5 березня 1946 року у Вестмінстерському коледжі американського міста Фултон Вінстон Черчилль у своїй знаменитій програмній промові “Рушійні сили миру” проголосив: “Залізна завіса опустилася на європейський континент від Щецина на Балтиці до Трієста на Адріатиці. За цією лінією розташовуються всі столиці давніх держав Центральної та Східної Європи: Варшава, Берлін, Прага, Відень, Будапешт, Белград, Бухарест і Софія. Усі ці міста та їхнє населення є об’єктами не лише радянського впливу, а й дуже високого та зростаючого контролю з боку Москви <…> Комуністичні партії, які були дуже маленькими у всіх цих східноєвропейських державах, були вирощені до положення та сили, які значно перевищують їх чисельність, і вони намагаються досягти в усьому тоталітарного контролю”.

Багатьом на Заході, те, що проголосив цей британський політик, у перші післявоєнні роки здавалося перебільшенням – широкі маси не бачили в Радянському Союзі ворога й вірили, що союзницькі відносини з СРСР, які склалися під час війни, будуть збережені також у майбутньому.

Однак, Черчилль підкреслив таку головну відмінність країн, що опинилися під радянським контролем: “Ми не можемо закрити очі на те, що свободи, які мають громадяни в США, у Британській імперії, не існує в значній кількості країн, деякі з яких дуже сильні. У цих країнах контроль над простими людьми нав’язаний згори через різного роду поліцейські уряди до такої міри, що це суперечить усім принципам демократії”.

Саме боротьба між демократією і тоталітаризмом, на думку Черчилля, і мала визначати перебіг історичних подій та міжнародних відносин у найближчі десятиліття ˗ і тут він виявився провидцем: саме Фултонська промова Черчилля вважається символічним початком ери Холодної війни між країнами Заходу та СРСР і його сателітами.

На початку 90-х років, коли радянський блок розпався, багатьом, як і після закінчення Другої світової війни, здавалося, що епоха конфронтації між демократичним світом та Росією закінчилася, оскільки Росія більше не керується комуністичною ідеологією, на якій базувалася тоталітарна суспільно-політична система, а проголосила курс на побудову демократичного суспільства. Однак, цей “медовий місяць” у відносинах Росії та Заходу тривав недовго. Перебіг подій показав, що Росія будує досить своєрідну, “суверенну” демократію.

Генеральний директор Всеросійського центру вивчення громадської думки (ВЦИОМ) Валерій Федоров, який є одним з апологетів режиму Путіна, пояснював неможливість побудови в Росії ліберальної демократії, відхід від принципів якої став особливо виразним за правління Путіна, тим, що така політика російського керівництва відповідає споконвічним ментальним архетипам росіян: “Культурная составляющая путинских реформ сыграла особую роль. Реформы Путина стали своего рода “культурной контрреволюцией”, ответом власти на вызревший массовый запрос на возвращение к традиционным для России формам и образу власти. Они опирались не только на естественную усталость общества после стольких лет беспорядочных и малоудачных преобразований, но и на никуда не исчезнувшие, хотя и “приглушенные” десятилетием 1990-х исконно российские политические архетипы. Такая опора обеспечила путинским реформам широкую общественную поддержку, а самому Путину − неизменно высокий рейтинг. Путин оперся на культурный архетип “единства и силы власти”, что сделало его политику абсолютно легитимной для большинства населения <…> Раньше это был царь, затем генеральный секретарь, теперь – президент”.

На думку Федорова, стабілізація політичної системи в Росії у період правління Путіна пов’язана з витісненням “на периферию общественной жизни не только либерально-западнических партий и элитных групп, но и образцов импортированной либеральной политической культуры”.

Неможливість, згідно з переконанням провладних російських ідеологів, побудови в Росії демократичного суспільства за західним зразком створює підґрунтя для продовження протистояння між Росією та Заходом.

Ситуація продовження у наш час Холодної війни (невід’ємною складовою якої є постійна загроза того, що вона може перерости у повномасштабний військовий конфлікт) є настільки очевидною для керівництва Росії, що Володимир Путін, наприклад, хизується тим, що нова російська гіперзвукова зброя здатна здолати протиракетну оборону США і позбавляє її існування будь-якого сенсу. Так, коментуючи пропозицію закріпити в новій Конституції Росії її ядерний статус, він сказав : “Зарубежные эксперты работают над тем, чтобы сделать ядерное оружие бессмысленным для его обладателей. При этом система противоракетной обороны США направлена на то, чтобы “обесточить” ядерный потенциал Российской Федерации. Однако, после того как у России появилось гиперзвуковое оружие, многомиллиардные траты США на эти цели потеряли смысл”. Тобто, фактично Путін визнає, що єдиною країною в світі, яка реально може напасти на США, є Росія (адже ж можна було припустити, що США розробляють протиракетну оборону і від нападу якихось інших країн, які не володіють гіперзвуковою зброєю).

Але будь-яка війна (“холодна” чи “гаряча”) вимагає обґрунтування, заради чого вона ведеться. Якщо для західних країн не виникає проблем із ідеологічним обґрунтуванням цього протистояння (як і в часи Черчилля, вони пояснюють його необхідністю захисту демократичних цінностей), то в Росії ситуація дещо складніша.

За радянських часів із цим було значно легше − протистояння із Заходом пояснювалося необхідністю звільнення людства від “влади капіталу”, побудови нового справедливого суспільства на всій Земній кулі, і саме Радянський Союз був покликаний виконати цю історичну місію. Ці ідеологічні постулати виправдовували як конфронтацію з навколишнім світом, так і репресії проти тих громадян власної країни, які були незгодні з тодішньої системою.

У який спосіб нову конфронтацію із Заходом російське керівництво може пояснити зараз? Тут використовується кілька тез:

Перша: “Росія – морально здорова країна, яка оберігає традиційні цінності, на противагу “морально загниваючому” Заходу”.

Друга: “Росія ˗ захисник православ’я і провідна православна країна світу”.

Третя: “Росія є найпослідовнішим борцем проти фашизму та неонацизму (який “піднімає голову” в інших країнах)”.

Власне, перші дві тези активно використовувалися ще в часи Російської імперії і були пов’язані з ідеологемою “Росія – це Третій Рим”. Росія стояла на обороні консервативних духовних та політичних цінностей, а коли потрібно було, то захищала їх військовою силою далеко від власних кордонів – як, наприклад, під час придушення угорської революції у 1849 році.

Ідея “єднання консервативних сил” була виражена на Міжнародному російському консервативному форумі, який був проведений 22 березня 2015 року у Санкт-Петербурзі. Головна мета форуму була проголошена в такий спосіб: “Об’єднати представників усіх консервативних сил Європи та Росії, які несуть небажання розмивати національні ідентичності, збереження традиційних культурних, сімейних і релігійних цінностей”. Лейтмотивом форуму був обраний такий фрагмент із промови Володимира Путіна перед іноземними учасниками Валдайського клубу у вересні 2013 року: “Мы видим, как многие Евроатлантические страны фактически пошли по пути отказа от своих корней, в том числе и от христианских ценностей, составляющих основу западной цивилизации. Отрицаются нравственные начала и любая традиционная идентичность – национальная, культурная, религиозная или даже половая. Проводится политика, ставящая на один уровень многодетную семью и однополое партнёрство, веру в Бога, или веру в Сатану. Эксцессы политкорректности доходят до того, что всерьёз говорится о регистрации партий, ставящих своей целью пропаганду педофилии. Люди во многих Европейских странах стыдятся и боятся говорить о своей религиозной принадлежности <…> И эту модель пытаются агрессивно навязывать всем, всему миру. Убеждён – это прямой путь к деградации и примитивизации, глубокому демографическому и нравственному кризису”.

У форумі взяли участь такі партії як Націонал-демократична партія Німеччини (вважається ідейною спадкоємницею гітлерівської НСДАП), італійська “Нова сила”, грецька “Золота зоря”, Британська національна партія, які характеризуються як праворадикальні або неофашистські. Засновник і лідер італійської “Нової сили” Роберто Фіоре у своєму виступі на форумі нагадав, що “Москва – Третій Рим”, заявив про виняткову роль Росії у боротьбі з “лібералістами та ісламськими фундаменталістами” та додав, що “не вважає для себе ганебним звання фашиста”.

Усе вищенаведене ставить під великий сумнів третю тезу, яку намагається використовувати Росія – те, що саме вона є найпослідовнішим борцем проти фашизму та неонацизму.

Отже, очевидним є те, що фактично в Росії відсутня чітка та зрозуміла ідеологія, яка могла би більш-менш несуперечливо обґрунтувати її політику в ситуації “нової” Холодної війни. І за таких обставин єдиною ідеологією, яка може стати в пригоді, залишається ідеологія російського націоналізму (який в російській політичній риториці позначається як “патріотизм”). Однак, керуючись такою ідеологією, Росія навряд чи знайде надійних ідейних союзників у цій Холодній війні, лише ситуативних, таких як праворадикальні партії в Європі чи режим Асада в Сирії, який не може існувати без російської військової допомоги.

Окрім того, Холодна війна та необхідність її ведення може сама собою стати ідеологемою у межах такої картини світу, коли “боротьба за світове панування” представляється як єдино можливий спосіб взаємовідносин між великими державами. Що не виключає водночас представлення себе самого як “борця за мир”, як це свого часу робили нацистська Німеччина та СРСР (однак, вони погано закінчили). Протистояння із західним світом певною мірою вже стало для Росії способом утвердження національної ідентичності. А якщо так, то навряд чи в осяжному майбутньому воно припиниться.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram