Серед радянських філософів Евальд Ільєнков був однією з найпомітніших і цікавих постатей – його роботи викликали інтерес, перекладалися та видавалися навіть на Заході (причому деякі з них видавалися за його життя лише там, а не в СРСР).

Російський публіцист лівого спрямування Олексій Цвєтков називає його “останнім романтиком марксизму в СРСР”. Ільєнков вірив у можливість побудови комунізму за 20 років (про що було урочисто проголошено на XXII з’їзді КПРС у 1961 році) і в міру наближення зазначеного в Програмі КПРС терміну (початок 1980-х років), про який, окрім нього, уже ніхто не згадував, дуже емоційно переживав розбіжність реальності з ідеологією як особисту поразку:

“Нова людина не виникає. Відчуження і опредмечування стало не менше, а більше. Товарно-грошові відносини не випаровуються, і радянська державна власність так і не стає по-справжньому загальнонародною. Цінності не скасовують цін, а навпаки, підпорядковуються їм”.

У 1979 році (тобто напередодні вказаного в Програмі КПРС терміну побудови комунізму), коли стало очевидно, що ідеали, яким Ільєнков присвятив своє життя, не можуть бути реалізовані, він заподіяв собі смерть, перерізавши сонну артерію. Евальда Ільєнкова не стало, і тому, як розповідають, всесвітньовідомий французький філософ Жак Дерріда, який прибув до СРСР у 1991 році, заявив, що, на свій подив, не виявив у поки ще марксистської країні жодного серйозного філософа, який все ще стояв би на марксистських позиціях.

Ільєнков пішов із життя, оскільки воно для нього втратило сенс, який він нерозривно пов’язував з ідеалами, сформованими комуністичною ідеологією. Але очевидно, що під впливом комуністичної ідеології в СРСР перебували десятки мільйонів людей. Більшість із них віру в ці ідеї втратили, що, однак, не змусило їх кінчати життя самогубством.

Як вони пережили крах комуністичної ідеології, і як це на них позначилося?

Комуністична ідеологія, як вважається, сприяла формуванню особливого типу людини – людини радянської. Російський соціолог Юрій Левада виокремив такі головні її риси:

  • навіяне їй і сприйняте нею переконання про власну винятковість, принципову відмінність від типової людини інших часів та соціальних систем. Це переконання ґрунтувалося як на апеляції до марксистського лексикону “класової” відособленості, так і на ідеї споконвічного протистояння Росії і всього іншого світу;
  • Державно-патерналістська орієнтація: радянська людина не мислить себе поза всеосяжною державною структурою;
  • ієрархічність: готовність прийняти наявний соціальний порядок і політичний режим;
  • імперський характер.

Однак, як бачимо, дуже мало в рисах цього “радянського” характеру пов’язано власне з комуністичними ідеями, а, скоріше, з традиційними рисами ментальності, що сформувалися ще за часів Російської імперії. Саме тому такими самими характеристиками можна описати той тип людини, який є “ідеальним типом” і для сучасної, нібито “пострадянської” Росії.

Читайте також: “ДНР/ЛНР” як втілення “радянської мрії”

То, виходить, комуністична ідеологія ніяк не вплинула на радянських людей? Мабуть, усе ж таки, вплинула. Насамперед тим, що вона робила акцент на матеріальній стороні людського й суспільного життя: радянська пропаганда постійно говорила, що “побудова матеріально-технічної бази” наближує СРСР до побудови основ комуністичного суспільства, репортажі новинних програм розповідали, як хлібороби наповнюють “засіки Батьківщини” зерном, металурги виплавляють усе більше чавуну й сталі, а ткачихи все більше тчуть полотна. Однак, коли такі репортажі щоденно повторюються впродовж десятиліть, то у радянської людини мимоволі виникає враження, що “засіки Батьківщини” так ніколи й не вдасться наповнити. Як казав один радянський сатирик уже в період перебудови, певною мірою висловлюючи загальну точку зору: “До засіків Батьківщини потрібно нарешті приробити дно!”.

Кожна ідеологія має властивість – її принципи ті люди, що перебувають під її впливом, проєктують на власне існування, і переважна більшість просто вирішила – оскільки неможливо побудувати матеріальну базу комунізму, потрібно постаратися побудувати хоча б власну, індивідуальну матеріальну базу (для себе і своєї родини).

У дивний спосіб така установка масової свідомості повторювала думку, висловлену Евальдом Ільєнковим у статті “Маркс і західний світ”, виданій у середині 60-х років у США:

“Після здійснення комуністичним рухом першої своєї акції – революційного перетворення “приватної власності” у власність усього суспільства, тобто в загальнодержавну й загальнонародну власність, перед цим суспільством якраз і постає друга половина завдання. А саме – завдання перетворення вже встановленої суспільної власності в дійсну власність “людини”, тобто, висловлюючись мовою вже не “раннього”, а “зрілого” Маркса, в особисту власність кожного індивіда”.

Радянські люди цієї статті не читали, однак, до ідеї першочергової турботи про забезпечення “власності кожного індивіда” прийшли самостійно й стихійно.

Але, очевидно, найкраще це можна було реалізувати вже не при соціалізмі, а в ринковій економіці. Тобто той перехід до ринкової економіки, який відбувся наприкінці 80-х – на початку 90-х років минулого століття, як це не може здаватися парадоксальним, був наслідком впливу на масову свідомість одного з аспектів комуністичної ідеології, а саме її “акцентуйованості” на матеріальній сфері.

Окрім того, як відомо, такі класики комуністичної ідеології як Володимир Ленін і Йосип Сталін досить скептично ставилися до загальнолюдських норм моралі, вважаючи моральним “усе, що служить руйнуванню старого експлуататорського суспільства”. Певною мірою той же XXII з’їзд КПРС, який прийняв Програму КПРС, намагався “виправити” позицію Леніна-Сталіна, включивши до Програми “Моральний кодекс будівника комунізму”, де, зокрема був пункт про “гуманні відносини та взаємну повага між людьми. Людина людині друг, товариш і брат”. Включення цього пункту можна було вважати досягненням групи радянських інтелектуалів періоду “відлиги”, що мали певний вплив на вище партійне керівництво й прагнули на хвилі критики сталінізму “гуманізувати” офіційну радянську доктрину. Але так само як включення до тексту Програми положення про побудову комунізму за 20 років іще не означало, що це можна буде здійснити, так само й внесення гуманізму до Морального кодексу ще не означало його реалізацію. Насамперед тому, що моральність стає дієвим принципом життєдіяльності людини лише за умови, якщо сприймається нею не як кимось встановлене правило, якщо моральні принципи отримують для неї особистий сенс, що пронизує сенс її життя. В іншому разі моральні імперативи залишаться для людини чимось чужорідним, певною умовністю, яку потрібно виконувати лише про людське око.

Комуністична ідеологія (у тому вигляді, як вона практикувалася в СРСР) розглядала людину не як ціль, а як засіб досягнення “світлого майбутнього”. Тому в межах такого світобачення було цілком виправданим, наприклад, покласти тисячі життів задля чергового “великого будівництва” (на кшталт Біломоро-Балтійського каналу). Тут комуністична ідеологія стояла на позиції, протилежній тій, яку Імануїл Кант встановив у своєму категоричному імперативі: “Дій так, щоб завжди ставитися до людей і до себе також ˗ як до мети і ніколи ˗ лише як до засобу”.

Оскільки принципи кожної ідеології проєктуються її адептами на власну повсякденну діяльність, то така ідеологія спонукала радянську людину розглядати інших людей як засіб, зокрема й для досягнення власних цілей. Не можна сказати, що всі в СРСР керувалися цими правилами, але ті, хто ними керувалися, мали потужну “світоглядну підтримку”, тому такий тип особистості був у тому суспільстві домінантним типом. Власне, саме він і може вважатися “радянською людиною”, яка пережила крах радянської системи.

Капіталізм – це “суспільство споживання”

І саме такі радянські люди почали будувати ринкову економіку та капіталізм у країнах колишнього СРСР. Причому найпривабливішим для радянської людини було те, що, за їхніми уявленнями, капіталізм – це “суспільство споживання”. Радянська пропаганда, яка десятиліттями говорила про “зростання добробуту” радянських людей і перетворила добробут на найвищу цінність, нічого не змогла протиставити тому, що добробут і якість життя в Радянському Союзі безнадійно відставали від розвинутих капіталістичних країн. Постійна гонитва “гомо совєтікус” за “західними шмотками”, володіння якими вважалося елементом престижу й часто – межею бажань, підривала авторитет соціалізму набагато більше, ніж вся західна пропаганда, що лилася з “ворожих радіоголосів”.

Радянські люди будували капіталізм у своїй країні за стереотипами, що у них сформувалися щодо нього під впливом радянської пропаганди та радянських кінофільмів про “Захід, що загниває”. Це нагадує ситуацію, коли реальні пограбування банків здійснюються злочинцями за сценаріями, які вони піддивилися у кінофільмах. Тому не потрібно дивуватися, що перше десятиліття “ринкових перетворень” запам’яталося як період кримінальних “бригад”, “розбірок”, всеосяжного розкрадання, починаючи від зрізання дроту з електричної мережі, що веде до власного села, і закінчуючи привласненням великих підприємств і великомасштабною контрабандою.

І чомусь нікого не дивувало, що все це робиться тими самими радянськими людьми, які десятиліттями виховувалися на основі постулатів Морального кодексу будівника комунізму. Тобто радянська людина, яку комуністична пропаганда зображувала на голову вищою в моральному відношенні від інших представників людства, при першій же нагоді починала красти, грабувати та брати хабарі, водночас вважаючи таку поведінку єдино можливою і виправданою.

І в перших лавах тих, хто привласнював колись “загальнонародне” надбання, були представники колишньої радянської (партійної та господарської) еліти. Ніхто так не виграв від переходу на “ринкові рейки”, як ця група людей. Тому й не дивно, що коли розвалювалася радянська система, представники радянської еліти цьому переважно не опиралися, чудово усвідомлюючи, що вони отримують від цього лише вигоду. Адже їм давно набридла ситуація, коли вони вимушені були приховувати свої “привілеї”, користуватися ними крадькома, та й привілеї ці за теперішніми мірками здаються смішними – хіба можна порівняти можливість придбати в “розподільнику” палицю фінського сервелату (такій можливості, звісно, тоді всі заздрили) з власною яхтою та відпочинком на Сейшельських островах чи Мальдівах.

У західних підручниках із соціології у середині минулого століття як приклад поведінки та менталітету корумпованої еліти постколоніальних країн наводилися деякі африканські країни, де представники таких еліт купляли наддорогі автомобілі при відсутності в цих країнах достатньо гарних доріг, по яких цими машинами можна їздити – адже “автомобіль є приватною власністю і належить лише мені, а от якщо побудувати дорогу, то по ній їздитиму не лише я – тоді навіщо на неї витрачатися”. Судячи по дорогих автомобілях і поганих дорогах в Україні, пострадянська еліта за своєю ментальністю лише відтворює ментальність деяких своїх африканських колег середини ХХ століття.

Захоплення радянськими людьми цінностями “суспільства споживання” відбулося вже тоді, коли на Заході адептів цих цінностей (завдяки зусиллям західних інтелектуалів) вже почали сприймати як ретроградів, нездатних до духовної еволюції. Так, у 70-х роках минулого століття американський соціолог Рональд Інґлегарт створює концепцію постматеріалізму, в якій на перший план виходить не матеріальне, а суб’єктивне благополуччя, якість людських відносин як основа людського щастя. Радість і сенс життя пов’язується не з особистим успіхом, а стають невіддільними від благополуччя громади та суспільства. Тому громадянська активність стає атрибутом осмисленого та щасливого життя.

Концепція постматеріалізму виникає як результат усвідомлення суспільством безперспективності й безглуздості слідування матеріальним цінностям. Виявилося, що задоволення матеріальних потреб не веде до щастя. Як колись сказав Ардольд Шварценеґґер, “тепер, коли у мене 10 мільйонів доларів, я відчуваю себе таким само щасливим, як і тоді, коли в мене було лише 8 мільйонів доларів!”. А якщо серйозно, то, слідування цінностям матеріального добробуту тільки віддаляє людину від інших людей, руйнує позитивні емоційні зв’язки з ними, змушує її заздрити тим, хто має вищий за її власний добробут і потерпати від недоброзичливого ставлення тих, у кого добробут менший. Наприклад, для “постматеріалістичної” людини спілкування з іншою людиною саме по собі може бути цінністю, тоді як для “матеріалістичної” – лише тоді, коли це спілкування дозволяє налагодити вигідні зв’язки.

Загалом, як показує історичний досвід, ринкова економіка сама по собі не веде країну до багатства та благополуччя, а лише в тому разі, коли вона поєднується з високим рівнем моральності членів суспільства – оскільки не існує такого суспільного багатства, якого не могла б розікрасти чи привласнити невелика купка представників суспільної еліти. Тому й українцям не варто сподіватися на позитивні зміни, поки вони, подібно до того, як Чехов по краплині вичавлював із себе раба, так само не вичавлять із себе “радянську людину”.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram