Відомий російський журналіст Олександр Невзоров, відповідаючи на запитання, чи є президент Росії Путін, що розв’язав криваву війну проти України, психічно хворою людиною, навів як приклад одне з племен Папуа-Нової Гвінеї, у членів якого є традиція розбивання черепа свого батька та поїдання його мозку (з метою набуття його мудрості і досвіду). З точки зору представників цивілізованого світу ці люди, однозначно, є божевільними, але з точки зору духовної традиції свого племені – ні. Так само, вважає Невзоров, і Путін з точки зору цивілізованого світу може вважатися божевільним, але психічно хворою людиною він НЕ є, оскільки діє в рамках російської культурно-духовної традиції, яка його дії НЕ засуджує.

Звичайно, мова не йде про всю російську культуру. Але значний і, очевидно, найбільш впливовий пласт цієї духовної традиції сформував ідеологію путінізму у тому вигляді, який ми спостерігаємо.  

Невзоров, зокрема, згадує і Достоєвського з його ідеєю російського народу як народу-богоносця:

"Истинный великий народ никогда не может примириться со второстепенною ролью в человечестве или даже с первостепенною, а непременно и исключительно с первою. Кто теряет эту веру, тот уже не народ. Но истина одна, а стало быть, только единый из народов и может иметь бога истинного, хотя бы остальные народы и имели своих особых и великих богов. Единый народ-"богоносец" - это русский народ".

Не кажучи вже про такі цитати з Достоєвського, що поширювалися у вигляді листівок нацистською владою на окупованих територіях під час Другої світової війни:

"Жид распространяется с ужасающей быстротой. А ведь жид и его кагал - это всё равно, что заговор против русских. Либералы заступятся за жидов. Какое им дело, что теперь жид торжествует и гнет русского?".

Згадує Невзоров і російського білоемігрантського філософа Івана Ільїна, якого називають улюбленим філософом Путіна. Путін часто цитує його твори, зокрема і в посланнях Федеральним зборам. “Канонізації” Ільїна значною мірою посприяв “головний ідеолог Кремля” Владислав Сурков, батько ідеології “суверенної демократії”, навіяної значною мірою творчістю Ільїна.

При цьому Ільїн був відвертим прихильником нацизму та фашизму. Після приходу нацистів до влади у Німеччині Ільїн у статті “Национал-социализм” писав:

"Я категорически отказываюсь расценивать события последних трех месяцев в Германии с точки зрения немецких евреев, урезанных в их публичной правоспособности…
Что сделал Гитлер? Он остановил процесс большевизации в Германии и оказал этим величайшую услугу всей Европе… 
Сброшен либерально-демократический гипноз непротивленчества. Пока Муссолини ведет Италию, а Гитлер ведет Германию - европейской культуре дается отсрочка. “Новый дух” национал-социализма имеет, конечно, и положительные определения: патриотизм, вера в самобытность германского народа и силу германского гения, чувство чести, готовность к жертвенному служению (фашистское sacrificio), дисциплина, социальная справедливость и внеклассовое,братски-всенародное единение. Этот дух составляет как бы субстанцию всего движения; у всякого искреннего национал-социалиста он горит в сердце, напрягает его мускулы, звучит в его словах и сверкает в глазах. Достаточно видеть эти верующие, именно верующие, лица; достаточно увидеть эту дисциплину, чтобы понять значение происходящего и спросить себя: “Да есть ли на свете народ, который не захотел бы создать у себя движение такого подъема и такого духа?…
Этот дух, роднящий немецкий национал-социализм с итальянским фашизмом. Однако не только с ним, а еще и с духом русского белого движения… 
Основное и существенное единит все три движения; общий и единый враг, патриотизм, чувство чести, добровольно жертвенное служение, тяга к диктаториальной дисциплине, к духовному обновлению и возрождению своей страны, искание новой социальной справедливости и непредрешенчество в вопросе о политической форме… 
Конечно, германец, итальянец и русский болеют каждый о своей стране, и каждый по своему; но дух одинаков и в исторической перспективе един".

У 1937 році Ільїн заявляє:

"Итальянский фашизм, выдвигая идеи “солдато” и “сакрифичио” как основные гражданственные идеи, выговорил по-своему, по-римски то, чем искони стояла и строилась Русь: идею Мономаха и Сергия Радонежского, идею русского миссионерства и русской колонизации, идею Минина и Пожарского, идею закрепощения сословий, идею Петра Великого и Суворова, идею русской армии и белого движения. И “фашизм не дает нам новой идеи, но лишь новые попытки по-своему осуществить эту христианскую, русскую, национальную идею применительно к своим условиям".

Хоча, живучи в нацистській Німеччині, Ільїн все ж через деякий час розсварився з нацистами і в 1938 році вимушений був виїхати до Швейцарії. Як він писав у тому ж 1938 році у листі до Івана Шмельова, однією з головних причин його розбіжностей із нацистами були розбіжності з українського питання. Якщо точніше, то Ільїн з німецькими нацистами “не поділив” Україну: Ільїн мріяв відновити Російську імперію, а нацисти – Німецьку. У них було різні думки, до якої імперії слід включити Україну.

Стосовно України Ільїн писав таке:

“Украина признается наиболее угрожаемою частью России в смысле отделения и завоевания. Украинский сепаратизм есть явление искусственное, лишенное реальных оснований. Он возник из честолюбия вожаков и международной завоевательной интриги. Отделившись, это государство предает само себя на завоевание и разграбление иностранцам. Малороссия и Великороссия связаны воедино верой, племенем, исторической судьбой, географическим положением, хозяйством, культурой и политикой. Иностранцы, подготовляющие расчленение, должны помнить, что они объявляют этим всей России вековую борьбу. Не будет мира и хозяйственного расцвета на востоке при таком расчленении. Россия превратится в источник гражданских и международных войн на века. Расчленяющая держава станет ненавистнейшим из врагов национальной России”. 

Судячи з усього, промова Путіна, в якій Путін виправдовує напад на Україну, є лише дещо переформульованою цитатою з Ільїна. Навіть після Другої світової війни і поразки гітлерівської Німеччини, Ільїн писав у 1948 році, що:

“фашизм есть явление сложное, многостороннее и, исторически говоря, далеко еще не изжитое…
Фашизм возник как реакция на большевизм, как концентрация государственно-охранительных сил направо. Во время наступления левого хаоса и левого тоталитаризма - это было явлением здоровым, необходимым и неизбежным. Такая концентрация будет осуществляться и впредь, даже в самых демократических государствах; в час национальной опасности здоровые силы народа будут всегда концентрироваться в направлении охранительно-диктаториальном…
Фашизм был прав, поскольку исходил из здорового национально-патриотического чувства, без которого ни один народ не может ни утвердить своего существования, ни создать свою культуру.
Однако наряду с этим фашизм совершил целый ряд глубоких и серьезных ошибок, которые определили его политическую и историческую физиономию и придали самому название его ту одиозную окраску, которую не устают подчеркивать его враги… 
Фашизм не должен был занимать позиции, враждебной христианству и всякой религиозности вообще. фашизм мог и не создавать тоталитарного строя; он мог удовлетвориться авторитарной диктатурой”.

Оскільки термін “фашизм” на думку Ільїна, після Гітлера і Муссоліні виявився дискредитованим, то:

“для будущих социальных и политических движений подобного рода надо избирать другое наименование…
Франко и Салазар поняли это и стараются избежать указанных ошибок. Они не называют своего режима “фашистским”. Будем надеяться, что и русские патриоты продумают ошибки фашизма и национал-социализма до конца и не повторят их”.

Отже, на думку Ільїна, щоб не повторювати помилок попередніх поколінь фашистів, потрібно, насамперед, поєднати “національну диктатуру” з релігією (а не протиставляти їх, як це робив Гітлер), обмежитися авторитаризмом (без перетворення його на тоталітаризм), і, використовуючи елементи ідеології і політичні методи фашистів, не називати себе фашистами. Значною мірою ці настанови Ільїна були реалізовані очільниками сучасного російського політичного режиму.

Погляди Ільїна стосовно України повторює і Сурков:

“Украины нет. Есть украинство. То есть специфическое расстройство умов. Удивительным образом доведенное до крайних степеней увлечение этнографией… 
Принуждение силой к братским отношениям - единственный метод, исторически доказавший эффективность на украинском направлении. Не думаю, что будет изобретен какой-то другой”.

Судячи з усього, саме Сурков і є “тіньовим ідеологом” російської агресії проти України. В останні місяці і дні перед початком війни він розродився двома статтями, які обґрунтовують необхідність, з його точки зору, цієї війни.

20 листопада минулого року з’явилася його стаття “Куда делся хаос? Распаковка стабильности”. Загалом тема “хаосу” є наріжним каменем російського політичного світогляду (так само як і тема “катастрофи”). Сприйняття росіянами змін, які відбулися разом із розпадом СРСР, як “глобальної катастрофи” породжує “катастрофічну свідомість”. Не так давно патріарх Кірілл заявив, що людство, погрузнувши у гріху, наближається до кінця світу: “Нужно быть слепым, чтобы не видеть приближение грозных мгновений истории, о которых говорил в своем Откровении апостол и евангелист Иоанн Богослов”. Він закликав “каждого осознать ответственность за Россию и весь человеческий род, а также остановить сползание в бездну окончания истории”. “Кінець світу” це і є сповзання у стан невпорядкованості, хаосу.

Сурков вирішив поставити це поняття на наукову основу і замінив поняттям ентропії. Як він пише, згідно з другим законом термодінаміки “энтропия в замкнутой системе возрастает. Иными словами, хаоса (беспорядка) никогда не становится меньше. Наоборот, его практически всегда становится больше. И соответственно, всюду наблюдается хроническая убыль порядка и стабильности на фоне прогрессирующих турбулентностей и распада. Второй закон термодинамики, предсказывая неизбежность “тепловой смерти Вселенной” и конечного торжества хаоса, превращает пессимизм из “плохого настроения” в научно обоснованную доктрину”.

Як бачимо – ніби те ж саме, що й говорив Кірілл, але вже в термінах “точної фізичної науки”. Але, виявляється – рано впадати у відчай, вихід є: “Социальная физика и политическая динамика предлагают свой рецепт для наведения и поддержания мирового порядка – сильнодействующую государственность”. Тобто в Росії, “сильнодействующая государственность” є рецептом лікування всіх суспільних проблем. Але “заслугою” Суркова є те, що він вперше зміг обґрунтувати необхідність авторитарного режиму за допомогою другого закону термодинаміки.

Сурков переймається тим, що ентропія неминуче виникає навіть в умовах “сильнодіючого політичного режиму”. Що з нею робити в такому випадку?

“Социальная энтропия очень токсична. Работать с ней в наших домашних условиях не рекомендуется. Ее нужно выносить куда-нибудь подальше. Экспортировать для утилизации на чужой территории. Экспорт хаоса дело не новое. Разрядка внутренней напряженности…через внешнюю экспансию. На протяжении веков Русское государство с его суровым и малоподвижным политическим интерьером сохранялось исключительно благодаря неустанному стремлению за собственные пределы. Оно давно разучилось, а скорее всего, никогда и не умело выживать другими способами. Для России постоянное расширение не просто одна из идей, а подлинный экзистенциал нашего исторического бытия. Имперские технологии эффективны и сегодня, когда империи переименованы в сверхдержавы. Крымский консенсус - яркий пример консолидации общества за счет хаотизации соседней страны.
Как бы то ни было, необходим очередной раздел сфер влияния. И он (рано или поздно, формально или неформально, тайно или явно) обязательно состоится. Вопрос лишь в том, какой ценой. С точки зрения социальной физики сфера влияния − это ограниченное договором пространство для рассеивания и утилизации хаоса, вытесняемого из стабильной политической системы. Если договора нет, турбулентные потоки, образуемые суперстранами, начинают сталкиваться между собой, порождая разрушительные геополитические штормы. Чтобы избежать таких столкновений, нужно направить каждый поток в отдельное русло”.

Тобто, на думку Суркова, кожна наддержава повинна отримати свою “зону впливу”, де вона “утилізуватиме” свою ентропію. Якщо залишити в спокої фізику, то концепція Суркова в перекладі на побутову мову коротко може бути викладена таким чином: “Якщо в суспільстві накопичився потенціал внутрішньої агресії, то потрібно “каналізувати” цю агресію назовні, проти сусідньої країни». Отже, агресія проти України – це спроба укріпити режим Путіна шляхом нагнітання воєнної істерії.

За 9 днів до нападу на Україну, 15 лютого цього року, вийшла інша стаття Суркова “Туманное будущее похабного мира”, яка закінчується такими фразами:

"Впереди много геополитики. Практической и прикладной. И даже, возможно, контактной. Как же иначе, если тесно и скучно, и неловко… и немыслимо оставаться России в границах похабного мира. Мы за мир. Разумеется. Но не за похабный. За правильный".

Отже, Росія претендує на встановлення “нового світового порядку”, “правильного мира”, з поділом світу на сфери впливу, щоб Росія отримала свою, куди вона буде “утилізувати свій хаос”. Та картина, яку ми бачимо у нещодавно звільнених від російських окупантів містах, показує, що, дійсно, нічого іншого, крім хаосу, Росія вже привносити в цей світ не здатна.

Буча, Гостомель, Ірпінь 02.04.2022 після звільнення від російських окупантів. Фото: Генеральний штаб ЗСУ/General Staff of the Armed Forces of Ukraine/Facebook

Відсутність інших цілей, або чому агресія Росії проти України була неминучою

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram