Гаазькі “читання”: юридична справа з політичним шлейфом

Суд ООН зобов'язав Україну та РФ виконувати Мінські домовленості. Фото: Hromadske

Перше рішення Міжнародного суду ООН у справі України проти Росії оголошене. Зважаючи на те, що відносно двох складових позову України – ситуації в Криму і на Донбасі – Суд прийшов до дещо відмінних висновків, останні потребують і окремої оцінки. Так, на етапі представлення своїх претензій України до Росії в рамках порушення нею Конвенції про ліквідацію усіх форм расової дискримінації (Крим) та Конвенції про боротьбу із фінансуванням тероризму (Донбас) ми вже писали про політичне і дипломатичне значення цього позову в принципі і того, в який саме спосіб Україна може посилити свою позицію із протидії російській агресії. Наразі – час оцінити у цьому ж контексті міжнародні політичні наслідки ухваленого в Гаазі рішення.

Отже, попри всі деталі, про які йтиметься нижче, основним дійсно переможним моментом можна вважати те, що Суд визнав свою юрисдикцію по обох кейсах – і щодо Криму (де це було очікувано) і щодо Донбасу (де більш ймовірно було, що суд відмовиться розглядати справу по суті). Саме рішення в частині Донбасу і додає, власне, оптимізму під час загальних політичних оцінок.

Так, Суд не задовольнив повністю вимог України щодо тимчасових заходів, причому по Донбасу відмовив взагалі. Більш успішним, так би мовити, можна назвати результат щодо заходів по Криму: і право Суду розглядати цей позов підтверджено, і тимчасові санкції частково запроваджено. Зокрема, безумовно важливо, що окремим пунктом визначено зобов’язання Росії щодо забезпечення права на діяльність органів політичного представництва кримських татар, включно із поновленням роботи Меджлісу. Для найбільш вразливої групи на окупованому півострові – це однозначна перемога. Навіть якщо у внутрішній політиці Росії відносно кримських татар принципово нічого не зміниться. Ілюзій немає і щодо того, що зміниться ситуація із доступом до навчання українською мовою в Криму. Викликає запитання той факт, що рішення щодо представницьких інституцій кримських татар є, а от вимоги припинити переслідування та запобігти зникненню кримських татар, належному розслідуванню вже наявних випадків – немає. Тобто, і по Криму, і по Донбасу, є що аналізувати і ані в першому, ані в другому випадку не можна оцінювати все у категоріях “чорне-біле” або “зрада-перемога”. В той же час, рішення, а точніше відмова ухвалювати рішення про санкції через ситуацію на Донбасу, можливо є більш цікавим кейсом. З точку зору його політичних наслідків та ризиків.

Отже, вимоги України про обмеження через ситуацію на Донбасі відхилили. Чи це фіаско? Аж ніяк. По-перше, на “перемогу” у сенсі задоволення всіх вимог України ніхто і не сподівався, а по-друге, добре те, що суд на початковому етапі в принципі визнає, що в діях Росії можуть бути ознаки порушення відповідної Конвенції про боротьбу із тероризмом. І ось цей другий момент свідчить про провал обраної Росією лінії захисту. Так, пригадаємо, що російська делегація практично взагалі не диспутувала щодо конкретних прикладів, які наводила українська сторона (обстріли у Маріуполі, у Волновасі, збитий MH-17та інші), натомість доводила, що а) це не юрисдикція даного суду взагалі і б)по факту на Донбасі мають місце воєнні дії, тому розглядати звинувачення у тій чи іншій причетності до терористичної діяльності в контексті воєнних дій нібито абсурдно. В результаті – і перший, і другий “стовп” позиції Росії фактично були зруйновані рішенням Суду взятися за цю справу. І хоча термінологія “виграв-програв” тут недоцільна і неприйнятна, все ж можна сказати: визнання юрисдикції суду щодо Донбасу має однозначно більше значення, аніж відмова суду вдаватися наразі до санкцій проти Росії.

Тим не менше, дипломатично і політично “розгорнути” ці позитиви в частині позову щодо подій на Сході так широко, як можна було б за умови принаймні часткового ухвалення тимчасових заходів, Україні не вдасться. Більше того, Росія в своїй дипломатичній та інформаційній діяльності очевидно тиснутиме якраз на те, що жодних санкцій немає – немає, мовляв, і предмету звинувачень. Маніпуляції інформаційні та політичні на цих підставах будуть і скажемо чесно: виглядати вони будуть для мало поінформованої або мало зацікавленої аудиторії в чомусь переконливо. Чому? Вся суть у тих конкретних обмежувальних заходах, про які просила Україна. Тут була і вимога про контроль Росією її ж кордону для уникнення випадків його незаконного перетину людьми, технікою тощо; і про унеможливлення грошових переказів, інших видів фінансової та матеріальної допомоги , включаючи техніку і зброю, з території РФ – на територію “ДНР” та “ЛНР”; і про те, аби нові терористичні акти не мали місця та інші. Навіть якщо юридично рішення суду не задовольняти вимоги України виглядатиме “гладенько”, то політичний післясмак (нехай нас пробачать юристи) лишається. Суд не знайшов підстав вдатися навіть до такого, здавалося б, політично “безпечного” заходу, як зобов’язання Росії до належного контролю її кордону з метою недопущення фінансової або збройної підтримки терористичної діяльності, що здійснюється проти цивільного населення в Україні, з території Росії. Це з політичної чи фактологічної точки зору в українцям або обізнаним аудиторіям закордоном не потрібно пояснювати, що така підтримка не припиняється і завдяки їй і існують так звані ДНР та ЛНР. Суду ж виявилося аргументів України недостатньо, аби визначити, що така підтримка з боку Росії є умисною та цілеспрямованою, а отже – і підстав для тимчасових санкцій не знайшлося. Згадаємо, що і сама Росія під час перших слухань наполягала серед іншого, наприклад, що за допомогою установки БУК мети збивати саме цивільний літак не було. І тут логіка російської делегації виявилася більш переконливою – вони заперечували не якісь факти, а скоріше наявність злого умислу в будь-яких діях, які українська сторона “приписувала” Росії.

За великим рахунком, Україна (за свідченнями офіційних учасників делегації, зокрема, і представників МЗС) і не мала на меті доводити умисність та обґрунтовувати наміри Росії на етапі визначення юрисдикції кейсів. Саме тому мова і йде про юридичну аргументацію, з одного боку, і політичний шлейф і політичні висновки, з іншого. В той же час в цій ситуації є і так би мовити “рекомендації” та “поради” для української сторони щодо того, в який саме спосіб краще будувати свою лінію поведінки під час розгляду справи по суті. Так, Україна очевидно зосередиться в широкому сенсі на двох ключових речах:

Представленні доказів порушення Росією умов Мінських угод, ігнорування їх принципових положень. І в цьому випадку це буде не просто забаганкою України або умовно комфортною позицією, “апробованою” на усіх інших міжнародних майданчиках. Зовсім ні. Справа в тім, що Суд відмовив у застосуванні тимчасових заходів щодо Росії, але зробив у своєму рішенні окреме посилання на існування Мінських угод і необхідність їх неухильного дотримання всіма сторонами. Спочатку це може здатися наче знущанням: намірів та умислу у діях Росії не побачили, але от на необхідності виконання “мертвого” Мінського пакету наголосили. Тим не менше, далі, під час розгляду справи по суті, це якраз зіграє в актив українській стороні, адже реальних фактів і доказів систематичного порушення Мінських угод Російською стороною у України достатньо. І більшість з них засвідчені єдиним “незалежним”, з точки зору міжнародної спільноти, актором – місією ОБСЄ.

Доведенні умисності дій Росії в контексті надання фінансової та матеріально-технічної підтримки тим, чиїми руками згадувані у кейсі терористичні акти здійснювалися.

Звичайно, тактика ще визначатиметься українською стороною, стратегія, можливо, трохи буде скоригована, але два вищезгадані “маяки” – це своєрідні підказки, що логічно випливають із оприлюдненої позиції Міжнародного суду ООН. Одне можна сказати точно: перший етап Україна пройшла, а це відкриває можливості готуватися до захисту своєї позиції по обох кейсах, винесених на розгляд Суду. При цьому готуватися, маючи на руках розуміння того, яких саме аргументів Суду забракло зараз і як заповнити цей “дефіцит” надалі. Наскільки успішно українська сторона цим скористається – покаже час.

Марія Золкіна, політичний аналітик Фонду “Демократичні ініціативи імені Ілька Кучеріва”, спеціально для “Українського інтересу”