У минулому дописі ми розглянули перебіг чумного мору в Европі ХІV століття, спробували знайти відповідь на питання чому пандемія вбила пів Европи, але не поширилася на Волині, Галичині та північному Поділлі, ознайомилися з протиепідемічними заходами того часу та геополітичними, соціяльно-економічними й культурними наслідками цієї пошесті. Тепер пропоную перенестися в період Козаччини та війни за державну незалежність України-Руси ХVІІ століття і подивитися, як “моровиця” (так тоді називали епідемію) не дозволила Богдану Хмельницькому здобути остаточну незалежність. Хоча інфекцію гетьман зрештою таки приборкав.

Почнемо з 30-літньої війни в Европі. Існують історичні розвідки щодо участі козаків у ній. Якщо брати їх за основу, то легко припустити, що українські очільники, зокрема Богдан Хмельницький та Іван Сірко, здобували знання з протиепідемічних заходів саме тоді. Військовий писар Війська Запорозького Богдан Хмельницький у 1644 році у Варшаві зустрічався з послом Франції графом де Брежі, який переконав кардинала Мазаріні в необхідності залучити на свій бік запорізьких козаків. Невдовзі Хмельницьким був укладений контракт на військову допомогу Франції з боку Січі у війні проти Іспанії. Командування 2500-загоном козаків було доручено отаману Івану Сірку. Козаки висадилися у французькому порті Кале та долучилися до армії Людовіка II де Бурбона-Конде у Фландрії. У цій війні зародилася, а згодом зміцніла дружба січовика Сірка з капітаном королівських мушкетерів графом д’Артаньяном.

Вночі козаки з моря атакували неприступну фортецю Дюнкерк і здобули цей “ключ від Ла-Маншу”. Доля 30-літньої війни була вирішена. Французькі війська, які не один рік не могли оволодіти Дюнкерком, виявилися не готовими до стрімкого штурму фортеці козаками з моря. Коли принц Конде й д’Артаньян увійшли у звільнений козаками Дюнкерк, вони схилили перед запорожцями Сірка на знак поваги свої шпаги. Тепер на березі проливу стоїть пам’ятник геройству переможців битви за Дюнкерк. Саме з Францією пов’язана знаменита відповідь отамана Сірка на закиди французів у меркантильності козаків, які мовляв воюють не за честь, а лише за гроші. Непереможний запорожець тоді відповів французам, що “Кожен воює за те, чого йому бракує”!

Український експедиційний корпус не лише воював, а й ретельно збирав інформацію, зокрема й про перебіг та наслідки епідемії чуми в Европі. Зауважимо, що за перші 70 років ХVІІ століття у Франції від чуми померло близько двох мільйонів людей. Напередодні европейського походу запорізьких козаків Івана Сірка епідемія вирувала не лише у Франції, а й в сусідній Італії. У 1630 році в одному лише Ліоні від чуми загинуло понад 35 тисяч мешканців. Отже, і Богдан Хмельницький, і отаман Сірко як досвідчені воєначальники отримали у Франції зокрема знання з тогочасних европейських стандартів протиепідеміологічних заходів. Якщо ж до відомостей про козаків у Дюнкерку ставитися як до міту створеного Миколою Костомаровим, то констатуємо брак відомостей про боротьбу з епідемією в середовищі української козацької еліти.

Отже, коли епідемія втрутилася в перебіг національно-визвольної війни за створення суверенної української держави, Богдан Хмельницький не зумів оперативно й системно відреагувати на загрозу. Як все сталося? Гетьман України-Руси Богдан Хмельницький кілька років намагався породичатися з монаршими родинами Европи. Так він шукав шляхи легітимізації влади відродженої Руської держави. Адже ні він, ні його близькі соратники не були нащадками короля Данила чи Володимира Мономаха. А в тогочасному світі визнавалося або династичне право, або право сили. Сили українцям ще бракувало. Тому Гетьман змусив господаря Молдови Василя Лупула погодитися на одруження його доньки Розанди зі своїм сином Тимішем. Інша донька очільника Молдови – Марія, була дружиною Януша Радзивіла – фактичного володаря Великого Литовського князівства. І хоча Молдовське князівство стало союзником України в її боротьбі з Річчю Посполитою, але зближуватися з Семигородом, Волощиною та Литвою не настало. Навпаки, це призвело до ускладнення геополітичного стану України та створення міжнародної антиукраїнської коаліції. Зусилля Хмельницького остаточно звела нанівець смерть його сина Тиміша в 1653 році в битві під Сучавою.

Але цим “молдовські” проблеми для України не обмежилися. Десь у 1650 році з Молдови в Україну прийшла епідемія. Як пише хроніст, “люди падали та лежали по дорогах як дрова”, а цілі міста знелюдніли. У 1652 році військо Хмельницького після перемоги над поляками під Батогом взяло в облогу Кам’янець-Подільський. Але почалося так зване “морове повітря”, яке знекровило військо. Виявивши загрозу й усвідомивши її масштаб, гетьман наказав війську зняти облогу та відійти.

Сьогодні ми можемо прочитати про наслідки тієї епідемії в записках Павла Алепського. Розповідаючи про мандрівку свою і свого батька – антіохійського Патріарха Макарія через Україну-Русь до Москви у 1654 році він зауважив про українців, що “морової виразки вони раніше не знали, але в ці роки вона з’явилася у них, захопивши з них сотні тисяч в сади блаженства”. Названа Алепським цифра вочевидь не придумана ним, адже записки цього автора видані між іншим у 10 книгах не мали завдання прикрасити або навпаки погіршити справжню картину побаченого. Автор був поруч з Патріархом під час перемовин з Хмельницьким, зустрічей з очільниками міст із числа козацької старшини, з керівниками церкви. Саме від них отримувалася інформація про масштаби втрат від епідемії в щойно посталій українській державі.

Складною ситуацією в Україні вирішив скористатися польний литовський гетьман Януш Радзивіл. Його військо вдерлося з півночі, розгромило козацькі загони й увійшло в Київ. І поплатилося за легковажність Радзивіла. Епідемія чуми накрила загарбників, війська почали тікати від мору.

Епідемія торкнулася багатьох міст від Поділля до Умані й до Василькова. У Києво-Печерській Лаврі з 500 монахів в живих лишилося 200 осіб. Населення містечок, зокрема євреї, страждало найбільше. Павло Алепський пише про місто Трипілля, що “більша частина його домів порожні тому, що раніше місто було центральним для євреїв, чиї красиві будинки, лавки й корчми стоять порожніми та безлюдними”.

Утім, цікавим є спостереження антіохійських місіонерів про те, що в містах, де були в достатній кількості міські лазні, як наприклад в Прилуках, смертність була значно меншою. Літом 1654 року Павло Алепський уже майже не помітив там наслідків епідемії початку 50-х років ХVІІ століття. Тоді українська влада відреагувала на епідемію карантинними заходами. Хроністи згадують, що в 1653 році на околицях Чигирина та Суботова було організовано застави, щоб не пропускати нікого з небезпечних місцевостей та унеможливити навмисні зараження або паніку.

Епідемія під час війни значно послабила сили щойно народженої україно-руської держави. Ставка на Молдову провалилася. Син Тиміш загинув. Богдан Хмельницький не міг проголосити себе монархом оскільки не був нащадком давньоруських королів і князів. У цій ситуації Гетьман змушений був шукати нового союзника. От так, епідемія поруч з іншими обставинами штовхнула Україну в орбіту московських інтересів.

На початку 1654 року гетьман і частина козацької старшини присягнули новому союзнику – московському цареві в Переяславі. А вже влітку цього ж 1654 року чума пішла мандрувати Московщиною. Цілком вірогідно, що посольство боярина Бутурліна занесло чуму з України до Москви. Вулиці білокам’яної столиці були вкриті трупами. Помер навіть князь Пронський, якого цар поставив наглядати за порядком у Москві. Сам цар в цей час стояв облогою під Смоленськом і залишався там “в самоізоляції” навіть після здачі міста аж до лютого 1655 року. Саме тоді пошесть відступила з Москви, і до неї повернувся з карантину патріарх Нікон з царською родиною, а згодом і сам цар Олексій Михайлович. У наступні роки чума спалахувала в різних містах Московії, але це вже не завадило московитам сконцентрувати ресурси достатні для поглинання Української держави.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram