Національна стратегія деінституалізації чітко визначила напрям руху держави щодо забезпечення найкращих інтересів дитини та визнала шкідливість виховання дитини поза сімейним середовищем.

Якщо говорити про трансформацію, то треба насамперед розуміти, що це не просто зміна вивіски. При трансформації кожного інтернату ми маємо мати чітку відповідь мінімум на 3 питання: як забезпечити потреби кожної дитини (мінімум: безпечне сімейне середовище, можливості для навчання та розвитку у відповідності до потреб та особливостей розвитку); як забезпечити роботою персонал закладу; як найефективніше використати наявну матеріально-технічну базу.

Зінаїда Кияниця – ключова експертка проєкту Мінсоцполітики “Реформування закладів інституційного догляду та виховання дітей в Тернопільській області”

Впродовж кількох років я задіяна ключовою експерткою в реалізації проєкту Мінсоцполітики “Реформування системи інституційного догляду та виховання в Тернопільській області”. Варто зазначити, що за цей час команді проєкту спільно з органами виконавчої влади та місцевого самоврядування вдалося досягти зменшення майже на 35% дітей, які цілодобово перебували в інтернатних закладах, а в шістьох пілотних закладах цей показник перевищує 57%.

Як вдалося цього досягти: передусім шляхом отримання достовірних даних про всіх вихованців, про кожну дитину та її сімейну ситуацію, про справжні, а не підтасовані причини влаштування дитини до закладів.

В інтернатах перебувають діти, батьки яких з різних причин не можуть чи не хочуть забезпечувати виховання своєї дитини. Проте, у заявах батьків та в рішеннях про направлення дітей до інтернатів зазначається лише потреба в отриманні спеціальної освіти чи санаторного лікування. Водночас дуже часто підтасовуються діагнози, щоб виправдати правомірність направлення дитини в той чи інший інтернат. І виходить, що батьки вдома працюють, добре себе утримують, а їхніх дітей утримує держава. Утім, питання не лише в тому чиїм коштом виховуються діти, а в тому якими виростають ці діти без батьківської опіки й любові.

Наведу приклад. На Тернопільщині функціонує Збаразька обласна загальноосвітня санаторна школа-інтернат для дітей з малими та затухаючими формами туберкульозу. Із 120 дітей, які в ній перебували цілодобово станом на початок 2019 року, 100 дітей (84%) були саме зі Збаразького району. Зазначу, що це єдиний в області інтернат, який приймає дітей з такими ризиками. Виникає логічне питання – чи не має в цьому районі епідемії на туберкульоз?

Після детального вивчення з’ясувалося, що лише 4 дитини раніше перехворіли на туберкульоз, а ще 12 дітей мали контакти з родичами, які хворіли. Яке лікування надається цим дітям: посилене харчування, дихальні вправи, проби Манту. Чи можна це робити за місцем, в сім’ї? Чи на користь дітям групове проживання малечі з такими ризиками? Чи відповідає нинішнім медичним протоколам таке оздоровлення дітей? Запитань більше ніж відповідей. Тому й постало питання реформування цього освітнього закладу.

Відповідно до плану трансформації, затвердженого сесією Тернопільської обласної ради, інтернат має стати ліцеєм. Попередньо проведена протягом року робота з пошуку відповідей на вищезазначені питання об’єднала зусилля педагогічного колективу, соціальних працівників, працівників служб у справах дітей, керівників громад. Сьогодні на цілодобовому перебуванні тут залишилися 32 дитини. Робота щодо реформування інтернатного закладу триває.

Те ж саме можна сказати й про Струсівську санаторну загальноосвітню школу-інтернат І-ІІІ ступенів. Спеціалізація – захворювання серцево-судинної системи. 87% дітей, які відвідують школу, – діти з Теребовлянського району, де розташована школа. Середній термін перебування майже 6 років. Зі 112 дітей на цілодобовому наразі залишилося 26 учнів.

У період літніх канікул минулого року в межах проєкту спеціалістами соціальної сфери на Тернопільщині було здійснено оцінку сімейної ситуації 973 вихованців, що посприяло зменшенню на 19% кількості дітей, які станом на 01.09.2019 року перебували цілодобово в закладах інституційного догляду та виховання в порівнянні з 01.01.2019 року.

Проведений аналіз також засвідчив, що серед основних причин потрапляння дітей до інституцій, окрім складних життєвих обставин батьки зазначили наступне: низький рівень сільської освіти, булінг у школах, конфлікти між вчителем і сім’єю, відсутність довозу до школи, інклюзії, гарячого харчування, а також сформовані міти про всеосяжне забезпечення потреб дитини в інтернаті.

Тобто, інтернатні заклади взяли на себе виконання не властивої соціальної функції, проте в період літа працівники інтернатів мають відпустки, тому 85% дітей повертаються в сім’ї без з’ясування ситуації. Це ще раз було підтверджено в умовах цьогорічного карантину через коронавірус. І тут є над чим подумати.

Тобто діти вже більше ніж пів року провели поруч із мамами й татами, бабусями та дідусями, братиками й сестричками без казенних інтернатних стін. На Тернопільщині таких дітей понад 800. І за весь цей період було повернуто до інтернату 3 дитини через ризики для їхнього життя та здоров’я.

З професійної точки зору рівень профілактичної роботи щодо підтримки вразливих сімей, формування відповідальності керівників громад за становище дітей ще низький в Україні, катастрофічно низький показник забезпечення фахівцями із соціальної роботи, відсутні в більшості територіальних громад служб у справах дітей, недостатній рівень розвитку сімейних форм виховання та патронату над дітьми. Але всі ці питання, якщо є бажання, можна вирішити, особливо, коли й справді прагнути змін, а не, як я зазначила ще на початку, лише змінювати вивіски.

До речі, як з’ясувалося, глобальною проблемою в нашій державі є наявність п’яти різних нормативно-правових постанов Кабміну, наказів міністерств, які регулюють потрапляння дітей до інтернатів. Тому заслуговує на увагу ініціатива уряду щодо єдиного порядку направлення дітей до інституцій через рішення органу опіки та піклування. В Тернопільській області, до речі, яка є однією з пілотних в Україні з питань реформування інтернатних закладів, такий документ був ухвалений минулоріч сесією обласної ради, і, слід зазначити, довів свою дієвість.

Підсумовуючи, хочу наголосити, що наявність інтернату завжди провокуватиме влаштування туди дітей; фінансування інтернатів із державного й обласного бюджетів завжди стримуватиме розвиток соціальних послуг та інклюзії (приклад) і зацікавленість керівників об’єднаних територіальних громад в існуванні інтернату (прибутковий податок, зайнятість жителів); відсутність комплексності при оцінці потреб дитини та її сімейної ситуації породжує хибні “діагнози” й провокує існування інтернатної системи.

Держава не має підміняти батьків, сім’ю, вона має створити умови для того щоб сім’я (біологічна чи замісна) виховувала дитину. Отже, необхідно розвивати послуги з підтримки сімей та сімейні форми виховання для тих дітей, чиї батьки не спроможні це забезпечити. А се означає що ресурси мають бути перерозподілені саме на такі напрямки роботи.

Через пандемію коронавірусу 43 тисячі дітей в Україні, якими раніше опікувалися інтернатні заклади, уже понад 6 місяців перебувають у своїх сім’ях чи в сім’ях родичів. Це має стати приводом для визначення доцільності подальшого перебування дитини в інтернаті, та прийняття персоніфікованих рішень по кожному випадку, планування та надання підтримки сім’ям, при потребі позбавлення батьківських прав і визначення сімейної форми виховання й розвитку послуг за місцем проживання.

Деінституалізація – це складна реформа, яка стосується наших світоглядних цінностей, стратегічних рішень, професійних дій. Головне тут пам’ятати – дитина не потребує інтернатного виховання, вона потребує любові.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram