У російському суспільстві спостерігається високий рівень симпатій до Сталіна. Особливо помітно це проявилося, починаючи з 2014 року. Якщо, за даними опитувань, що проводилися Левада-центром, у 2012-му до Сталіна в Росії з повагою, симпатією або захопленням ставилися 28% опитаних, то у березні 2014 року, відразу після початку “гібридної” війни проти України, позитивні почуття до нього висловили 40% росіян. Станом на 2019 рік (останній раз, коли проводилося подібне опитування) ця частка зросла до 51% (при 14% тих, хто відчуває до цього історичного персонажу негативні почуття – неприязнь, роздратування, страх, відразу чи ненависть).

Ставлення до колишнього радянського диктатора в Україні помітно відрізняється − за результатами дослідження, що проводилося Київським міжнародним інститутом соціології у тому ж 2019 році, позитивні почуття до Сталіна поділяють лише 16% українців, тоді як негативні – 40%.

Соціолог “Левада-центру” Карина Піпія вважає, що схвальне ставлення до Сталіна в Росії “закріпилося на рівні нової соціальної норми”. А директор “Левада-центру” Лев Гудков говорить про те, що зростання симпатій до Сталіна є симптомом посилення “не просто консервативних настроїв, а зростання авторитарних та репресивних тенденцій у суспільстві”. Він же заперечує, що зростання популярності Сталіна у російському суспільстві стало лише результатом пропагандистської кампанії, здійснюваної владою, адже, на його думку існує “масовий запит на таку фігуру, на міф про Сталіна, на ідеалізацію радянського минулого”.

Чому в російському суспільстві сформувався подібний запит? Відповідь на це питання намагається дати культуролог, професор Шефілдського університету, уродженець Одеси Євген Добренко у своїй нещодавно опублікований книзі “Пізній сталінізм: естетика політики”. Аналізуючи радянську культуру часів “пізнього Сталіна” (кінець сорокових-початок п’ятдесятих років минулого століття), автор приходить до висновку, що суспільна і культурна атмосфера цього періоду, переживши не лише сталінську, але і радянську епоху, визначили обличчя сьогоднішньої Росії.

Добренко зазначає, що післявоєнна епоха була зенітом сталінізму і кульмінацією історичного торжества радянської Росії: перемога у війні стала її зоряним часом – через спокутування принизливих поразок Першої світової війни, розпаду імперії, революційних пароксизмів, братовбивчої громадянської війни, надриву колектівізації, індустріалізації, Великого терору і, нарешті, самої Вітчизняної війни, катастрофічно бездарно початої і яка вартувала країні занадто дорого. Після десятиліть історичних поразок і турбулентності настав мир, вперше з’явилося “період щастя”, а “гармонія” і “безконфліктність” стали визначальними рисами радянської культури. Перемога у війні – це подія, в якій уперше проявила себе радянська нація, що відбулася. Але сталося це не в руїнах 1945 року. Для того, щоб трагедія війни перетворилася на тріумф Перемоги і радянська нація колективно усвідомила себе, потрібні були роки, протягом яких був створений міф про війну і радянську велич, про всеперемагаючого вождя і найвеличнішу державу, про заздрість зарозумілого Заходу і російську національну винятковість, про образи, вкрадену славу і месіанство. Це і склало зміст епохи пізнього сталінізму.

Сталін дійсно прийняв країну з сохою, а залишив з атомною бомбою. Але не менш важливо й те, що він прийняв країну, населену людьми, які втратили свою історію і національну ідентичність, а залишив радянську націю, що відбулася, яка була цілком продуктом сталінізму. Сталін був батьком цієї нації. Її пострадянська спадкоємиця досі переживає фантомні болі, комплекси і травми тієї епохи. Саме тоді (не до і не після) остаточно викарбувалися її ідеологічні параметри.

Якщо до війни зовнішній світ був майже відсутній в радянській картині світу, то тепер уявлення про нього були обумовлені принаймні чотирма новими чинниками: 1) новим статусом наддержави, який вимагав активної зовнішньої політики, що потребувала обґрунтування та внутрішньої мобілізації, а відповідно, у виробництві загрози і поданні Заходу як її джерела; 2) новим імперським статусом в Східній Європі і в Азії, що вимагало їхньої інтеграції і, отже, знайомства з ними; 3) необхідністю протиотрути від того образу закордону, який могли “некритично засвоїти” радянські “воїни-визволителі”; 4) зміцненням образу переможця і відчуття радянського переваги, що живило безліч ідеологічних кампаній антизахідної спрямованості і вимагало постійного підтримання образу ворожого і підступного Заходу і наративу про нього. Всі ці чинники наклали глибокий відбиток на образ Заходу, що прийшов до радянської людини. Той факт, що це “відкриття світу” було отруєно найгострішою фазою холодної війни, залишив глибокий слід в радянській і пострадянській свідомості.

Не менш радикальним був зсув і за темпоральною шкалою. Націоналізм вимагав затвердження пріоритетів та історичної вкоріненості, постійного наративу про завдані образи і вкрадену славу. Якщо до війни радянська культура була зайнята доказом своєї революційності і новизни, то тепер, навпаки, – своєї древності і “першородства”. Якщо радянські історичні фільми 1930-х апелювали до минулого для демонстрації спадковості “революційних традицій народу”, то тепер – для того, щоб довести російську першість у минулому. У 1930-і роки, навіть після націоналістичного зсуву в середині десятиліття, йшлося про революційність і зв’язок сучасності з минулим. Після війни минуле ставало самоцінністю.

Сталінізм – це серце радянськості. У ньому склалися її інституціональні, політичні, економічні, ідеологічні та культурні основи, які саме в післявоєнну епоху досягли завершеної форми. Інститути і механізми управління, персоналістський режим, система влади, робота органів нагляду та контролю, взаємодія партії і держави тощо. Створені після війни, без істотних змін вони продовжать працювати протягом десятиліть. У головному мало змінилися вони і сьогодні. У тих же кабінетах на Старій площі, де розташовувався ЦК партії, сьогодні розташовується Адміністрація президента РФ, що здійснює практично ті само ж функції тіньового управління державою.

Пізній сталінізм уже ніяк не був пов’язаний з революцією. Це був суто національно-державний проєкт, причому майже виключно етнічно фундований. Не в 1930 роки, але під час і після війни почалося цілеспрямоване і системне впровадження агресивного націоналізму (міфології першості і переваги Росії і історичних образ), антисемітизму, антиамериканізму, імперіалізму та інших ключових елементів пізньо- і пострадянської ідеології. У цьому сенсі завершення формування радянської нації в її основних параметрах відбулося в епоху пізнього сталінізму. Саме тут слід шукати витоки безлічі її проявів в подальшому. Саме пізньосталінська епоха задала парадигму відносин Схід-Захід на десятиліття вперед і стала формативною для всіх наступних відносин СРСР/Росії зі світом. Причому не лише в епоху холодної війни. Імпульс цей був настільки потужним, що інерція, задана в цей час, визначає відносини пострадянської Росії з Заходом дотепер. Пізній сталінізм став епохою, коли були закладені ключові параметри нової нації – щеплені їй комплекси, образи, фобії, травми, образ ворога, образ власної величі тощо.

Засновані на насильстві суспільства, як відомо, швидко старіють. Радянське суспільство не є винятком цього правила – для нього будь-яка “гуманізація” рівнозначна розпаду. Агресивний імперський порив підірвав економіку, войовничий державний націоналізм перетворив країну в справжній жупел для розвиненого світу, остаточно вихолостив з радянського ладу початковий революційний зміст і загасив всякі імпульси до розвитку, залишивши роз’їдений масовим цинізмом каркас, який стояв на перепоні розвитку країни і, врешті-решт, завалився.

Ці домінанти післявоєнного масової свідомості – десятиліттями впроваджувані в напівпатріархальному суспільстві антилібералізм, антимодернізм, антизахідництво, антисемітизм – і привели до того, що в умовах кризи вони масово відтворилися в свідомості нового покоління. У цьому сенсі сучасна російська нація сформувалася саме в повоєнні роки. Пострадянська ностальгія за імперською величчю СРСР, за його непереможністю і страхом перед ним в світі – аж ніяк не з 1930-х років (довоєнні міфи про радянську непереможності і велич розвіялися під час катастрофи 1941 року). Вони саме з післявоєнної епохи. Звідти ж і державний культ Перемоги, і Сталін – переможець у війні, перед яким “тремтять” великі держави. Ностальгія за СРСР має цілком точну хронологічну локалізацію: це ностальгія за післявоєнною епохою, за пізнім сталінізмом, коли Радянський Союз “боялися і поважали”. Витоки цієї ностальгії також пізньосталінські: революційна футуронаправленість довоєнного сталінізму повністю вичерпалася, привабливий образ майбутнього в сучасній Росії не сформувався, а сучасність замінилася політичними імпровізаціями чергового автократа.

Оскільки ми маємо справу з персоналістським режимом, багато комплексів і травм були проєкцією сталінських комплексів і травм часів його боротьби за владу і його імперських амбіцій. Сталін заражав ними країну, як будь-який автократ перетворював особисті комплекси в національний порядок денний (подібна зв’язок очевидно простежується в путінській Росії).

То чи можна з цього робити висновок, який свого часу зробив Петро Столипін, який говорив, що в  Росії все змінюється за десять років, але нічого − за двісті, маючи на увазі, що суспільні процеси в цій країні рухаються “по колу”, постійно повертаючись до вихідної точки, і суспільна система, створена Сталіним та відтворена Путіним, буде існувати вічно?

Підтримка цієї системи в Росії поступово, але все ж слабшає. Багато хто скептично сприймає перспективи протестних рухів в Росії на кшталт хабаровського, який російська влада намагається ігнорувати, розраховуючи, що до Москви він не докотиться. Але тривожним дзвінком до цієї влади має стати те, що, за результатами опитування “Левада-центру”, що проводилося у грудні 2020 року, росіяни частіше висловлюють позитивне ставлення до хабаровських протестів (36%), ніж негативне (26%). Особливо часто позитивне ставлення до них висловлює молодь і люди середнього віку. Отже накопичення протестних настроїв у Росії поступово відбувається. А як показує досвід російської історії, перехід від стану “темного і сонного царства” до революції в цій країні може відбуватися досить швидко. Хоча і в цьому можна шукати прояв циклічності історичного розвитку Росії.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram