Зо два десятки років тому в деяких медіа, що належали олігархам, мусувалася теза, що Руху – на той момент найвпливовішій опозиційній політсилі – “з народом не повезло”. Мовляв, не хоче народ підтримувати патріотів, а віддає владу проросійським комуно-комсомольцям, червоним директорам і колгоспним головам. На різний лад ця теза переспівувалася всякими коментаторами в різноманітних телевізійно-газетних матеріялах. Не зупинятимуся на маніпулятивності протиставлення народу тодішньому Народному Рухові, адже рухівці були широко представлені в парламенті (друга за величиною фракція) і в місцевих радах.

Навіщо згадую цю історію? Для того, щоб у читача склалося уявлення про системну й довготривалу роботу керівного класу з формування громадської думки, стереотипів і політичних смаків. А ще комплексів. Наприклад, комплексу народу-невдахи. Спочатку у 90-х роках “цей” народ протиставили Народному Рухові, який сконцентрував українську еліту, що зруйнувала СРСР і КПРС/КДБ. У голови українцям вміло й настирливо вбивали, що патріоти, національні демократи – це щось окремішнє, що воно чуже “справжнім” народним “цінностям” постсоціялистичного совка, особливо гордим мешканцям Донбасу і “багатонаціонального” півдня України.

Читайте також: Як правильно розуміти українські цінності та ідентичність

З часів президенства Януковича в інформаційному просторі мусолилася теза, що “народ заслуговує на владу, яку обрав”. Ну, от народ у нас такий недолугий – обирає колишнього гопника в президенти, а його дружків у парламент. Що ж тут поробиш?! Вигнали Януковича всім Майданом і обрали українці собі президентом олігарха Порошенка. Хто обрав? Звісно, народ! Хто винен у корупції влади, брехні політиків? Народ, хто ж іще! Розчарувалися люди й проголосували проти корупції і брехні, обравши президентом Зеленського, а його чудернацьку компанію – у парламент. Знову народ винен!

Сьогодні у мене в стрічці новин вискочила наліпка про народ як джерело безладу. Що тут можна сказати? А давайте-но задамося питанням: звідки народ черпає інформацію, надихається емоціями, хто формує смаки та політичні уподобання виборців, які голосують то за Януковича, то за Порошенка, то за Зеленського і Ко? Переважна більшість громадян “присаджена” на телевізор, який належить виключно олігархам (не беру малі або спеціялізовані телеканали).

А чого вартий залишковий принцип фінансування гуманітарних галузей?! Давайте задамося питанням: чому і як він став можливий? Чи не тому, що нам тридцять років нав’язують думку, що “головне – економіка”, а не мова, культура чи освіта? Ну то й що, що інші країни давно вже зробили своїм пріоритетом саме освіту, науку та культуру. Я неодноразово писав, що успішні країни добре розуміють роль освіти й культури у формуванні “доданої вартості” та ВВП, в економічному зростанні та індексі свободи й щастя.

Чому ж у нас не так? Чи не тому, що керівний клас, який зухвало іменує себе елітою, не пов’язував із цією Україною свого майбутнього ні раніше, ні тепер? Чи не тому, що мова та наука, освіта й культура були непотрібні на стадії “первісного накопичення” капіталу? Чи не тому, що тепер гуманітарні галузі стали небезпечними, адже революції 2004 та 2013-2014 років продемонстрували, що мислячі й культурні люди здатні усувати від влади панівну верхівку. І тут їй не допомагає інфантильна більшість, яка за них голосує на виборах, надивившись їхнього ж таки телевізора.

Навмисно не пишу про 95 квартал, який 15 останніх років промивав мізки мільйонам телеглядачів, про численні тупуваті телешоу та безкінечні московські телесеріали. Читачі добре в цьому обізнані, принаймні краще за мене. Пишу про недоречність і неприпустимість закидати народові речі, які є наслідком, а не причиною. Причина ж народних волевиявлень полягає в політиці, яку проводить керівний клас. Якщо ставиться завдання викачати з території України всі ресурси та привласнити їх собі, то керівний клас інвестує в телебачення, а не в освіту чи науку. Якщо треба добитися покірності виборців, то економічна політика стає фіскальною, а населення – бідним. Якщо урядуща меншість прагне узурпувати владу, то населення відучають читати та думати, а освіту переводять на рейки підготовки остарбайтерів для ЕС і РФ. Якщо олігархам потрібна безпека й безкарність у своїй діяльності, то насаджується правовий нігілізм. А коли постає небезпека повстання українців на захист своєї гідності, то національний український компонент, що продукує цю гідність, вилучається зі сфери публічного життя, освіти й медіа, компрометується і принижується, українці цькуються, їхнім лідерам створюють образ якихось навіжених, а натомість насаджуються гіпертолерантність, меншовартість і зросійщення.

Фото: 0629.com.ua (Сайт міста Маріуполь)
Фото: 0629.com.ua (Сайт міста Маріуполь)

У Маріуполі бібліотеку переробили на ІТ-хаб, а бібліотеку перевезли в інше місце, як кажуть за порєбріком неподалік від міста металургів – “за нєнадобностью”. Шкода, що їх не вдалося поєднати та створити єдиний простір. Цей конкретний невеличкий випадок добре ілюструє традиційний підхід керівного класу до культури, мистецтва й освіти: не поєднання, а протиставляння, не вдосконалення, а приниження. І це ще не найгірший випадок, адже ІТ-хаб теж потрібен. Проте, цей маленький приклад красномовно свідчить про ставлення до культури і, зокрема, до читання і бібліотек. Формувати “гомосовєтікуса” в бібліотеці вони ще не навчилися, та й важко це. Тому бібліотеку з книжками можна посунути, вона їм “бєсполєзна”. А народу “втюхають”, що в бібліотеку й так ніхто не ходить, тож нехай взагалі дякують, бо могли б закрити, як закрили в Україні тисячі шкіл.