Найзатишніший звук у світі – це дзенькіт квасолинок об стінку чавунця. А ще – легеньке торохкотіння картоплі: більша гупає у пластикове відро, а менша дзенькає у металеве. Також я люблю скрегіт ножа, який чистить луску риби. І шелестіння картоплиння, коли трусиш його віником і збираєш колорадських жуків у відро. Коли я чую ці звуки, то кидаю всі свої важливі дитячі справи і щодуху біжу – баба Люба переходить до “легкої” роботи та має час на казку. Ми сидимо у дворі серед насипів картоплі, квасолиння, цибулиння чи серед відер із рибою і разом виконуємо просту буденну роботу – перебираємо, лущимо, чистимо. Іноді ходимо поміж кущів картоплі і трусимо у відра жуків, які ненаситно жеруть наш урожай.

Я по-справжньому щаслива, бо для дитячого щастя треба небагато – проводити час із близькими і досхочу спілкуватися. Баба Люба починає розповідати і я стишуюсь, намагаючись не перебити її оповідь занадто сильним ударом картоплини.

Я люблю усі казки, які розповідає баба Люба, кожна цікава, навіть якщо я чула її вже п’ять разів. Вона не бурмоче, не поспішає, не квапиться закінчити: слухати – не переслухати. “Івасик-Телесик”, “Яйце-райце”, “Кобиляча голова”, “Дідова дочка та бабина дочка”, “Дванадцять місяців”, “Кирило Кожум’яка” та багато інших.

Ми сидимо на стареньких стільцях (я, буває, на мішку картоплі) серед звичайного сільського двору й поринаємо у дивовижний казковий світ: яскравий, дивовижний і, майже завжди, справедливий. Баба Люба терпляче та серйозно відповідає на мої дитячі запитання: “А чому він так зробив?”, “А хіба люди літають?”, “А що було потім?”. Вона мені розповідає не лише казки, а й різні оповідки чи цікаві статті, які колись прочитала в газеті. Іноді це спогади про війну та німців. А ще я вперше від баби Люби почула про страшний Голодомор, який був в Україні і, зокрема, у нашому селі. Як збожеволіла від голоду мати варила в чавуні свою дитину, а сусідка прийшла, побачила, впала на поріг хати і заголосила; як спухлий від голоду хлопчик квапливо з’їв окраєць чорного хліба і майже відразу помер; як українці ходили весною вулицями вищипувати першу травку, щоб з’їсти…

Читайте також: Реквієм

Баба Люба говорила, щоб пам’ятати, не забувати і не пробачати. Звичайна сільська бабуся, яка не закінчувала вишів, не сиділа в архівах, не їздила в далекі світи, дала мені найголовніше: розуміння того, що я – українка. І моя національна свідомість почала формуватись серед цього сільського двору, серед насипів городини та під час цього дзенькоту квасолинок. Баба Люба ніколи не говорила, що я повинна у своєму житті спілкуватись українською. Проте я малим дівчиськом усвідомила: Україна починається з мови. Моя – українська і я ніколи не спілкуватимуся російською.

Я вже доросла, мені 32 рочки, як це прийнято пестливо писати. У мене підростає син. І щодо виховання, зізнаюсь, читала дуже мало. Але знаю точно одне: дітей потрібно привчати до роботи, менших – до легкої, старших – до важчої, і говорити з ними як з дорослими. А ще – вчити любити Україну. Без пафосу, без суєти – розповідати ті чи інші історичні факти, ділитися спогадами про своє минуле та роздумами щодо того, хто ми, українці, і через що пройшли. Ніколи не буває зарано. Моєму сину було 4 роки, коли він почав запитувати: “А хто така Росія? Де вона? Чого я спілкуюсь українською, коли всі в садочку говорять російською?”. І ми повинні відповідали на ці запитання. Ми не маємо упустити цих моментів, бо потім буде запізно. Немає часу? Вимкнути телевізор, поратись на кухні, дати дитині шматок тіста і водночас говорити на важливі теми, розповідати казки чи просто запитувати дитину про її важливі дитячі справи. І робота, і розмова – бо це життя, і ми не завжди можемо повністю присвятити себе дитині.

Баба Люба у хвилини відпочинку любила сидіти зі мною на лавочці і просто споглядати. Он там курочка порпається у пилюці, он там корови йдуть з вигону, а там дятел всівся на дереві. Отамечки, бачиш?

Ми просто сиділи і спостерігали за довкіллям. І зараз, коли підростає мій син, він, буває, також довго дивиться на якийсь листочок чи пів години розглядає якогось жука. У мене починає сіпатись око, бо поспішаємо, бо робота, бо п’яте-десяте, а він навпочіпки сидить біля каменя і дивиться, як копошиться жук. Які комахи, треба масла купити! А потім зупиняю себе і думаю: у цій щоденній суєті ми забуваємо споглядати, забуваємо дивитися на небо та усміхатися сонцю. А дитина ще не зіпсована отим “дорослим життям”. Я теж сідаю навпочіпки, і ми дивимося на цього кумедного червоноклопа. Чи богомола. Чи мертвоїда. І це – важливо. Хто як не ми, батьки, навчимо дитину споглядати, радіти гарній погоді, досліджувати цей цікавий тваринний та рослинний світ?

Я безмежно вдячна бабі Любі за те, що вона навчила мене любити Україну, цінувати безмежно прекрасний світ, що привчила мене до буденної роботи, яку можна виконувати з радістю та до споглядання простих речей, які щоразу відкриваються заново. І зараз я намагаюся виховувати сина так само, бо це не лише мудрість звичайної сільської бабусі, це – складові нашої національної педагогіки.

Дякую, бабо Любо.

Цей текст мене спонукала написати баночка лущеної квасолі, яку я дістала з шафи, щоб зварити борщ. “Дзень” – і мій день наповнився прекрасними спогадами з дитинства.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram