11 жовтня 1906 року у Вінниці народився український режисер, сценарист і педагог Ігор Андрійович Савченко. Він був не лише видатним кінематографістом, а й першокласним педагогом. Йому належить почесне звання першовідкривача талантів. Він виховав цілу плеяду майстрів, серед яких Микола Фігуровський, Юрій Вишинський, Олексій Коренєв, Григорій Меліс-Авакян, Латиф Файзиєв, Дамир В’ятич-Бережних, Сергій Параджанов та інші. Проте й у самого Савченка були наставники, які допомогли сформуватися йому як талановитому кінорежисеру й педагогу.

Найпершою вчителькою на шляху до мистецтва стала його мати. Завдяки їй Ігор пізнав захопливий та чарівний світ музики. Потім була провінційна школа Арди Світлової, там хлопець навчився танцям, працював над дикцією. Після випускного іспиту, де актор-початківець зіграв Бальзамінова, його зарахували до Вінницького театру. Але Савченко завжди прагнув чогось більшого, йому не стільки хотілося грати, скільки бути організатором і керівником.

У 1925 році разом зі своїм товаришем Віктором Ейсмонтом Ігор організував пересувний робітничий театр “Червона краватка”, який досить швидко став відомим за межами Вінниці. Та дуже скоро молодому режисеру зробилося затісно в провінції. Тож він із шестирубльовкою в кишені, під руку із майбутньою дружиною Тетяною подався вступати до театрального інституту в Ленінград.

Але тут мрії Ігоря мало не розбилися, адже всі вступні іспити з точних наук він провалив. Врятував лише вроджений талант молодого актора. Після виступу комісія йому аплодувала, і пропри погані оцінки з інших дисциплін, зарахували до інституту. Тут його наставником став Леонід Вівьєн, який завжди підтримував своїх студентів у новаторських пошуках.

Життя Ігоря кипіло як у котлі, зранку на навчання, після – миття посуду, перебирання овочів, одним словом брався за будь-яку роботу, щоб вижити. Стипендії майже ні на що не вистачало. Проте, щодня він ходив до театрів і музеїв. На зекономлені гроші, якщо їх вдавалося притримати, купував книжки.

Вівьєн, помітивши завзяття й здібність студента, доручив Савченку поставити виставу “Справа №…”. Молодий режисер із легкістю виконав завдання, вистава мала успіх, і йому запропонували залишитися в театрі по закінченню інституту.

Але життя мало інші плани. Савченко весною 1929-го поїхав на практику до Баку в Театр Робітничої Молоді й залишився там. За три роки поставив декілька спектаклів, у яких вимальовувався своєрідний почерк режисера.

У Азербайджані Ігор познайомився із Григорієм Арустановим – очільником Бакинської кіностудії. Відтоді розпочався творчий союз двох режисерів. Вони знімали все в новаторському дусі, порушуючи установлені канони тогочасної кінематографії.

Одним із найвидатніших вчителів Савченка став Олександр Довженко, який запросив Ігоря до роботи над картиною “Вершники”. Але цей фільм залишився затінений довженківським “Щорсом”.

Завдяки Довженку, Савченко “ввібрав у себе і щедро передавав у своїй творчості багатство українського народного життя, його душу, його мрії і сподівання”. Активно підтримував довженківську кінематографічну українізацію.

1941 року зняв фільм про життя гетьмана Війська Запорозького – “Богдан Хмельницький”. Фільм мав приголомшливий успіх. Але між режисерами стався розрив. Довженко саме готувався до зйомок “Тараса Бульби”, та завадила війна.

Далі Довженка змістили з посту художнього керівника, а на його місце призначили Савченка. Після цього два колишніх друга ніколи не спілкувалися, хоча й цікавилися творчістю один одного.

У роки війни режисер створив фільми “Партизани в степах України” (1942 рік), “Іван Нікулін – російський матрос” (1943 рік) та інші. Після війни робить у Києві постановку картини “Третій удар” (1948).

Окрім режисерської діяльності, Савченко займався педагогікою. Його учні згадували наставника не як учителя, а як друга. Його лекції були цікавими, захоплюючими, іноді здавалося, що це проста гра і нічого серйозного. Але саме таким підходом він намагався пробудити фантазію студентів і відійти від теорії. Головним недоліком початківців вважав відсутність власної думки й вміння створити щось нове: “Мистецтво повинне бути палким – або його немає”, – так завжди говорив.

Особливо спантеличувало новачків Савченківське “не знаю”. На численні запитання відповідав однаково, але із різною інтонацією. І те “не знаю” неприємно вражало. Як же так, такий талановитий майстер, а нічого не знає. Але згодом педагог відкриває “таємницю”: він знає відповіді на запитання, просто у такий спосіб намагається розкрити творчий потенціал кожного учасника знімального процесу.

Підтвердження цього можна знайти в спогадах одного із учнів: “Здавалося, не було таємниць у мистецтві, яких не розкрив би нам вчитель. Слухати його завжди було цікаво, бо Ігор Андрійович, викладаючи режисуру, вчив і як писати сценарії, і як грати ролі”.

Тому всі студенти, які проходили школу Савченка, були підготовлені до самостійної роботи.

Останньою роботою талановитого режисера стала стрічка “Тарас Шевченко” 1951 року, де в головній ролі знявся ще маловідомий на той час Сергій Бондарчук. Хоча фільм вийшов значно покалічений цензурними вимогами, та він мав багато переваг, насамперед у показі років шевченкового заслання й солдатчини.

Постійні придирки з боку влади щодо фільму, безкінечні переробки сценарію, адаптування під політичні настрої того часу фактично загнали в могилу ще молодого режисера. Савченкові було 44 роки, коли його серце не витримало й він пішов із життя.

“Ми всі любили і любимо свого майстра, – казав багато років потому один із учнів Ігоря Савченка. – Кожен з нас, хто вважає себе його учнем, і особливо ті, які працювали в Україні, не можуть не бачити невмирущість його традицій”.

І дійсно, Савченкові традиції продовжуються не лише у фільмах його студентів, а й у їхній педагогічній практиці.