа. Наша задача — забезпечити можливість реалізації нової індивідуальності в новому світі. Саме тому заповіді Януша Корчака є настільки важливими для побудови нової України.

Бунт проти свободи. Україна у пеклі COVID-19

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram