Вони не вимагають до себе жалю. Радше навпаки: поступаючись місцем у тролейбусі, їх, людей із інвалідністю, можна тільки образити. Незламні, вони хочуть бути самостійними, найкращими, найвидатнішими. Вони не просто пристосовуються виживати, як можуть, зі всіх своїх сил. Часто, особливо під час параолімпіад, нам, буцімто здоровішим, не враженим відвертими ґанжами, доводиться констатувати, що в цьому світі є люди набагато кращі від нас.

А усвідомлення того, що на їхньому місці, в їх життєвому візку міг би опинитися кожен, змушує щось змінювати у власній філософії повсякденності. Друг із ґанджем поруч – не проблема, а твій персональний шанс стати трохи кращим у цьому житті. Тому що всі люди створені Богом рівними, однаково сильними та здоровими. І твоє ставлення до твого побратима з костуром – шанс довести, що ти в це віриш (а отже – й у Бога).

Міжнародний день людей з інвалідністю встановлений резолюцією A/RES/47/3 Генеральної Асамблеї ООН 14 жовтня 1992 року, що відзначається щорічно 3 грудня. Цьому передувала мета, яка була поставлена у Всесвітній програмі дій щодо людей з інвалідністю, ухваленій Генасамблеєю ООН ще в 1982 році та названа Десятиліттям людей із інвалідністю.

Міжнародний день людей із інвалідністю не є святом, а покликаний привернути увагу до проблем цих людей, захисту їхніх прав, гідності та благополуччя. Акцентує увагу суспільства на перевагах, які воно отримує від участі людей з інвалідністю у політичному, соціальному, економічному та культурному житті. Цей день є нагадуванням людству про його обов’язок виявляти турботу й милосердя до найбільш незахищеної частини суспільства – людей із інвалідністю.

Сьогодні рівень інвалідізації мешканців планети становить більше мільярда людей, або 13,2% населення Землі. В Україні інвалідність мають понад два з половиною мільйони людей. Із них майже 80% – це люди працездатного віку.

Слава Богу, нині ми перебуваємо далеко від Другої світової. Тоді весь Радянський Союз кишма кишів інвалідами. Так, станом на 1 лютого 1946 року лише в Україні мешкало до пів мільйона інвалідів війни. Із них до першої групи інвалідності належав 7 941 чоловік, другої – 189 560, третьої – 264 954. Практично кожен десятий фронтовик – інвалід, 39 880 осіб, був офіцером. Серед останніх налічувалося 21 503 інваліди другої групи. Потім ішли представники третьої (16 539 осіб) і першої (1 038) груп інвалідності.

Насправді про інвалідів дбали мало: ніхто не платив пенсій, сутужно було з ортопедичним приладдям, роботу, звісно, фронтовику-інваліду також було не знайти. Інвалідів тоді масово “вербували” в два місця: в колгоспи та дешеві шинки. Щодо завершення “повоєнної колективізації”, то на таку пропозицію інвалід війни Данило Луців з Микулинецького району Тернопільщини 11 березня 1948-го відповів просто: “Дайте мені пістолет, і я застрелюсь, але в колгосп не піду”. Але дешева горілка та шинок робили свою справу. Уже до початку 1960-х у СРСР із масовим інвалідством, яке ганьбило здобутки “Великої Перемоги” було покінчено.

Головною причиною інвалідності на початку ХХІ сторіччя у дорослих є хвороби системи кровообігу (35%). На другому місті – новоутворення, зокрема злоякісні (23%), травми (8%), хвороби кістково-м’язової, ендокринної, нервової системи, психічні розлади тощо. Саме це обумовлює головну спрямованість роботи фахівців профілактичної медицини – подолання шкідливих звичок та нездорової поведінки українців, як факторів ризику головних причин інвалідності.

Серед дитячого населення України – 2% з інвалідністю, або понад 167 тисяч дітей. Серед причин дитячої інвалідності на першому місці – вроджені вади, хвороби центральної нервової системи та розлади психіки й поведінки. Великою мірою дитяча інвалідність залежить від стилю життя батьків. Не покращує ситуації зі зменшенням людей із інвалідністю російсько-українська війна.

Попри державну та від громадсько-волонтерських організацій допомогу, практика спілкування з людьми з інвалідністю змушує констатувати: їх часто, практично руками чиновників, обкрадають ледь не в щонайбуквальнішому сенсі. Моя знайома Наталя мала одну ногу суттєво коротшою від іншої. Якось ми разом із нею змушені були писати скаргу: чергова з комісій позбавила її ІІ групи інвалідності. Причому лікарка зухвало заявила, що жінка, в якої одна нога коротша від іншої на 10 сантиметрів “цілком здатна працювати на одному рівні з іншими, вона – здорова”.

Є, звичайно, з-помежи цих людей не просто героїчні, а унікальні люди. На тлі їхнього життя оповіді про льотчика-винищувача видаються просто ідеологічною казкою. Приміром, я маю друга з юності, який, попри певний фізичний ґанж, не просто пробився по життю. Одного разу, понад 30 років тому, він сказав: “Я стану мільйонером”. І на сьогодні, причім абсолютно не маючи “волохатої лапи”, він практично стоїть біля керма однієї з найсолідніших теперішніх українських компаній.

Володимир Шевченко з міста Олександрії починає записувати пісні у власному виконанні, а потім і концертувати з ними по Україні та за її межами

Знаю я і Володю Шевченка, нині вже покійного. Колишній хуліган, одного разу хизуючись, Володя стрибнув з моста в річку на мілині. Зламавши хребта, хлопець опинився прикутим до ліжка на два десятки років, до самої смерті. Та замість того, щоб лише переживати за біль, нефарт і навік втрачене здоров’я, Володимир Шевченко з міста Олександрії починає записувати пісні у власному виконанні. А потім і концертувати з ними на “бусику” по Україні та за її межами.

Як і інші соціально пригноблені категорії, інваліди об’єднуються в первинні організації, щоб виражати свої погляди, вимагати дотримання своїх громадських прав. Але ніщо не об’єднує краще, ніж людська турбота, любов, відчуття братерства, дружби та єднання. Досить лише повірити нам в одне: ми, здорові та люди з інвалідністю, складаємо єдине тіло цієї планети. І ймення нам всім – людство.

Справа життя Вільберфорса

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram