Лютий 1918-го. 104 літа тому Україна стала епіцентром неприборканого бандитсько-більшовицького самоправства.

Проте все почалося в грудні 1917-го. За сприяння Ради народних комісарів росії, більшовики провели в Харкові Всеукраїнський з’їзд Рад, на якому проголосили створення Радянської УНР. Столицею обрали Харків — там засіла маріонеткова радянська влада. Натомість Українська Народна Республіка на чолі з чинною на той час Центральною Радою визнавалися нелегітимними. Відразу опісля падіння Харкова більшовицькі війська вирушили в повномасштабний наступ для захоплення всієї території України.

Панфутурист та представник «Розстріляного відродження» Ґео Шкурупій у романі «Жанна батальйонерка» влучно описав більшовицький режим, порівнявши його з татарським ярмом:

«Ціла культурна нація, що несла європейську освіту в Азію, тепер підібгана смердючим чоботом російського самодержавства. Україна — нещасніша з колоній, бо її посіли некультурні варвари, яких вона колись учила абетки. Хто звільнить її синів від тієї темряви, від вогких павучих обіймів, що несуть із собою брутальні завойовники? Лише татарське ярмо можна порівняти з тим ярмом, бо воно брудне […] Воно несе зі собою культуру пригноблення, дресировки й випікає із м’ясом будь-яку свіжу думку.»

Генерал Олександр Натієв (у центрі) під час параду українських і німецьких військ у Харкові
Дім Грушевських після артобстрілу. Фото Ф.Ернста, 1918

За недовгі три тижні перебування в Києві більшовицькі загарбники заборонили використовувати українські гроші й наказали вимінювати їх на російські. Знущалися з портретів Шевченка та палили українські книжки. Киянам довелося оборонятися, коли грабунки, напади та каральні акції проти «буржуїв» набули великих масштабів.

Прем’єр-міністр уряду УНР у період Директорії, а пізніше голова уряду УНР в екзилі — Ісаак Мазепа — у своїх мемуарах «Україна в огні й бурі революції» писав про події приходу «червоних» на землі Катеринославщини (сучасна Дніпропетровщина):

«Після захоплення большевиками влади в Катеринославі запанував страшний терор. Серед білого дня на вулицях ловили й розстрілювали “буржуïв”. Будинок “воєнно-революційного штабу”, де робилися всі ці розправи, став пострахом для катеринославського населення. Не менша сваволя запанувала на селі. Селяни самочинно захоплювали поміщицькі маєтки, забирали майно, палили панські будинки. Гасло Леніна “грабуй награбоване” внесло нечуваний хаос та анархію в українське село. Давши селянам повну свободу щодо захоплення поміщицьких маєтків, большевики в містах почали забирати [] ті галузі господарського та iншого загальнодержавного життя, що мали для них більше значіння.»

Водночас із більшовицьким наступом, українські війська, що відступали з окупованого Києва в напрямку Житомира, а разом з ними і офіційна влада, давно шукала шляхи «деокупації» українських земель. Так 27-го січня (9-го лютого) 1918-го УНР уклала Берестейський мирний договір із Центральними Державами — Німецькою імперією, Австро-Угорською імперією, Болгарським царством та Османською імперією.

Підписання мирного договору в Бересті

«Хлібний мир» у лютому 1918-го через тогочасну продовольчу кризу в Австро-Угорщині й Німеччині зобов’язував українську сторону надавати продовольство, м’ясо та хліб своїм союзникам. Україна тоді вперше вийшла на світову дипломатичну арену, і вкотре на її землях вирішувалася доля, без перебільшення, усієї Європи.

Ми поспілкувалися з українським істориком та дослідником Української революції 1917–1921 роках Віталієм Скальським, щоб докладно розглянути часи, коли українські війська успішно визволяли Донецьку заглибину й героїчно підняли український стяг над Кримом.

Віталій Скальський, історик. Фото: Facebook

Територіальні межі України 1918-го

За вище згаданим Берестейським мирним договором, землі Холмщини (історичний центр – місто Холм, нині територія Польщі) та Підляшшя (південний схід сучасної Польщі) входили до складу України. Однак, відкритим залишалося питання загальної території тогочасної держави, яку умовно потрібно було «вичистити» від московських загарбників. Історик Віталій Скальський розповідає, що конкретної лінії, до якої мали б дійти українсько-австрійсько-німецькі війська, не існувало.

«У мирній угоді було формулювання, що це не повне звільнення України, а допомога українській армії у боротьбі проти більшовиків. Тобто це максимально розпливчасте уявлення. Що стосується кордонів тодішньої УНР, то можна взяти до уваги Третій Універсал, де передбачалося 9 губерній у складі держави.»

Третій універсал УЦР

Історик вказує, що для розуміння територіальних меж України 1918-го року потрібно також врахувати тогочасну ідеологію УНР щодо формування державності.

«Було дві концепції формування автономії у складі оновленої російської федерації: персональна та територіальна. Остання передбачала, що будуть визначені кордони в складі 9 або 5 губерній, і туди поширюватимуться повноваження автономних органів влади. Більш популярна національно-персональна передбачала, що членом цієї автономії буде той, хто визнає себе належним до неї. Грубо кажучи, українець десь у Якутії, якось фіксує, що він належить до української народності, він хоче мати цю персональну автономію — і теоретично ці права йому надають.»

Будівництво шкіл, церков або формування державних органів влади для певного українського угруповання в москві чи Петрограді (сьогодні місто санкт-петербург) забезпечило б національно-персональну автономію. Проявом такої автономії були численні національні гуртки, які утворювалися в колишній Російській імперії. Так, наприклад, заснували товариство залізничників московського залізничного вузла. Серед його працівників були українці, які самоорганізувалися, проводили збори, мітинги та видавали газети.

За словами дослідника історії Української революції, політичні кола були захоплені цією ідеальною системою, яка не могла забезпечити всі права людини.

«Коли говорять слово “Україна” в 1917–18 роках, не завжди зрозуміло, що саме мається на увазі. Чи всі українці, де б вони не перебували, чи територіально 9 губерній. Союзні війська у травні зупинилися в Коренево (нині селище міського типу Курської області, рф — ред.), де було підписано угоду (між німецько-українською та російською сторонами укладено договір про припинення воєнних дій 4-го травня 1918-го року — ред.). Тому за цією демаркаційною лінією між Українською Державою та РСФРР можна встановити кордони тогочасної України.»

Відзначимо, що в ухваленому 6 березня 1918 року законі про новий адміністративно-територіальний поділ України Білгородщина відзначалася як територія УНР, а в квітні 1918-го року українські газети вже повідомляли про взяття Білгорода, з посиланням на Генеральний Штаб Української Народної Республіки.

Мапа України 1918-го

Помітною була проблема і територіальної автономії України. Українська Держава мусила відмовитися від Києва, Одеси та багатьох великих міст, за винятком Полтави й Чернігова, де українці становили меншість. Історик пояснює:

«Тогочасний Київ — це 30% українців, так само росіян, поляків і ще частина євреїв. Окрім цього, Київ — столиця України, без цього не можна. Якщо довкола Одеси ходили розмови щодо надання статусу вільного міста, то з Києвом це було неприпустимо…»

Також актуалізувалося питання щодо належності Кубані та Дону до України. У 1918-му держава не претендувала на ці території, попри велику кількість українців серед тамтешнього населення. Що на Кубані, що на Дону, були потужні козацькі тенденції до відокремлення від росії та інших держав. Однак відомо щонайменше декілька спроб союзу Кубані з Україною. Одна з них відбулася в січні 1918-го. Натомість через активний наступ більшовиків реалізувати уповні її не вдалося.

«Якогось бажання до приєднання, усвідомлення, що це наша територія, однозначно не було. Тим паче, передбачалося, що невдовзі вся росія, а в ідеалі весь світ, буде перебудований на демократичних засадах і питання, які землі приєднувати, взагалі не виникатиме.»

Після розпаду Російської імперії, розповідає Віталій Скальський, на території Чорноморської губернії відбувся з’їзд українців, які оголосили рішення щодо приєднання цих земель до України. Однак на ту саму місцевість претендували і вірмени, які вирішили приєднатися до Вірменії, та грузини — відповідно до Грузії.

Деокупація

18-го лютого 1918-го року на боці УНР у війну входить Німецька імперія. На наступний день німецькі війська займають Луцьк та Рівне. Учорашні вороги вже сьогодні допомагають українцям виборювати право на самостійність. Це стало ключовою тезою спільного з Центральними державами визволення України від московських загарбників.

Австро-німецькі війська у Кам’янці

«Сталося… Маємо нових спільників. Тих людей у залізних, важких шоломах, із твердою ходою, якимись мертво-карними обличчями, яких від 1914-го року вважали ми, ті що були в рядах російської армії, за найлютіших ворогів», — описував військовий міністр і генерал-хорунжий Армії УНР Всеволод Петрів.

Віталій Скальський каже, що німецькі війська мотивували першочергово українським продовольством, потім — питанням Криму, вугіллям та виходом до моря:

«Україна — багата земля, житниця Європи, і цей комплекс тоді гарно спрацьовував. Окрім того, вихід до моря, (в уявленні деяких політтехнологів та тодішніх ідеологів — ред.) Крим і Південь України виглядали як німецький регіон, бо там було 5% німецького населення. Німеччина воювала за колонії, тож дивилася на цю землю як на потенційну колонію. Далі Донецький басейн — вугілля й метал, інша Україна — чорнозем і продовольство. Тобто, це був цілий комплекс мотивів.»

Вагомого опору від більшовиків не спостерігалося. Більшість завчасно втекли з українських земель, пограбувавши міста та села. У радянській літературі такі дії назвали «евакуацією». Не дивно, що методи російських інтервентів не змінилися й до нашого часу.

«Скоро після того, як большевики зайняли Київ, можна було помітити, що серед них панує настрій непевності. Почалася метушня на вулицях: везли на залізничну станцію різні речі, у тому числі й меблі та всякі предмети домашнього вжитку. Стало в місті відомо, що наступають німці разом з українцями, а большевики тікають. Йдучи раз вулицею, побачив, що бельгійські війська вантажать коло Червоного Хреста щось на автомобілі і везуть те на залізничну станцію; отже, ясно, що й вони тікають», — зі спогадів публіциста та члена УЦР Миколи Ґалаґана.

Союзницькі війська просувалися далі вглиб українських земель, поступово звільнюючи населені пункти від більшовицьких катів. Напередодні 1-го березня 1918-го року передові загони армії УНР вступили на західні околиці Києва. На наступний день Симон Петлюра влаштував на Софійській площі парад із військ, що ввійшли в місто. Захід закінчився проведенням по площі колони полонених радянських солдатів.

«Опору місцевого населення проти австро-німецьких військ не було. Сприймали це опісля більшовицького приходу, звісно, з острахом, нерозумінням, проте ті, хто мали зброю, вочевидь не поспішали її використовувати», — розповідає історик Скальський.

Слов’янський напрямок та Кримська операція

Ключовою фігурою тогочасного українського військового командування стає Олександр Жуковський — військовий та морський міністр УНР, якого призначали на посаду відразу опісля відступу з Києва та втечі до більшовиків попередніх очільників військового міністерства.

Німецькі війська у Києві

10-го квітня Жуковський видає спеціальний наказ визволити Крим силами військ УНР. Для походу на півострів зі складу окремої Запорізької дивізії (що складала фактично всю українську армію, сформовану в Гнатівці) було виокремлено цілу низку частин. Жуковський почав формувати Кримську групу, яка мала випередити німецькі війська на підступах до території, і видав генералу Запорізької дивізії Олександру Натієву наказ зайняти Крим та встановити контроль над Чорноморським флотом.

Тоді Натієв поділив свою дивізію на дві частини: група на чолі з командиром 2-го Запорізького пішого полку Петром Болбочаном та група під командуванням командира 3-го Гайдамацького полку Володимира Сікевича. Друга група мала наступати через Лозову на Донбас, тому утворилися два напрямки походу. Перший — Слов’янський на чолі з Сікевичем; другий став підґрунтям для Кримської операції, якою командував Болбочан.

Володимир Сікевич
Володимир Сікевич
Петро Болбочан
Петро Болбочан

Очільник Кримської операції блискавично звільнив Павлоград, Олександрівськ (нині Запоріжжя) та Бердянськ. Щоб узяти гору в цих «скачках навипередки» (саме так міністр Жуковський опише наступ українських та паралельно німецьких військ на Крим), Болбочан вирішив здобути півострів, рухаючись через Чонгар. Уже 22-го квітня командувач доблесно крокував по Кримському півострову, де утворився рух опору кримськотатарського населення. Кримські татари, аналогічно до українців, боролися з радянським чоботом, що ступив на вільну територію. Як результат 29-го квітня в Севастополі кораблі Чорноморського флоту урочисто підняли українські прапори, ознаменувавши повернення української влади на рідні землі.

Водночас події Слов’янського напрямку розгорнулися на Сході України. Основна мета Сікевича — встановити контроль над ресурсами Донецького кам’яновугільного басейну. У складі Слов’янської групи перебували славнозвісні 1-й Запорізький піший полк імені Петра Дорошенка під командуванням Олександра Загродського, 3-й Запорізький піший полк імені Богдана Хмельницького під командуванням Олександра Шаповала, 3-й Гайдамацький полк та деякі інші частини.

З 15-го по 30-те квітня відбулися найбільші бої за Донецьку заглибину, у результаті яких війська Сікевича поступово визволили Слов’янськ, Горлівку та Дебальцеве. Зокрема, війська здійснили наступ у декількох напрямках: станція Юзівка (нині Донецьк), Попасне, Бахмут та Дебальцеве.

Козаки 1-го Запорізького полку імені гетьмана Петра Дорошенка Армії УНР переможним маршем входять у Бахмут

Пізніше Сікевич у власних спогадах пройметься історичними паралелями на шляху до визволення Донеччини. Особливо яскравим стане момент із робітниками Краматорська, які зустрічали військових із хлібом-сіллю та українським стягом у руках. Сотник Ляхович тоді, отримавши прапор, сказав нетлінні слова: «Ми з гордістю приймаємо ваше благословення й будемо робити все, щоб ваше бажання виконати і щоб по цілій Україні заспівали радісну пісню “Ще не вмерла Україна!” А це мусить бути, бо військо й робітництво — це непоборима сила. Слава вам і всім робітникам по цілій Україні, які є тої самої думки, що і ви».

30-го квітня військові прибули до Колпакового (нині Ковпакове в Луганській області). У цей час на Дону розгорталося антибільшовицьке козацьке повстання, яке завершилося на початку травня поваленням радянського режиму і встановленням влади отамана Петра Краснова. Сікевичу наказали зупинити просування Слов’янської групи, натомість пропустити вперед німців. Війська УНР поставили крапку на кордоні з Військом Донським, встановивши два високі пофарбовані жовтим і блакитним стовпи, які натхненно оздобили тризубом і написом «УНР».

Історик Віталій Скальський розповідає:

«Тоді кожен регіон росії опирався більшовикам. Ота радянська, переможна формула, котра була з жовтня по всій росії, — це вигадка комуністів. Навіть у Петрограді вони не змогли повністю встановити владу, але там принаймні більш-менш опанували. На Дону вони отримали великий спротив. І я радше не погодився б із формулюванням “повстання” Краснова.

Більшовики наприкінці 1917–18 трохи просунулися по Дону та Кубані, але на той час там уже були проголошені свої уряди, які не визнавалися радянськими, і більшовики вважали, що це їхні регіони. Ба більше, на територію Кубані й Дону їхали кубанські й донські козаки, які, подібно до українських військових частин, поверталися на рідну землю з різних фронтів. Частина з них проїжджала через територію сучасної України, й український уряд давав дозвіл, бо це вважалося демократичним. Навзамін козацькі уряди пропускали українські ешелони, які їхали через Кавказ. Тобто тут була взаємна підтримка.»

Тому на момент деокупації українських земель від більшовиків організована та бунтівна козацька сила на Дону скористалася вигідним положенням справ і відбила регіон, захоплений радянськими формуваннями.

«Відносини між Красновим та Україною були загалом нормальні. Єдине, що з донської сторони побоювалися української експансії. Побоювалися, що це буде нова українська імперія, яка приєднає до себе Дон і Кубань. Хоч Україна не давала жодних підстав для цього.»

«Австро-німецька окупація», союз з Антантою та Україна в світі

Звільнення України від більшовицького терору в 1918-му році та гетьманський переворот у Києві, що встановив владу Павла Скоропадського над українськими землями, відкрили нову сторінку в карколомній історії нашої держави.

Із приходом австро-німецьких військ з’явилося негативне формулювання «австро-німецька окупація України в 1918-му». Паралельно в прогетьманських джерелах використовувався «контроль австро-німецьких військ над територією України».

У нашій розмові Віталій Скальський зізнається, що намагається уникати обох термінів:

«Я би радше говорив про присутність військ. У нас є проблема з окупацією: наш історичний досвід переживання радянської доби сформував розуміння слова “окупація” як щось погане, негативне. Я так само перебуваю під цим впливом і не можу його позбутися, хоч і є приклади позитивної окупації. Наприклад Західна Німеччина після Другої світової війни. Окупація пішла на користь цій державі.»

Німецька мапа України 1918

Попри взаємовигідні умови встановлення української влади під контролем Центральних держав та попередні домовленості про постачання сировини і продовольства до австро-німецьких військ, часом виринають думки і щодо іншого сценарію розвитку українських подій. Так, можна припустити, що Україна могла б обрати шлях або підписати угоду з ворожою до Центральних держав стороною — Антантою. Основними членами угруповання були Велика Британія, Французька республіка й до 1917-го Російська імперія.

Історик певен, що це було б неможливо:

«По-перше, уряди УНР були соціалістичні, а в сприйнятті Антанти це недалеко від більшовиків. По-друге, це неможливо тому, що Україна для Антанти була незрозумілою.

Антанті простіше мати справу з єдиною росією, а не з десятком різноманітних місцевих урядів, з якими потрібно контактувати. Для чого Антанті мати десятки урядів, якщо можна підтримати один “денікінський” чи “красновський” і спробувати відновити єдину державу?

Гарним прикладом є тогочасна Чехословацька республіка та її президент Томаш Масарик. Він перебував в Америці, спілкувався з президентом Сполучених Штатів Америки Вудро Вільсоном напряму. Відповідно США погодилися на створення Чехословацької республіки.»

Сполучені Штати Америки, на момент Першої світової війни, ставали на бік угруповання Антанти. Вони проголосили себе «асоційованою країною», а з 6 квітня 1917-го офіційно вступили до «Великої війни» і відіграли важливу роль у заключних битвах світового протистояння.

Історик акцентує: з-поміж українців, у ті часи лише митрополит Андрей Шептицький побував у кабінеті президента США. Це сталося в 192122 роках, коли митрополит приїхав до Америки через економічне та політичне спустошення західноукраїнських земель опісля кривавої війни. Однак, зустріч відбулася вже не з Вудро Вільсоном, а його наступником Ворреном Гардінґом. Шептицький хотів особисто представити дійсні факти і трагічну ситуацію в Галичині, шляхом спілкування з американськими політиками.

Український день в Америці

У офіційному Вашингтоні від самого початку виникла настороженість до повідомлень про боротьбу українців за державну самостійність у 1917-му році. Вона сприймалася як вияв громадянської війни в єдиній росії. А втім, 21-го квітня 1917-го року, за резолюцією №52, президент Вудро Вільсон проголосив цю дату «українським днем ​​у США». У проклямації американського президента повідомлялося, що 21-е квітня — це день, коли «люди Сполучених Штатів можуть робити внески для допомоги постраждалим русинам (українцям) у супротивних країнах».

Проклямація Президента США Вудро Вільсона
Cторінка з матеріалом «Україна, минуле та сьогодення» часопису «National Geographic»

Роком пізніше, американський науково-популярний часопис «National Geographic» у 1918-му опублікував матеріал «Україна, минуле та сьогодення», присвячений українським історії, культурі, етносу, а також тогочасним подіям у державі. Текст доповнили фотографіями з Харкова, Одеси та Києва. Цікаво, що автор матеріалу описав походження українців та історичні мотиви утворення України, але не відмовився від термінології «малороси» і «Малоросія».

Загалом журналіст розповідає про одвічне прагнення українців до повної незалежності. Так він пригадує події Хмельниччини 1648–1657 років та повідомляє про відмінності українців і росіян. Автор акцентує на красивій зовнішності українців, порівнюючи з «великоросами», описує наш народ «вищими та міцнішими» за сусідів, вказує на життєрадісність і веселість духу. У матеріалі також згадано відмінність мов і підкреслено, що українська «ближча до старослов’янської, аніж до мови великоросів».

Битва за Київ 1918 року

Олег Однороженко: Війна з Москвою триває вже 530 років

Сподобався матеріал? Підтримай "Український інтерес". Знання – це сила. І на оновленій землі врага не буде! Монобанк 4441 1144 0359 2361 Приватбанк 5457 0822 9082 5491 PayPal – [email protected]