У цей день, 4 грудня 1975 року померла видатна мислительска XX ст. — німецько-американська філософиня і політологиня, журналістка та громадська діячка Ганна Арендт. Вона вірила в те, що найбільше зло породжується бездумством, а єдиним способом протидії йому є критичне мислення.

Її тези, сформульовані в репортажах з Єрусалимського процесу у справі нацистського злочинця Адольфа Айхмана вплинули на подальший хід післявоєнної дискусії про Голокост. і стали визначними у з’ясуванні ролі індивіда у злочинах проти людства. Сьогодні, у час вибуху популізму, обумовленого ерою свободи інформації, тези Ганни Арендт про банальність зла відкриваються у новому світлі, набувають особливого значення.

Ґрунтовне вивчення філософії Арендт розпочала в Мартіна Гайдеґґера і продовжила в Едмунда Гуссерля та Карла Ясперса. У 1933 р., перед приходом до влади нацистів, Арендт утекла до Франції. А після арешту в 1940 р., коли їй дивом удалося уникнути виселення до концентраційного табору, мислителька емігрувала з окупованої Франції до США. Там вона спочатку стала журналісткою, а згодом — головною редакторкою великого видавництва. Була професоркою кількох університетів, зокрема Гарварда, Берклі та Прінстона.

З 1963 р. викладала в Чикаґському університеті, а з 1967 р. — у Нью-Йоркській школі соціальних досліджень. Дотримуючись думки, що лише самостійне мислення робить людину багатою, Арендт зосереджується на питанні судження, в якому вбачає цінність для політичного життя й філософське ядро свободи. Ганна Арендт активно виступала проти нацистської ідеології. У центрі її уваги — проблеми тоталітаризму і насилля.

У 1961 р. Ганна Арендт як кореспондентка журнала «TheNewYorker» була присутня на суді над колишнім оберштурмбаннфюрером СС Адольфом Айхманом в Єрусалимі, який відповідав за депортацію мільйонів євреїв у концтабори й табори смерті.

Ганна Арендт, 1944/Fred Stein Archive, Stanfordville, New York

Після завершення єрусалимського судового процесу світ побачила її книга «Банальність зла. Суд над Айхманом в Єрусалимі». У ній, аналізуючи матеріали справи головного спеціаліста з «єврейського питання» Айхмана, Ганна Арендт розмірковує над злочинами нацистів. Намагається раціонально осягнути новий історичний досвід і розкрити таємницю людського мислення. Арендт приходить до висновку, що зло в політичному контексті виникає з нездатності людини думати.

Приголомшена враженнями від судового процесу, на якому Айхман постав не як уособлення монстра, а як звичайна посередність і у певному сенсі жертва системи, Арендт жахається цієї моторошної «нормальності» звичайного гвинтика кривавого режиму і пише: «Проблема з Айхманом полягала саме у тому, що таких, як він, було багато, і вони не були ані збоченцями, ані садистами – вони були моторошно нормальними».

Саме цією «моторошною нормальністю», що полягає у нездатності мислити і розділяти відповідальність за свої вчинки, найбільше переймається Арендт. І пояснює: терор потребує втрати групою людей свого «Я» і перетворення їх на масу – тобто виникнення Нової Людини, не здатної ані мислити, ані відчувати – ідеально зручної для маніпуляцій і керування.

Висновки Ганни Арендт про роль «нормальної» людини у вселенському злі є чесними і прямолінійними. Вона не лицемірить і ставить перед собою сміливі запитання: як би вчинили інші на місці Айхмана; як співвідносяться мислення й воля і чи може взагалі виникати конфлікт між ними, якщо людина не мислить? Відповіді на ці запитання виявилися незручними для конформістів і неабияк обурили громадськість своєю зухвалою щирістю. Більшість ізраїльських друзів порвали з Арендт, а Ізраїль бойкотував її упродовж наступних 30-ти років.

Її книгу «Банальність зла. Суд над Айхманом в Єрусалимі» критики рознесли в пух і прах – така доля навряд чи спіткала будь-яку іншу працю з моральної філософії, написану у ХХ ст. Вони не бажали розбиратися з формами відповідальності, запропонованими Арендт, і не прагнули відокремити відповідальність від наміру.

Чи можна судити людину за виконання злочинних наказів? Арендт відверта у своїх роздумах, але все ж відкидає усі міркування про колективну відповідальність і стверджує: відповідальність є індивідуальною категорією. А це означає, що кожен повинен приймати моральні рішення, керуючись власною совістю, а не політичними (колективними) міркуваннями. Отож гібридність моралі, яка полягає у нездатності розрізняти добро і зло, безпосередньо пов’язана із запереченням індивідуальної відповідальності людини.

Так само, як у 1961 р. будь-яку особисту участь у геноциді євреїв заперечував Айхман, у 1945 р. під час Нюрнберзького процесу спростовували свою вину за криваві злочини інші 22 високопоставлені нацисти. Перед притягненням їх до суду в Нюрнбергу прокурори мали переконатися, що всі вони є психічно здоровими і можуть нести юридичну відповідальність за скоєні під час війни злочини.

Для оцінки стану здоров’я нацистів у 1945 р. було проведено психіатричну експертизу. Психіатри наполегливо шукали ознаки психічних розладів у поведінці обвинувачених і сподівалися пояснити їхні криваві вчинки психічною хворобою. Втім, ані психічних розладів, ані якостей, котрі б свідчили про «вірус нацизму», в обвинувачених виявлено не було.

У звичайному житті всі вони були звичайними батьками, синами і чоловіками. Мабуть, єдиною спільною рисою всіх нацистських злочинців було заперечення індивідуальної відповідальності за виконання наказів, що, безумовно, було пов’язано з відсутністю емпатії, тобто здатності співчувати емоціям інших людей. Ця особливість дозволяла їм спокійно віддавати злочинні накази і приводити їх у виконання.

На запитання про те, чи шкодують вони про скоєне і чи не мучать їх жахливі сновидіння у зв’язку з масовими вбивствами людей, вони відповідали, що не шкодують і не страждають від будь-яких фантазій.

Висновок про психічне здоров’я нацистів був моторошним. Він настільки приголомшив головного психіатра Нюрнберзького процесу Дугласа Келлі, що невдовзі він назавжди покінчив із психіатрією, а згодом наклав на себе руки. У розпачі він писав: «Я впевнений, що навіть в Америці є люди, які б спокійно перелізли через трупи половини американського суспільства, якби вони могли отримати контроль над другою половиною».

І Айхман у 1961 р., і 22 підсудних Нюрнберзького процесу у 1945 р. були відмінними виконавцями. Отримуючи накази, вони без вагань приводили їх у дію. Відповідно до свідчень на Нюрнберзькому процесі, представники нацистської еліти постійно підкреслювали перед офіцерами й солдатами, що вони не будуть нести відповідальність за знищення євреїв. Вони стверджували, що просто виконували накази, і вся відповідальність лежить на керівниках країни. Навіть перед стратою вони вірили, що все зробили правильно. Цим службовцям подобалося підкорятися і не ставити під сумнів поставлені завдання.

Саме цей феномен у 1961 р. Ганна Арендт назвала терміном «банальність зла», який означає: будь-яке зло відбувається руками звичайних людей, котрі охоче підкоряються владі жорстокого хазяїна. Зло банальне, бо ховається в небажанні відчувати й страхові думати. Значно легше виконувати накази, ніж розділяти відповідальність за них.

Нюрнберзький трибунал, 1945 р./voanews.com

Роздуми Арендт про природу зла спонукали Стенлі Мілґрема і Філіпа Зімбардо до проведення низки експериментів із соціальної психології. У 1961 р., через три місяці після початку процесу над нацистським злочинцем Айхманом, психолог з Єльського університету Стенлі Мілґрем розпочав свій експеримент з вивчення готовності людини підкорятися волі керівника і виконувати накази в ситуації, коли вказівка суперечить совісті. Мілґрем задумав цей дослід, щоб пояснити мотиви Айхмана і його спільників по Голокосту.

За правилами експерименту, експериментатор вимагав від «учителя» давати «учневі» прості завдання на запам’ятовування і при кожній помилці «учня» натискати на кнопку, нібито той карає «учня» зарядом електричного струму (насправді актор, який грав «учня», тільки вдавав, що отримує удари струмом). Почавши з 15 В, «учитель» з кожною наступною помилкою повинен був збільшувати напругу на 15 В аж до 450 В.

Результати експерименту засвідчили, що 65 % піддослідних не змилосердилися над жертвою і продовжували збільшувати напругу (до 450 В) доти, доки дослідник не віддавав розпорядження закінчити експеримент. На думку Мілґрема, отримані результати засвідчили надзвичайно високу готовність людини дотримуватися жорстоких указівок авторитета.

Наступним психологічним дослідом, метою якого було вивчення феномену зла, став Стенфордський тюремний експеримент, який у 1971 р. здійснив американський психолог Філіп Зімбардо. Він поставив за мету вивчити, як тюремне оточення впливає на психіку людини, а також який вплив чинить на поведінку індивіда нав’язана йому соціальна роль.

За правилами експерименту, добровольці грали ролі в’язнів та охоронців в імпровізованій в’язниці, облаштованій на базі кафедри психології. Учасники швидко адаптувалися до своїх ролей, і незабаром почали виникати небезпечні ситуації. Виявилося, що кожен третій «охоронець» був схильним до садизму, а «в’язні» потерпали від їхнього садистського ставлення.

Організатори експерименту швидко втратили контроль над ситуацією, і після шести днів експерименту Зімбардо вирішив достроково припинити його. Результати досліду використовують для того, щоб показати, як легко люди піддаються впливу, якщо присутні узаконена ідеологія, соціальна та інституціональна підтримка.

Банальність зла — у нездатності мислити та у перекладанні відповідальності за свої вчинки на інших. Проблема морального вибору, відповідальності, здатності розрізняти добро і зло залишається актуальною і сьогодні. Як би не хотілося сподіватися, що моторошні висновки, зроблені за підсумками страшних уроків історії, не будуть проігноровані, людська вразливість до популістських ідей, яка сьогодні поглинула Україну, викликає тривогу і спонукає пам’ятати слова Анни Арендт: «Ідеальна людина тоталітарного режиму – не переконаний нацист або комуніст, а той, для кого різниці між фактом і вигадкою, правдою і брехнею не існує».

Громадянському суспільству до Дня Гідності й Свободи

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram