Хто заничкарив сніг?

Питання дійсно рубіконне: хто, хто ж зрештою заничкарив сніг? Можливо, десь в Україні сніг і є, але, телефонувала знайома з Умані, там у людей вже збираються квітки розквітати. Бідолашна природа не розуміє жартів із безсніжжям. Вона бачить, що весна, бере й вірує у ту весну. Трава вже на нашому подвір’ї піднялася заввишки з легкий покіс (тваринники тундри, якби розводили крупний рогатий, точно вже вийшли по-єсенінськи голими по пояс на сінокіс).

Птахи, здається вже чутні солов’ї, зрадницьки випрасовують повітря, вже руладами ледь не весільними. Принаймні тональність їхніх пісень заохочує обидві мої кішки до подорожі за Туром Хєєрдалом. Вони вилізли на балкон, нявкають, набагато від людей чомусь дужче переживаючи горе персонального безшлюб’я. Унизу парує зелена трава, і парують від жадань коти.

Середина січня минає, а сніг все не йде. Навіть у футболістів, схоже, дочасно прокинулася ностальгія за чемпіонатом України. Чому б, дійсно, не грати його і в січні, як усі нормальні, проєвропейські і британоцентричні чемпіонати? Та й у грудні 2019-го, такому грудні як оцей січень, декому часом праглося вийти в приірпінський ліс і полежати в шезлонгах, засинаючи з книжкою та пляшкою пива в руці, зовсім не сподіваючись, що на голову прилетить шапка снігу з ялини.

Сніг не йде так давно та потужно, що навіть стає соромно перед світовою спільнотою. А що, як Україна чимось завинила перед Богом, може, це за президентський наш язик, за традиційну недовіру до влади чи ще за абиякусь трясцю? Але ні, там так само. Проблема, слава Богу, спільна. Якщо відсутність снігу можна вважати проблемою.

У Британії чи Португалії сніг також не тримісячний гість, як ми звикли сорок років тому. Але от у нас, українців, є певні уявлення. Нам не лижв, ковзанів чи санок шкода, що гниють на горищі. Нам себе шкода: сніг має бути в Україні обовя’зково. По-перше, на Новий рік (щоб викачатися після бані). По-друге, на Різдво й Старий новий рік (щоб добре святкувалося, гарно колядувалося та посівалося). І обов’язково на Водохрещу, по-третє.

Ми, звісно, могли б собі ризикнути, пофантазувати й обійтися без снігу ще й у лютому та березні, а потім написати голосні дифирамби, дисертації та новини на тему зміни клімату й Української держави. Глобальне потепління та пожежі в Австралії (подейкують, спричинені законом про аборти на останньому, 9 місця вагітності, ухваленою тамтешньою незлочинною владою ще у вересні) – то була б здогадка щодо причинно-наслідкового зв’язку в екології № 1.

Але все одно без снігу – якось сумно, підло і нікчемно. Я підозрюю: Карпати таки врятувалися, і там сніг пішов. Але що робити нам? Як виправдатися перед світовою спільнотою, скажімо, в переддень Всесвітнього дня снігу 19 січня. Бо в них там як-не-як вплив Атлантики, а від нашої східноєвропейської Атлантиди за сибірсько-російською інерцією снігу чекають, як у Литві дощу.

Спільнота, причім, спільнотою: є думка й інформація, що Європа з Америкою вже потихеньку налагоджують виробництво дешевого китайського штучного снігу, і буде їм радість, буде їм щастя. Усе одно, це вам не Україна: там не життя, а Голлівуд, чому б тоді не поголлівудити штучним білим вкривалом і у Всесвітній день снігу?

Але нам що робити, з Водохрещею? З криги, якої нема, леду не нарубати. Та й я поки що не чув, щоб китайці збиралися під нас налагоджувати також лінії з виробництва штучної водохрещенської криги (якщо таки так: най виготовляють зі зйомним вирубним хрестом, щоб було багаторазове). Зате доступ до святої води, як до Інтернету, у такі безсніжні планується не обмежений. Сто відсотків, що шашличок після пірнання та остограмлення нагадуватиме як мінімум золоту осінь. Та й вхід та доступ до Дніпра-Славути, головної хрещенської водойми країни, і більш вільний, і надпривільний.

Але я про всяк випадок скачую собі українське кіно “Вавілон ХХ”: там і Водохреща, і до Водохрещі. І продовжуватиму робити ставки: коли ж, коли нарешті випаде наш перший тотальний український сніг! І тоді я, здоровезний неповороткий дядько накинуся на нього цього разу з жагою і пристрастю зустрічі ледь не цілого тисячоліття! Так уже я скучив за тим снігом, що готовий все пробачити тому, через кого сніг не пішов, аби тільки насолодитися ним знов і знов, немовби першим коханням!

У нас народ любить сніг. Сніг у нас є певною мірою, як ознака з небес. Пішов сніг, і все гаразд – ніби рушив нарешті Новий рік, пішли свята, повернулося та вдячно заскрипіло ще раз колесо історії. Нема снігу – і щось шкребеться на серці, щось не дозволяє радощам нових змін і здобутків у ньому прописатися (14-го померла в мене 42-річна двоюрідна сестра Оксана), щось ніби стримує майбутнє, не дозволяючи в наших долях йому як слід легалізуватися. А я дивлюся “Вавілон ХХ” і мрію, мрію по Україну: щоб взимку вона була сніжна, влітку – врожайна, напровесні – повна полюбовної жаги і логічного авітамінозу, а восени вкутувала ноги запашним пір’ям багряно-жовтого й всіх відтінків райдуги листям.

Українська казка про щастя

Сніговиця, хуртеча, завійниця…