Ми постійно кажемо про руку Кремля і майже не звертаємо уваги на інших гравців, які сидять за шахівницею. Ще з часів Радянського Союзу ми звикли, що світ біполярний. На одному полюсі розташований, власне, СРСР, а на іншому – США. У 1991 році полярність світу, яку кулаком державних доктрин вбивали мільйонам людей під скроні, зникла. На місці Совєтів виникла порожнеча. Сьогодні ми думаємо, що її заповнила Росія, але путінській Росії далеко до Радянської імперії, хоча очільник Кремля робить усе, щоб її відродити.

І поки Путін випещує свої імперські амбіції, Китай підкорює світ. Якщо Росія намагається захопити нові території або поширити свій вплив грубою силою, то китайці просто скуповують те, що їм подобається. Як у величезному супермаркеті. Додайте до цього факт: сьогодні майже все робиться у Китаї, навіть нові люди. За оцінками 2016 року, в Європі живе трошки більше 741 мільйона людей. Населення Китаю – понад 1,3 мільярда. То невже старенький жарт про необхідність вивчати китайську замість англійської стає реальністю?

“Жовторосія” і до чого тут Мао

Китай дуже часто помилково називають союзником Росії. Так, вони можуть працювати разом, але кожен використовує іншого у власних інтересах. Росія ще з царських часів мріяла про “Жовторосію” – недарма одна із голів їхнього гербового орла поглядає на схід.

Росіянин з китайцем стали братами навіки за часів Мао. По суті, Великий керманич прийшов до влади лише за підтримки Радянського Союзу, який допоміг йому розкидати японських окупантів та націоналістів. Сталін задумував, що кооперація СРСР та Китаю стане непереможним альянсом. Але Мао врешті-решт вийшов з-під радянського крила, побивши горщики з Микитою Хрущовим та компанією. Власне, становлення КНР, як глобального гравця почалося зі смертю Сталіна, коли Мао та радянська верхівка розійшлися в ідеологічних поглядах.

Мао Цзедун – батько сучасної КНР. Фото: AFP/East News/Roger-Viollet
Мао Цзедун – батько сучасної КНР. Фото: AFP/East News/Roger-Viollet

Китай без підтримки СРСР опинився у доволі скрутному становищі. Вихід на той момент був один – диво. Звідси і почалися проекти на кшталт знищення горобців та акції “доменну піч у кожен дім”. Печі були необхідні для виплавки чавуну. Але задіювати для цього селян було не найліпшою ідеєю, бо а) вони метал бачили хіба що на картинках; б) не мали жодного уявлення про технологію виробництва. Звідси і бере свій початок стереотип про “китайську якість”.

І все ж китайці нарощують оберти, м’язи та міць і врешті-решт самостверджуються у набігах на острів Даманський у 1969 році. Зрештою Совєти передали острів під китайську юрисдикцію. Сьогодні він називається Чженьбао – Дорогоцінний острів. Він дійсно коштував дорого – Китай під час провокацій 69-го втратив значно більше людей, ніж Радянський Союз. Щоправда, людський ресурс ніколи не був проблемою для Піднебесної. Саме завзятість і наполегливість народу допомогли побудувати Китаю міцну економіку.

Китайський пиріжок з маком

У XVIII столітті в Європі розпочався бум на все китайське. Загадкова східна країна зачаровувала аристократів та інших вар’ятів із грішми. Європейський ринок заполонили китайські товари – чай, шовк, порцеляна, декоративні песики тощо. Китайські чаклуни та акробати приїздили до європейських міст, щоб дивувати публіку своїм мистецтвом. Усі були в захваті крім Великої Британії, а точніше Ост-Індійської компанії, яка, по суті, й формувала тоді політику Сполученого Королівства.

Вся штука в тому, що свій ринок Китай європейцям не відкривав. Тодішні правителі – династія Цін – заявили, що мають усе необхідне, тому товари білих варварів їх не цікавлять. Винятками було венеціанське скло та російське хутро.

Чиновників династії Цін називали мандаринами. Фото: Вікіпедія
Чиновників династії Цін називали мандаринами. Фото: Вікіпедія

По суті, це була перша китайська експансія. Європейські виробники страждали від такого впливового конкурента, а мандарини жорстко контролювали присутність “білих варварів” у межах своєї держави. У Китаї для європейців був відкритий лише один порт у місті Кантон (Гуанчжоу), а торгувати з ними могла тільки гільдія 12 торговців.

Отже, китайці доволі довгий час викачували гроші зі Старого Світу, даючи натомість примару статусності – мати китайський порцеляновий сервіз вважалося круто. Сьогодні це називається “понтами”.

Оці понти дуже не подобалися британцям, тому вони вирішили поставити Китай на місце. Ну, і прибрати за одним ходом неосяжний китайський ринок. Ост-Індійська компанія вирощує в Індії опійний мак та завозить його китайцям контрабандою. Наркотик настільки сподобався народові, що Китай реально опинився на межі існування.

Мандаринам довелося розпочати жорстку боротьбу із зіллям, але Велика Британія пішла війною на Китай, так війну і не проголосивши. Маньчжурська династія врешті-решт капітулювала: відкрила порти європейцям та віддала Гонконг під керівництво британців. Це була Перша опіумна війна. Потім була Друга.

Модель економічної експансії так і лишилася у генетичній пам’яті китайського народу. Вони чудово зрозуміли, що музику замовляє той, хто контролює ринок. Власне тому Мао і наповнював СРСР термосами, сервізами, рушниками, одежею і так далі – мрії про Сибір нікуди не ділися. Чергова порція китайських понтів захопила одну шосту суші. Ну, а одні з головних макових полів тепер зосереджені саме під китайським прапором. На відміну від інших древніх народів, китайці вміють робити висновки зі своєї історії.

Червоний горобець – чжунхуа

Коротше, Китай сьорбнув лиха і з приходом Мао Цзедуна реально почав розквітати. Але розквіт був доволі сумнівним. Після своїх недолугих спроб винищити горобців – шкідників сільського господарства, послідовники Великого керманича взялися за китайський народ. Через два роки після смерті Мао – у 1978 році тут вводять програму “Одна родина – одна дитина”. Самі китайці зрозуміли, що їх забагато, а повторити фокус з Даманським, тобто отримати нові території, не вийде. І десь у ці часи виробництво західних країн починає концентруватися у Китаї – 1979-го країна бере курс на відкритість, сподіваючись отримати приток інвестицій. Логічно: людей багато, грошей нема, а слово “перспектива” є хіба що в словнику. Голод і холод починає косити китайців, особливо у віддалених провінціях.

У 1958 році в Китаї знищили два мільярди горобців – їх вважали шкідниками сільського господарства. Це призвело до Великого голоду. Фото: Фото: AFP/East News/Roger-Viollet
У 1958 році в Китаї знищили два мільярди горобців – їх вважали шкідниками сільського господарства. Це призвело до Великого голоду. Фото: Фото: AFP/East News/Roger-Viollet

Чжунхуа – китайський народ – готовий працювати за їжу. І це не метафора. Людей у КНР стає все більше (звідси і контроль народжуваності), а надій – менше. Китайські соціалісти, звісно, збентежені, тому відкривають свої території для західних буржуїв і їхнього виробництва. Уряд не проти здавати свій народ в експлуатацію. Це не горобців знищувати – в країну починають заходити реальні гроші – долари.

Якщо година працівника заводу в США в 70-80-х роках коштувала, скажімо, 4 долари, то китайці працювали за центи. Врешті-решт Захід підсів на цю мандаринову голку. Сьогодні промисловість КНР – це 360 галузей. За останні півстоліття тут збудували понад 370 тисяч нових промислових підприємств. А з початку XXI століття Китай став першою у світі індустріальною наддержавою за обсягами промислового виробництва. Отже, у китайців все чудово, адже у 2016 році вони навіть скасували програму “Одна родина – одна дитина”.

Виходить, Китай спроможний прокормити мільярдне населення своєї країни, вкладаючи при цьому гроші всюди по світу.

Made in China

Піднебесна не єдина держава, яка вдавалася чи вдається до економічної експансії. До Першої світової війни Німецька імперія обирає саме такий шлях, хоча це не заважало їй захоплювати колонії в Африці, Азії та Океанії. Німці тоді стояли перед вибором: підкорювати світ своєю золотою маркою чи йти на інших з вогнем і мечем.

Індустріалізація, відкриття в медицині, її розвиток, а також еволюція міжнародної політики призвели до зростання тривалості життя. Простими словами: прогрес змусив людей жити довше. У 1871 році населення Німецької імперії коливалося у межах 41 мільйона людей. У 1913-му імперія нараховувала вже 68 мільйонів громадян. Тобто людей стає все більше, їх потрібно годувати. Власне, ця банальна фізіологічна потреба зрештою і приводить до воєн.

Згадана вище Ост-Індійська компанія була інструментом економічної експансії Великої Британії. Щоправда британці не боялися використовувати силу там, де це необхідно, як, наприклад, з Китаєм.

Сьогоднішні досягнення Китаю – це те, про що мріяла Центральна Європа сто років тому. І якщо Німеччина зараз є локомотивом європейської економіки, то Китай – локомотив економіки світової.

Європейці свого часу перетворювали Африку на свої придатки силою зброї. Сьогодні ж китайці використовують soft power – вони будують на Чорному континенті дороги, відкривають там школи китайської культури, вчать маленьких аборигенів китайській мові, наводнюють кінотеатри своїми стрічками та запускають мережі ресторанів китайської кухні. Взяти Кенію – тут вже нікого не здивуєш, сказавши “ніхао”.

Китайці відкривають центри китайської культури в Африці. Вони дуже популярні в Кенії. Кадр із репортажу Quartz
Китайці відкривають центри китайської культури в Африці. Вони дуже популярні в Кенії. Кадр із репортажу Quartz

Soft power використовують й інші країни, наприклад, США. Вони переконали світ у необхідності вивчати англійську, підсадили всіх на голлівудський кінематограф, а ще – на Гарвард. Soft power – це переконати інших хотіти того самого, що й ти. Китайцям це вдається настільки успішно, що вже навіть Росія вирішила добровільно здати мільйон гектарів (майже чотири Москви) своєї землі азіатським братам. За даними South China Morning Post, вже кілька китайських компаній зацікавилися пропозицією РФ. Така угода вирішила б проблему Китаю з нестачею земель для вирощування соєвих культур. А це особливо актуально у межах торгової війни між США та Китаєм.

“На Далекому Сході існує спротив, зокрема місцевого населення, оренді китайськими фермерами сільськогосподарських угідь з політичних мотивів”, – каже Чжан Сінь – китайський експерт по Росії зі Східно-китайського педагогічного університету.

Тому китайцям потрібно братися за усі можливі варіанти.

Реінкарнація Мао та китайське економічне диво

Сі Цзіньпін очолив КНР у березні 2013 року. За ці п’ять років його вже встигли прозвати реінкарнацією Мао. Сі сьогодні робить те саме, що свого часу зробив Великий керманич – відкриває нові обрії для своєї держави. Soft power стала вже офіційною доктриною Китаю – Сі Цзіньпін постійно про неї каже та всіляко заохочує.

От взяти Біробіджан – центр Єврейської автономної області Росії. Колись Сталін хотів виселити сюди російських євреїв. Сьогодні ж Біробіджан став китайським. Про це ще перший голова Сейму Литви Вітаутас Ландсберґіс в інтерв’ю “Українському інтересу” розповідав. Китайці приїжджають в Біробіджан і беруть шлюб з росіянками, народжують дітей. По суті, китайці асимілюють ці прикордонні землі без жодного пострілу. Не юанем єдиним, так би мовити, але гроші у китайській інтервенції відіграють ключову роль.

Відповідно до даних доповіді Конференції ООН з торгівлі та розвитку, Китай у 2016 році інвестував в інші країни 183 мільярди доларів. Це зробило КНР другим глобальним інвестором у закордонні економіки. Тобто 40 років тому Китай мріяв про іноземні вливання, а сьогодні інвестує сам.

Цікаво, що інвестує всюди – не тільки Африка, чи схід Росії опинилися у прицілі китайців. У другій половині 00-х Китай активно вкладає гроші в Білорусь. Попри опір з боку народу, під Мінськом врешті-решт починають закладати повноцінне китайське місто. Сьогодні в 25 кілометрах від білоруської столиці розкинувся “Великий камінь”. Поки що це гігантський виставковий центр та готель, широкі складські термінали, які збудували протягом 2016 року.

Загалом архітектори вирішили звести на дев’яти білоруських гектарах місто на 132 тисячі мешканців. Це і наукові центри, і промислові майданчики, і житлові квартали із зонами відпочинку. Через плюс-мінус десять-п’ятнадцять років у Білорусі з’явиться модернове місто розміром з Бобруйськ, яке, по суті, належатиме Китаю – головному інвестору проекту. Не дивно, що дорога, яка веде від Мінську до Великого каменя називається Пекінський проспект.

Свої інтереси китайці мають і в Україні. У жовтні 2017 року “Укравтодор” підписав два контракти з компанією Xinjiang Communications Construction Group Co Ltd. За цими угодами китайські фахівці мають відремонтувати нам дороги Стрий-Тернопіль-Кіровоград-Знам’янка (М-12) та Київ-Харків-Довжанський (М-03). Зі слів міністра інфраструктури Володимира Омеляна та представників компанії стало зрозуміло, що це такий собі пілот – якщо співробітництво буде вдалим, китайці й надалі вкладатимуться в Україну.

Китайці мають відремонтувати дві дороги в Україні. Відповідні угоди підписали минулоріч. Фото: Український інтерес/Владислав Недашківський
Китайці мають відремонтувати дві дороги в Україні. Відповідні угоди підписали минулоріч. Фото: Український інтерес/Владислав Недашківський

За даними Bloomberg, протягом останніх 10 років Китай інвестував чи викупив активи в Європі на щонайменше 318 мільярдів доларів. Аналітики видання звертають увагу, що китайські компанії володіють частково чи повністю, зокрема, чотирма аеропортами, шістьма морськими портами, вітровими електростанціями, тринадцятьма футбольними командами. І це все у щонайменше дев’яти країнах Європи. А ще китайці купили п’ятого у світі виробника шин – італійську компанію Pirelli & C. SpA та ірландську компанію з оренди літаків Avolon Holdings Ltd. Але справжній обсяг китайських вливань більший. Bloomberg не враховував 355 інвестицій, умови яких не розкриваються. Експерти оцінюють їх у ще 13,3 мільярда доларів.

При цьому Китай не забуває і про власні кордони. Вже не перший рік китайський уряд вливає мільярди доларів у Тибет, щоб не тільки підняти економіку цього небагатого регіону, а й наблизити до себе політично. У 1959 році КНР анексувала Тибет, але його народ не полишає спроб відновити свою суверенність. Це пояснює такі астрономічні інвестиції. Протягом 2011-2015 років Китай вклав сюди 50 мільярдів доларів і до 2020 має вкласти ще 100. Основний масив грошей йде на інфраструктурні проекти та розвиток бізнесу. І хоча тибетці радіють урядовим (сусідським?) грошам, вони все ж таки прагнуть до незалежності. Не виключено, що тут китайці переграли самих себе і зрештою втратять Тибет, проте вони нарощують потік юаней в регіон.

Осатаніло вкладається Китай і в Казахстан – північно-західного сусіда. Протягом 2005-2017 років прямі інвестиції в казахську економіку склали 13,9 мільярда доларів. При цьому загальний обсяг інвестицій коливається у межах 43 мільярдів, а обсяг кредитування перевищив 50 мільярдів доларів.

Станом на лютий 2017 року у Казахстані було зареєстровано 2 783 підприємства з китайським капіталом. Спільні казахстансько-китайські інвестиційні ініціативи наприкінці травня цього року налічували 51 проект на загальну суму 27,7 мільярда доларів. Китайці навіть розглядають можливість створити тут власний інвестиційний фонд. Проте казахська преса не сповнена оптимізму. Журналісти не виключають, що вже через 30 років більшість вітчизняних заводів знаходиметься під контролем китайських бізнесменів. Цікаво, що КНР тут спритно обходить своїх братів з Росії. У 2017 році РФ інвестувала в Казахстан 1,2 мільярда доларів – копійки з огляду на китайські гроші.

Але magnum opus Китаю зараз – це Африка. Саме туди йдуть значні суми та зусилля мандаринів.

Афрокитай: що, куди і як

Китай розпочав освоювати Африку пізніше за Радянський Союз, проте це не заважає Пекіну сьогодні утримувати лідерство на континенті. Товарообіг між Китаєм та африканськими країнами перевищує 220 мільярдів доларів. До 2020 року ця цифра має перевалити за 300 мільярдів. Росія ж наторгувала з Африкою у 2017 році лише на 3,6 мільярда доларів. Та й Захід має не ліпші позиції. Тільки США можуть більш-менш конкурувати тут з Китаєм, маючи щороку 37 мільярдів товарообігу.

А на початку вересня Сі Цзіньпін презентував масштабний інвестиційний план Китаю в африканські країни. Йдеться про 60 мільярдів доларів, з яких 10 мандарини виділять протягом трьох найближчих років. Ще 15 мільярдів передбачені як безвідсоткові кредити.

Окрім того, Пекін надасть 146 мільйонів доларів (мільярд юаней) на розвиток сільського господарства в Африці. Ці гроші дармові – матеріальна допомога. А разом із нею на Чорний континент поїде півтисячі аграріїв високої кваліфікації, щоб піднімати африканську цілину. При цьому Сі Цзіньпін наголосив, що їхні інвестиції в Африку не пов’язані з жодними зобов’язаннями чи політичними умовами. Вони, мовляв, сприймають устрої африканських країн такими, які вони є, і не збираються нічого їм нав’язувати. Хоча, у 1980 році у Зімбабве до влади прийшов проктиайський Роберт Мугабе, якого підтримував Пекін. Після цього Китай отримав безмежні можливості для участі в житті Зімбабве. Мугабе, між іншим, офіційно підтримував політику Компартії Китаю після розгону антиурядових протестів 1989-го.

Де-які крупні проекти Китаю в Африці:

Нігерія. 11 тисяч китайських робітників будують залізницю між Лагосом і Кано. Також вони зводять тут ГЕС.

Гвінея. Китайці будують шахту, греблю, залізницю, комбінат з переробки, а також гідроелектричний комплекс.

Судан. Будують трубопровід та встановлюють обладнання для видобутку нафти. За два роки китайці перебудували порт Судану.

Сьогодні Пекін інвестує в розвиток інфраструктури Африки, в будівництво доріг, шпиталів, шкіл. Щороку понад 15 тисяч африканських студентів їздять за спеціальними програмами вчитися до Китаю. Банки Піднебесної дають в Африці кредити на вигідних умовах. Повертають їх потім корисними копалинами. Та й самі копалини видобувають китайці, принаймні мають значні долі у видобутку. За десять років – з 2005 до 2015 рік – китайські інвестори створили на Чорному континенті понад 130 тисяч робочих місць.

Будівництво – одна із самих перетриманих сфер китайської економіки. Потужностей багато, але їх майже ніде реалізувати на батьківщині. Тому китайці і виходять на зовнішні ринки зі своїми проектами, бо вже не рятує навіть будівництво міст-привидів, таких як Ордос. Що цікаво, китайці не можуть просто так взяти і припинити будувати. Річ у тім, що тоді доведеться закривати купу компаній, а це все веде до кризи. Така собі “економіка снігової лавини”.

Але важко сказати, що Китай вливає гроші в Африку суто з філантропічних переконань. Пояснення просте – справи внутрішнього ринку КНР. Після свого економічного дива Китай гостро потребує ресурсів. Вже з 1993 року китайці не можуть забезпечити себе нафтою. Сьогодні вони найбільші імпортери “чорного золота” у світі. Так само Китай потребує вугілля, золота, рідкісноземельних елементів та інших корисних копалин. Тому китайці дуже активно співпрацюють із Суданом, Конго й Анголою, які насамперед багаті на нафту, золото, алмази та танталіт – цю руду танталу використовують в індустрії високих технологій. Та сама Зімбабве поставляє в Китай алмази, сталь, платину, хром, Замбія – мідь, кобальт та нікель. Із середини 2000-х по всьому континенту відкриваються вільні економічні зони Китаю.

Швидкий розвиток китайської економіки, зокрема, приватного сектору призвів до жорсткої конкуренції між вітчизняними компаніями. Це протистояння тягне за собою необґрунтоване зниження цін та уповільнює подальше економічне зростання. Ба більше, компанії перестають вкладатися у нові дослідження та розробки, що, врешті-решт, тягне за собою технологічне відставання. Розширення ринків зменшує напруження. Не потрібно забувати, що сьогодні Африка – це ринок збуту на понад мільярд людей. Економічна відсталість регіону дозволяє китайцям продавати тут те, що не купують на Заході – бідні не крутять носом від неякісних товарів.

А ще Китай планує переносити виробництва зі своєї території в Африку. Навіть країни Заходу більше не розглядають Китай як “світову фабрику” – тут все складніше найняти робітників за безцінь, що, до речі, вказує на зростання рівня життя в країні. При цьому китайці значно розширюють свої потужності завдяки Бангладеш чи В’єтнаму, але й цього їм замало.

Ок, гугл, де вивчити китайську?

Захід закидає Китаю звинувачення у новому колоніалізмі. Президент Франції Еммануель Макрон разом з канцлеркою Німеччини Ангелою Меркель навіть вибудовують спільну стратегію стримання Китаю в Європі. Китай, ясна річ, звинувачення відкидає. Мовляв, ми занедбані економіки розвиваємо, а не комунізм імперію будуємо.

Проте в Африці КНР нарощує свою військово-політичну присутність вже не перший рік. Із середини 2000-х у “гарячих точках” африканського континенту з’явилися китайські миротворці. У березні 2017-го понад 2,5 тисячі солдатів КНР брали участь у шістьох миротворчих місіях ООН в Африці. І це при тому, що раніше Китай утримувався від відправки своїх солдатів миротворцями будь-куди. До речі, такий розворот співпадає із загостренням ситуації в Судані, який є одним з найбільших постачальників нафти до Китаю.

Китаю потрібні ресурси. З 1993 року КНР не може забезпечити себе нафтою. Ілюстрація: MICHAEL SOI
Китаю потрібні ресурси. З 1993 року КНР не може забезпечити себе нафтою. Ілюстрація: MICHAEL SOI

У 2015 році китайці підписали 10-річну угоду на будівництво військово-морської бази в Джибуті. Липневі супутникові знімки засвідчують, що база активно розвивається та розширюється. Окрім того, китайці розбудовують тут портову інфраструктуру. Експерти переконані, що цю базу Китай використовуватиме не тільки для військових потреб, але й для подальшої економічної експансії. Водночас військова база дозволить китайцям захистити транспортування нафти та інших природних ресурсів з Африки та Близького Сходу.

З іншого боку ще минуло замало часу, щоб сильна економічна залежність тих чи інших держав від КНР перетворилася на залежність політичну. Проте вже очевидно, що Захід, а з ним і Росія програли Китаю в Африці. США ще намагаються пручатися, але, по суті, не мають, що протиставити цьому колосу. Не допоможе і торгова війна, яка розгорілася цьогоріч між Китаєм і Штатами.

Отже, вигнати китайських “загарбників” з континенту сьогодні можуть тільки самі африканці, а їм це не потрібно. “Африка має зрозуміти, що Китай – як і США, Росія, Великобританія, чи інші, – прийшов не в інтересах Африки, а у своїх власних”, – казав ще п’ять років тому Санусі Ламідо Санусі, який очолював тоді Центральний банк Нігерії. Очевидно, що з власними інтересами Піднебесна приходить і в інші місця на планеті.

Китайські підрядники проходять повз конголезьких робітників, які вітають делегацію компанії China Railways Engineering Company (CREC) у Кіншасі. 29 березня 2010 року. Фото: Reuters/Katrina Manson
Китайські підрядники проходять повз конголезьких робітників, які вітають делегацію компанії China Railways Engineering Company (CREC) у Кіншасі. 29 березня 2010 року. Фото: Reuters/Katrina Manson

Цікаво, що у XVIII столітті Китай опинився на межі існування. У 1970-х країна буквально ходила з простягнутою рукою, очікуючи іноземні інвестиції. Сьогодні Китай підкорив собі половину світу. КНР знадобилося якихось 70 років, щоб повернути собі міць Китайської імперії. От СРСР, який свого часу так само підкорював Африку, за 70 років розвалився. Китайці не збираються зупинятися, вони працюють на перспективу. І не рахуватися із ними сьогодні було б фатальною помилкою.


Владислав Недашківський, “Український інтерес”

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram