Запекле протистояння правди й брехні, гідності й безчестя, свободи і рабства. Такою ми пам’ятаємо Революцію Гідності.

На жаль, іноді громадянське суспільство народжується високою ціною: анексія Криму, війна на Сході України, десятки тисяч смертей і покалічених доль. Революція Гідності позначила місце в історії України, з якого тепер нам напрочуд просто орієнтуватися у системі координат: гідність – безчестя, свобода – неволя. Місце, яке сприяє веденню постійного внутрішнього монологу з собою – про Україну, про Гідність і Свободу, про свій громадянський шлях.

Якими є досягнення України від часу Революції Гідності й чи можемо ми говорити про Гідність і Свободу як про цінності, які відбулися з нами? Я шукала відповіді на ці запитання у недавніх соціологічних дослідженнях.

  1. Абсолютна більшість українців (72 %) пишаються українським громадянством[1].
  2. Якби референдум щодо проголошення державної незалежності відбувався сьогодні, він був би безумовно виграним (за незалежність проголосувало би 84 % українців[2]).
  3. Абсолютна більшість українців (70 %) хоче будувати своє майбутнє в Україні[3].
  4. Більшість українців вважають, що демократія є найкращим політичним режимом для України (54 %)[4].
  5. На питання про те, який художній твір найкраще представляє Україну в світі, більшість назвали «Кобзар» і державний гімн[5].

Чи могли ми мріяти про такі результати 30 років тому, коли на теренах поваленого тоталітаризму виникла незалежна Україна? Мабуть, ні. Щоправда, й думка про десятки тисяч смертей упродовж восьми років російсько-української війни була моторошною і  не прийнятною. Парадоксальним чином заперечення Путіним української нації і України як держави прискорило процес національної ідентифікації українців.

Барикада протестувальників на Майдані Незалежності. Фото Марка Дробняковича/nypost.com

Ніщо не у змозі служити таким потужним каталізатором для національної ідентифікації, як напад на ідентичність. Ніщо не може утвердити державу настільки, наскільки це може зробити загроза її суверенності. Ніщо не у змозі мобілізувати вільних людей на таку відчайдушну боротьбу, як напад ворога на їхню Гідність і Свободу.

Під час Революції Гідності і упродовж років російсько-української війни українці продемонстрували, що можуть спільними зусиллями визначати долю країни: вони реалізували свій соціальний капітал в успішному протистоянні режиму Януковича, а згодом об’єдналися, аби допомогти Україні вистояти проти російської агресії. Такі зусилля були критично важливими для збереження суверенної України, хоча й не обумовили системних докорінних змін фасадної демократії у країні. 

Соціальний капітал нарощується ініціативою вільних людей, яка є послідовною і тривалою у дії. Якщо ж громадянському суспільству бракує наполегливості й довіри, вивільнення спонтанної соціальної енергії завершується перетворенням активістів на пасивних спостерігачів. Так відбулося в Україні. Спонтанна соціальна енергія українців періодично проявляє себе вибухом єдності, а з часом слабшає і вивляється нездатною здійснити суспільний прорив.

На жаль, роль громадянського суспільства у розбудові демократії в Україні не є стабільною, що обумовлено поширенням синдрому амбівалентного мислення серед українців. Ставлення до влади у нашій країні залишається цілком радянським. Попри високий рівень підтримки українцями рішення про незалежність України, 32 % громадян відчувають ностальгію за Радянським Союзом[6].

Незважаючи на прихильність українців до демократії, стабільним залишається парадоксальний запит суспільства на патерналізм і авторитарного лідера. Більшість українців (54 %) прагнуть бачити очільником держави сильного політика, який зможе навести лад у країні, і при цьому вважають «сильну руку» важливішою за верховенство права[7].

Така амбівалентність мислення не дозволяє українцям взяти відповідальність за все, що відбувається з ними. У ній криється причина нашої нездатності стати сильним громадянським суспільством.

Опір протестувальників «зачищенню» Майдану Беркутом. Фото Томаса Рафа/politicalcritique.org

Амбівалентна свідомість, яка стала спадком тоталітаризму й колоніалізму, є поживним ґрунтом для зрощування паростків фасадної демократії, які проростають із зерен популізму потворами дезорієнтації у цінностях, атомізації суспільства, а іноді й плодами штучно зрощеної нетерпимості й ненависті українців один до одного. 

Розгублені у системі цінностей українці голосують за месію. Не за політика, не за професіонала, не за програму реформ – за задоволення поринути у світ віртуального, емоційного, безконтрольного: такого, що само собою владнається, аби чарівна паличка не схибила. Так відбулося приведення до влади Володимира Зеленського, чиє президентство відкидає Україну далеко назад. І це закономірно: коли при виборі очільника держави перевага віддається магічному мисленню, всі мрії на світле мабутнє виявляються приреченими на крах.

Міфологічне примирення з конфліктом у системі власних цінностей – найкращий спосіб досягнення психологічного комфорту у стані невизначеності (через позбавлення себе відповідальності за власний вибір). Усвідомлення, що влада в Україні належить народу, ще не вросло корінням у свідомість, яка не так давно прощалася із диктатурою «совка».Чинити спротив свавіллю готові одиниці. Прийняти усталений порядок речей (яким усі не задоволені)  – простіше, ніж кинути йому виклик. Принаймні так здається українцям між Майданами, які періодично вибухають спонтанною реакцією непокори свавіллю влади.

Низький рівень довіри у суспільстві є ще одним спільником слабкого громадянського суспільства. Українці не довіряють не лише політичним інститутам, а й мають надзвичайно низький рівень довіри один до одного. Синдром недовіри, поєднаний з відсутністю критичного мислення і очевидною перевагою емоцій у процесі ухвалення рішень, є вибухонебезпечною сумішшю, що послаблює потенціал нації і штовхає її у забуття.

Боротьба українців за Гідність і Свободу триває. Ведеться вона не тільки нашими захисниками на лінії вогню, а й кожним із нас у тилу. Передусім, йдеться про усвідомлення себе частиною України, про осмислення власної ролі у громадянському суспільстві, про свідоме прийняття й застосування «на ділі» статті 5 Конституції України, яка проголошує: «Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ».

«Стара» Україна не бажає опинитися на цвинтарі історії. Питання про те, чи вдасться українцям увести суспільство та державу у нове перспективне русло розвитку, залежить від того, чи зможемо ми відновити соціальну енергію, яку відкрив у нас Майдан, і конвертувати її в енергію єдності, спрямовану на вирішення конкретних нагальних задач, найактуальнішою і найскладнішою з яких сьогодні є подолання корупції – симптом хвороби «старої» України.

[1] 30 років незалежності: які здобутки і проблеми зростання бачать українці й на що сподіваються у майбутньому. Фонд «Демократичні ініціативи» ім. Ілька Кучеріва. URL: https://dif.org.ua/article/30-rokiv-nezalezhnosti-yaki-zdobutki-i-problemi-zrostannya-bachat-ukraintsi-y-na-shcho-spodivayutsya-u-maybutnomu_2

[2] Україні – 29. Де ми зараз та куди прямуємо? Фонд «Демократичні ініціативи» ім. Ілька Кучеріва. URL: https://dif.org.ua/article/ukraini-29-de-mi-zaraz-ta-kudi-pryamuemo

[3] Там само.

[4] Масний В. 30 років Незалежності. У що вірять та чим пишаються українці. URL: https://suspilne.media/157188-30-rokiv-nezaleznosti-u-so-virat-ta-cim-pisautsa-ukrainci/

[5]Там само.

[6] Україні – 29. Де ми зараз та куди прямуємо? Фонд «Демократичні ініціативи» ім. Ілька Кучеріва. URL: https://dif.org.ua/article/ukraini-29-de-mi-zaraz-ta-kudi-pryamuemo

[7] 30 років незалежності: які здобутки і проблеми зростання бачать українці й на що сподіваються у майбутньому. Фонд «Демократичні ініціативи» ім. Ілька Кучеріва. URL: https://dif.org.ua/article/30-rokiv-nezalezhnosti-yaki-zdobutki-i-problemi-zrostannya-bachat-ukraintsi-y-na-shcho-spodivayutsya-u-maybutnomu_2

Інкубатор банальності зла. Школа як антисвіт чеснот Януша Корчака

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram