На тлі болючого “батога” безпрецедентної масової висилки російських дипломатів-шпигунів з трьох континентів – Австралії, Америки та Європи, що в світі вже назвали початком Другої “холодної війни”, роздратований Кремль цього тижня таки отримав маленький заохочувальний “пряник”, причому з рук одного із лідерів ЄС. 27 березня 2018 року стало тим знаменним днем, коли Федеральне відомство Німеччини з судноплавства і гідрографії видало дозвіл на будівництво та експлуатацію газового трубопроводу Nord Stream 2 або “Північний потік-2” у виключній економічній зоні країни в Балтійському морі. Одним словом, надії Путіна на продовження свої газової експансії на європейські терени поки що збережені. Щоправда, США вже погрожують санкціями абсолютно всім компаніям, котрі будуть задіяні у спорудженні цього російського газогону.

Історичні аналогії та відмінності

До речі, ситуація до болю нагадала перипетії минулої “холодної війни” між Заходом й СРСР на початку 1980-х. Тоді попри активну протидію адміністрації Рональда Рейгана будівництву радянського газопроводу Уренгой – Помари – Ужгород цей трансконтинентальний проект було добудовано саме зусиллями та фінансами, перш за все, ФРН в інтересах розвитку власної національної економіки. І це, своєю чергою, дало змогу радянському керівництву отримати від експорту енергоносіїв із Західного Сибіру значні валютні ін’єкції, які дещо подовжили життя “імперії зла”, хоча й не врятували її від краху.

Втім, це лише поверхові історичні аналогії, котрі напрошуються самі собою. Насправді ж нинішня проблема складається з багатьох додаткових факторів, яких три з половиною десятки років тому взагалі не було в природі. На початку 1980-х не існувало ані держави Україна з її потужною ГТС та у стані війни із Росією, ані геополітичного гравця Євросоюзу, в якому опинилися практично всі країни колишнього соціалістичного табору та держави Балтії – в минулому союзні республіки, котрі наразі активно протистоять російській експансії в будь-якому її прояві включно із газовим напрямком.

Зрештою, й Німеччина тоді була ще не такою потугою, а роз’єднаною між двома ворожими таборами, теперішня німецька канцлер Ангела Меркель працювала в Центральному інституті фізичної хімії Академії наук НДР, а майбутній хазяїн Кремля Володимир Путін у той час ще готувався до агентурної роботи по лінії КДБ у комуністичному Дрездені під прикриттям завідуючого Будинком дружби СРСР-НДР 1-ї гвардійської танкової дивізії Групи радянських військ у Німеччині.

Нині агресивна путінська Росія своїм “вставанням з колін” загнала себе у міжнародну ізоляцію та з кожним разом потрапляє під ще дужчу хвилю економічних санкцій. Тому навіть лояльним до Москви західним політикам і бізнесменам публічно мати справу із цими “прокаженими” все важче і важче. Відтак єдиний вихід для Путіна – грати підкилимно та виключно на політичних й геополітичних протиріччях колективного Заходу, пробуючи хоч тушками, хоч опудалами протягти свій неоімперський інтерес через певні “слабкі ланки” в ЄС та США.

У випадку Америки така ставка на Дональда Трампа геть не спрацювала – намагаючись всіляко позбутися будь-яких підозр у “токсичних” зв’язках із Кремлем, господар Білого дому змушений був швидко оточити себе тими “яструбами”, хто й на нюх не переносить всю путінську камарилью. А у впливових європейських країнах фактично всі проросійські агенти впливу свої виборчі кампанії безславно програли. Однак під час нещодавньої коаліціади в Німеччині, котра тривала майже півроку, все ж вдалося підсадити у останній вагон до Меркель своїх давніх друзів – німецьких соціал-демократів.

Німецька газова мотивація

Тільки-но в кінці 2017-го зірвалася правляча коаліція ХДС/ХСС із “зеленими” та вільними демократами, спричинена виходом із перемовин саме останніх (цю партію не дарма ж називають “латентними путінофілами”), учасники проекту Nord Stream 2 одразу побачили світло в кінці тунелю. Коли ж замаячило відновлення спільного уряду Меркель із СДПН, перспективи “Північного потоку-2” взагалі стали зовсім райдужними. Адже “зелені” – найжорсткіші серед німецького політикуму критики не лише екологічної небезпеки цього російського газопроводу, але й всієї тоталітарної суті нинішнього кремлівського режиму.

Натомість есдеки завжди лобіювали інтереси “Газпрому” ще з часів попередника Меркель, канцлера від СДПН Герхарда Шредера, котрий після офіційного завершення політичної кар’єри вже понад 12 років працює у афілійованих із Росією структурах. Спочатку він був головою комітету акціонерів компанії Nord Stream AG (“Газпром” володіє 51 % капіталу компанії, німецькі Wintershall (підрозділ BASF) та E.ON Ruhrgas (підрозділ E.ON) мають рівні частини по 15,5 %, ще по 9% належать голландцям з Nederlandse Gasunie й французам з GDF Suez), а тепер є очільником ради директорів держкорпорації “Роснєфть”.

Власне, внутрішні політичні обставини змусили Меркель для збереження свого канцлерства перейменувати “диявольський проект” (саме так вона колись називала “Північний потік-2”) на такий, що “не загрожує енергетичній безпеці Європи”. У офіційного Берліна, котрий просуванням Nord Stream 2 намагається виторгувати нижчу ціну на російський газ, позбутися залежності від всіх країн-транзитерів та отримати визначальні позиції в Євросоюзі в питанні цінової регуляції на енергоносії, є ще один мотив – це протидія планам США посилити свій вплив на Європу через продаж країнам ЄС ще більших обсягів свого сланцевого газу. Хоча, як записано в новій коаліційній угоді ХДС/ХСС із СДПН, німецький уряд ініціює будівництво з нуля на узбережжі Північного і Балтійського морів декількох СПГ-терміналів із прийому зрідженого газу з-за океану, перший з яких планують ввести в експлуатацію у 2022 році. Що виглядає своєрідною страховкою Меркель від путінських сюрпризів та дотриманням стратегічної політики ФРН із диверсифікації джерел імпорту вуглеводнів.

Шляхи протидії планам Путіна

Вже давно ні для кого не є секретом, що основна мета як першого Nord Stream, так і Nord Stream 2 (обидва мають проектну потужність на транспортування по 55 млрд. кубометрів газу на рік) – створити альтернативу українській ГТС. Наша ж газова труба є не лише способом заробітку в середньому 2,5 млрд. доларів щорічно, але й серйозним запобіжником від повномасштабної військової агресії Росії по всьому периметру спільного українсько-російського кордону. Адже важко вести бойові дії, не пошкодивши ГТС, а, приміром, у 2017-му обсяг транзиту територією України російського газу склав 93,5 млрд. кубів, що навіть більше, ніж за часів президентства путінського приятеля Януковича (для порівняння: у 2013-му через українську ГТС пройшло в Європу 86,1 млрд. кубометрів газу з Росії, у 2012-му – 84,3 млрд. кубів).

Після отримання німецького дозволу на спорудження “Північного потоку-2” Путіну потрібно домогтися цього ще й від Фінляндії, Швеції та Данії. Парламент останньої, між іншим, нещодавно ухвалив закон, що дозволяє заборонити будівництво газогону з міркувань безпеки. Плюс комітет Європарламенту з питань промисловості, досліджень та енергетики вже схвалив поправки в газову директиву, згідно з якою правила Третього енергопакету повинні поширюватися і на морські газопроводи, які зв’язують ЄС з третіми країнами. Тобто для Nord Stream 2 доведеться створити незалежного оператора, що вкрай невигідно “Газпрому”.

До того ж цей путінський газогін Балтійським морем може взагалі стати тупиковим проектом, якщо вже на суші не збудують потужності для прийому з нього палива. Втім, його продовження в Німеччині – Eugal – спорудять, за оптимістичними оцінками, у 2021 році, тож все це – так би мовити, технічні та тактичні нюанси. Як не крути, але часу на стратегічний порятунок транзитного потенціалу України залишається обмаль.

Як в цій ситуації слід чинити Києву, від активних дій якого також багато-що залежить в битві за перспективи путінського “Північного потоку-2”? По-перше, необхідно розвинути останній українській успіх у Стокгольмському арбітражі. З одного боку, треба постійно педалювати проблему нездатності “Газпрому” домовлятися та його неповагу до міжнародних норм та зобов’язань. А з іншого – почати юридичну кампанію по всьому світові щодо арешту газпромівських активів на користь України через несплату боргів за рішенням Стокгольмського суду, в тому числі і тих, що забезпечують спорудження Nord Stream 2.

Ну і, по-друге, перейти від гучних слів до реальної справи та, нарешті, створити на базі української ГТС із її унікальними підземними сховищами газу (об’ємом 32 млрд. кубометрів, що становить понад 20% активної ємності сховищ всього ЄС) глобальний європейський газовий хаб. Його функціонування порівняно з російськими “Північними потоками” буде для Німеччини, Голландії, Франції та інших європейців більш доцільним навіть суто економічно, не кажучи вже про політичні переваги. А якщо до такого консорціуму з управління нашими газотранспортними потужностями долучити ще й американський бізнес, така перемога над Кремлем буде абсолютною і незворотною.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram