Перетворення на мечеть храму Святої Софії в Стамбулі є ганебною сторінкою в довготривалому правлінні президента Реджепа Таїпа Ердогана. Майже від самого початку приходу до влади Ердоган почав демонтаж світської спадщини засновника сучасної Туреччини Ататюрка.

У 1934 році Мустафа Кемаль Ататюрк перетворив Святу Софію на музей, у межах своїх зусиль із модернізації країни та заохочення її до конкуренції з європейськими державами. Підкреслюючи цим свою прихильність до секуляризму й виводячи релігію з публічного простору.

І все це відбувається в країні, яка довгі десятиліття є членом НАТО та вважалася взірцем щодо відкритого мусульманського суспільства, яке є союзником Заходу. Очевидно, що таке рішення Ердогана відіб’ється на відносинах Туреччини зі своїми союзниками. Бо Анкара проігнорувала заклик державного секретаря США Майка Помпео зберегти Святу Софію як музей, і попередження Вселенського патріарха Варфоломія I про те, що зміна статусу Святої Софії “налаштує мільйони християн у всьому світі проти ісламу”.

Міністерство закордонних справ Туреччини негайно відповіло, що “шоковане” зауваженнями держсекретаря Помпео, додавши, що “Свята Софія, розташована на нашій землі, є власністю Туреччини, як і всі наші культурні цінності”.

А президент Ердоган, який очолює Туреччину вже 18 років, висловився ще категоричніше: “Вони кажуть нам, що Святу Софію не слід перетворювати на мечеть. Ви керуєте Туреччиною?“

Відновивши статус Святої Софії як мечеті, Реджеп Ердоган продовжуючи розвивати свій політичний проєкт, що має забезпечити більше місця для ісламу всередині нібито світської держави, одночасно продемонстрував, що він все ще може впливати на те, що відбувається в Стамбулі, попри те, що його панівна Партія справедливості та розвитку зазнала нищівної поразки у 2019 році там на місцевих виборах.

Рішення ердоганівського суду про перетворення Святої Софії на мечеть не тільки є контроверсійним, але й прецедентним. Можна собі тільки уявити, які би протести почалися в мусульманському світі, якби раптом якусь мечеть в Європі вирішили перетворити на церкву. Але випадок із християнською святинею в Стамбулі, як вважають в Анкарі, християн не стосується. Бо це, мовляв, внутрішня справа Туреччини.

Хоча Свята Софія була побудована християнами на християнській землі за тисячу років до того, як мусульмани завоювали Візантію і проголосили її своєю “новою батьківщиною”. А Свята Софія була собором ще до народження третьої великої Авраамічної релігії – ісламу.

Рішення Реджепа Ердогана сприймається цілеспрямованою провокацією, яка не принесе йому ні політичних, ні духовних дивідендів, а лише може вбити ще більший клин непорозуміння між Анкарою і її західними союзниками. На жаль, собор, який вже простояв півтори тисячі років, опинився в епіцентрі гри в політику новітніх ісламістів.

Наразі Свята Софія – це не тільки пам’ятник архітектури, вона є надбанням світової цивілізації і належить людству. Тут має залишитися музей. І коли сучасні турки говорять, що вона схожа на мечеть, то це тільки тому, що після захоплення Константинополя мусульманами всі наступні мечеті Туреччини наслідували модель Святої Софії, конкурували з нею й намагалися перевершити її.

Свята Софія – це цивілізаційний скарб і він має бути відкритим для наступних поколінь. Хоча собор був перетворений мусульманами на мечеть, він і надалі є символом православного світу. Тому ніякі політичні ігри ісламізатора Туреччини Ердогана не здатні перекреслити історичне значення цього собору. Собор, який є прикладом східнохристиянської релігійної архітектури, має свою давню історію і повинен залишатися універсальною іконою людської самовідданості, будівельної винахідливості та художньої краси для всього світу.

Власне, це ще один прикрий випадок, коли дуже важливій частині нашої світової спадщини загрожує політик із цинічним поглядом на питання релігії, культури й традицій.

Перетворення Святої Софії на мечеть ризикує трансформувати це архітектурне диво Візантійської спадщини з християнського пам’ятника та свідчення дивовижних досягнень її творців, на конкурента мечеті Сулейманіє, прообразом якої став цей собор.

До речі, якщо Ердогану потрібне нове місце, щоб помолитися, то навпроти Святої Софії розташована одна з найбільших і найкрасивіших мечетей Стамбула – Блакитна мечеть. І стамбульським правовірним мусульманам там цілком вистачить місця.

Падіння Константинополя призвело до володіння ним турецькими завойовниками протягом 547 років. Османська імперія постала на обломках потужної візантійської цивілізації, і чи не хоче Реджеп Ердоган, знову “завойовуючи” Константинополь і Святу Софію, у такий спосіб акцентувати увагу на легітимності загарбання цієї християнської території?

Очевидно, що християни допустили помилку, коли в часи справжньої світськості Турецької держави не поставили питання про можливість відновлення богослужіння в цьому древньому візантійському соборі. Тоді би був шанс, щоб Свята Софія відновила своє первісне призначення – християнської церкви східного обряду. У такому разі турецькому ісламському керівництву було набагато важче провернути таке контроверсійне рішення.

Проте Ердоган поспішив продемонструвати мусульманську нетолерантність до інших релігій. Там, де він міг би завоювати визнання через шанобливе ставлення до інакших вірувань, він вирішив показати неповагу до знакового символу православної віри, принижуючи цим гідність християн.

Руйнівний лідер, свідомо розпалюючи релігійну ворожнечу, намагається закріпити свою владу над Туреччиною навічно. Видно, що йому сподобався приклад Путіна, який також нікуди не збирається йти з насидженої президентської посади. Хоча навряд чи такі радикальні дії зможуть підняти популярність Ердогана, що падає, серед потенційних виборців.

Його можна назвати сучасним “Анти-Ататюрком”. Адже коли Ататюрк провів своє життя, спершу воюючи за визволення своєї країни від османської диктатури, а потім перетворивши її на сучасну, світську республіку, Ердоган зайнятий знищенням всього того, що побудував засновник нової держави. Хоча Ататюрк був рідкістю серед мусульманських лідерів, оскільки визнавав, що відокремлення релігії від держави є основним принципом демократії.

Та якщо Ататюрк працював над демократизацією держави, не завдаючи шкоди релігійним настроям людей, то Ердоган використовує ці настрої лише для того, щоб переконати населення своєї країни, що тотальна ісламізація Туреччини – це єдиний спосіб її виживання. Його рішення про перетворення Святої Софії, музею, визнаного ЮНЕСКО місцем всесвітньої спадщини, на мечеть є частиною цієї кампанії.

Найбільшу стурбованість викликає прекрасна історична іконографія, якій може загрожувати знищення в оновленому мусульманському святому місці, де такі речі заборонені. На щастя, минулого разу, коли собор став мечеттю, вона частково збереглася під час зафарбувань. Однак цього разу дорогоцінна історична спадщина може бути знищена повністю, ставши непоправною втратою для людства й історії мистецтва.

І коли говорити прямо, то Реджеп Ердоган є “талібом”, який тільки одягнений в західний костюм. Якщо турки мріяли бути частиною Європейського Союзу в якийсь майбутній час, то тепер вони можуть попрощатися з цим. Поки такий президент при владі, цього ніколи не станеться.

Довгий час Стамбул був символом Сходу, що зустрічає Захід у космополітичному місті Стамбулі. Тепер це вже не так. Ердоган залишить Туреччину повністю зруйнованою, реалізуючи своє прагнення перетворити її в еталон ісламського занепаду. Майже сто років тому Ататюрк прагнув модернізувати цю країну, і в нього вийшло. Тепер усе відбувається в зворотному напрямку, Туреччина вже перестала бути символом ісламської толерантності й терпимості.

Турецький диктатор використовує ісламський реваншизм для того, що відволікти увагу населення від втручання в протистояння в Сирії, Іраку та Лівії. Схоже, що він бачить своє історичне призначення у відновленні подоби Неоосманської імперії.

Коли Ататюрк перетворив великий собор Святої Софії на музей, його посил був цілком зрозумілим: турки більше не протистоять Заходу, вони хочуть стати членом західної цивілізації. Тепер перетворення собору на мечеть означає, що Туреччина повертається спиною до Заходу.

Але чи потрібна нова мечеть у Стамбулі, де без того й так багато мечетей, які не достатньо заповнені? Ця акція може надати панівній Партії справедливості та розвитку тимчасовий імпульс підтримки серед мусульман-фундаменталістів, проте більшість турків зацікавлені саме в економіці, а не в релігійних іграх.

Чи усвідомлює Ердоган те, що якщо Туреччина не хоче бути частиною Заходу, то рано чи пізно може постати питання про призупинення чи виключення її із членів НАТО? Що може стати болючим ударом по її обороноздатності.

Історія політичного злету Реджепа Ердогана від мера Стамбулу, який був змушений приховувати свій релігійний екстремізм, до авторитарного лідера з маренням повернення османської величі, спонукає не тільки її балканських сусідів і європейців, а й курдів та арабів задуматися над тим, яку небезпеку несе їм ердоганівський відхід від сучасності.

Ердоган – релігійний фундаменталіст, для якого колишня турецька демократія стала кроком до влади, після чого він почав її викорінювати, використовуючи недемократичні методи та засоби.

Прогресивні реформи Ататюрка, які перетворили Туреччину на міст між Сходом і Заходом, систематично нищаться автократичним ісламістським режимом Ердогана. Роль Туреччини в НАТО була похитнута зближенням Ердогана з Путіним і придбанням стратегічної російської військової техніки.

Тепер Ердоган навряд чи є надійним союзником для південного флангу НАТО. Союзницькі відносини дали велику тріщину, яка наражає на небезпеку всю структуру Північноатлантичного альянсу, і ця тріщина – турецький президент.

Реалізовуючи, за будь-яку ціну, ідеї пантуркизму та скасовуючи світську спадщину Ататюрка, Реджеп Таїп Ердоган прирікає Туреччину на занепад, деградацію і регрес.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram