Дипломатична битва в ПАРЄ: підсумки для України

Фото: facebook.com/petroporoshenko

Нинішня осіння сесія Парламентської асамблеї Ради Європи (ПАРЄ), що тривала в Страсбурзі з 9 по 13 жовтня 2017 року, виявилася для України чи не найважчою за останні роки. А все через тотальний контрнаступ Кремля в стилі улюбленої ним візантійщини – через кулуарні домовленості із прихованими європейськими агентами свого впливу та методику використання на свою користь так званих “корисних ідіотів”, якими на цей раз стали критики норм нового українського закону про освіту передусім від Угорщини та Румунії.

Однак видавати давно бажану Росією хоча б якусь зовнішньополітичну поразку України в ПАРЄ за дійсність навряд чи варто. Так, деяких дошкульних ударів офіційний Київ таки не уник, але Москві довелося ще раз переконатися, що будь-який її бліцкриг на цьому дипломатичному фронті вже неможливий в принципі. А крім своєї старої “консерви” на кшталт президента Чехії Мілоша Земана ніхто з інших таємних віп-русофілів в Європі світитися вже не бажає, бо будь-які зв’язки європейських політиків із Кремлем є наразі настільки “токсичними”, що обов’язково матимуть вкрай негативні наслідки для їхньої подальшої політичної кар’єри. Доведено колишнім президентом ПАРЄ Педро Аграмунтом, що пішов у добровільну відставку зі своєї посади як раз напередодні жовтневої сесії Асамблеї.

Новий тимчасовий президент
Власне, саме завершення піврічної епопеї із зняттям іспанця Аграмунта являло собою справжню перемогу української делегації в ПАРЄ. Слід нагадати, що на цій сесії екс-керівникові Асамблеї загрожувала принизлива процедура імпічменту через скандальну весняну його поїздку в Сирію на зустріч із місцевим президентом-диктатором Башаром Асадом разом із депутатами російської Держдуми. Серед головних ініціаторів відставки Аграмунта були українські делегати ПАРЄ, сам фігурант скандалу довго чіплявся за свої крісло та все ж таки вирішив погодитися на добровільне звільнення, прикрившись якимись “особистими причинами”. Тож у цьому пункті можна ставити жирний плюс, щоправда, в інших графах теперішнього переліку перемог України у Страсбурзі є якщо не мінуси, то прочерки або знаки запитання.

Перш за все йдеться про нового президента ПАРЄ, який прийшов на заміну дискредитованому своєю явною прихильністю до путінців Аграмунту. Вибори нового очільника Асамблеї, що насправді головуватиме в ній тимчасово до зимової сесії у січні 2018-го, відбулися аж з третьої спроби. Українська делегація підтримувала на цю посаду висуванця групи Європейської народної партії (ЄНП) та представника Литви Емануеліса Зінгеріса, чия антикремлівська позиція є чіткою та має навіть особистісний момент – його другом був російський опозиціонер Борис Нємцов, вбитий путінським режимом.

Але Зінгеріс програв делегатці із Кіпру та самовисуванці Стеллі Кіріакідес, котра хоч і входить також до групи ЄНП, але про агресивну політику Росії ніколи не висловлювалася, тримаючи, так би мовити, повний нейтралітет у цьому питанні. Тому обрання хоч і тимчасовим, але повноважним президентом ПАРЄ саме кіпріотки Кіріакідес засвідчило актуальний тренд в настроях більшості делегатів Асамблеї – тему дій Кремля варто зайвий раз не згадувати або взагалі обходити стороною. Втім, це апріорі неможливо, коли Кремль постійно та наполегливо нагадує про себе сам, причому як у тиші кулуарів, так і голосно з трибуни ПАРЄ.

Гібридні підступи Росії
Головним публічним глашатаєм бажання примирення певної частини Європи із Путіним став цього разу у Страсбурзі чеський президент Мілош Земан, який закликав зняти санкції з Росії, замінивши їх “міжлюдськими контактами” з Москвою. В принципі, в такій позиції давнього відкритого русофіла Земана не було нічого нового, а його заява про те, що російська анексія українського Криму є “завершеною справою”, взагалі призвела до гучного скандалу. При цьому “миротворчу” пропозицію Земана вирішити питання за допомогою компенсації Україні “або в фінансовій формі, або нафтою і газом», щоб, мовляв, уникнути “європейської війни”, розкритикували буквально всі, включно навіть із Кремлем, що відмовився “платити”.

До того ж Сенат Чехії ухвалив спеціальну резолюцію, піддавши Земана цілковитій обструкції: “Ми вважаємо неприйнятним, щоб президент республіки представляв свої особисті погляди в публічних промовах на міжнародному форумі, які повністю суперечать зовнішній політиці уряду … Цими заявами президент республіки узаконює агресію, яка суперечить міжнародному праву”. Зрештою, своєму чеському колезі відповів президент України також у Страсбурзі – на думку Петра Порошенка, трибуна ПАРЄ створена для захисту принципів та цінностей, а не для торгівлі територіями за гроші, нафту або газ. Відтак, кремлівська відкрита атака Земаном була, по суті, нівельована, однак гібридні підступи Росії у ПАРЄ цією “пробною кулею” не закінчилися.

Прийшла черга атакувати з тилу, тобто із бюрократичних нетрів Ради Європи (РЄ), яким “дуже болить” відмова Москви повністю сплатити свій щорічний внесок у РЄ. Цей борг Росії не такий вже захмарний – близько 20 млн. євро, але аргумент про загрозу в зв’язку з цим скорочень апарату та закриття деяких проектів РЄ дали змогу її генсеку-соціалісту Турбйорну Ягланду та голові соціалістичної групи ПАРЄ й головному претенденту на майбутніх виборах у січні 2018-го очільника Асамблеї Мікеле Ніколетті пролобіювати ухвалення резолюції про “гармонізацію правил участі та представництва країн-членів в обох статутних органах” – Парламентській асамблеї Ради Європи, де Росія перебуває під санкціями, та Комітету міністрів Ради Європи, де санкції проти Кремля відсутні.

Тобто таким суто бюрократичним чином мали відкриватися “потаємні двері” в ПАРЄ для російської делегації. Але українські делегати таки проштовхнули в цю “гібридну” резолюцію свою не менш “гібридну” поправку – залучення всіх сторін можливо лише на основі дотримання зобов’язань та виконання всіх попередніх резолюцій. Таким чином, через подібний механізм Росія повернеться в ПАРЄ, якщо виконає її резолюції і по Криму, і по Донбасу, і по українським політв’язням. Чого від Путіна і домагалися, коли застосували в Страсбурзі проти офіційної Москви суто політичні санкції.

Пристрасті навколо мовно-освітньої резолюції
Що-що, але в явленні кремлівських ляльководів розгляд ПАРЄ мовної статті нового українського закону про освіту, якою нібито обмежуються права нацменшин, обов’язково мав призвести до справжньої зовнішньополітичної катастрофи України. Але й тут сталося не так, як декому гадалося. Звісно, термінові дебати 12 жовтня з цього приводу пройшли досить бурхливо, в яких особливо агресивний тон задавали угорська та румунська делегації. Вони весь час не погоджувалися, що є “агентами Путіна”, що цілком може бути правдою, бо насправді угорці та румуни виглядали в цій ситуації банальними “корисними ідіотами” Кремля. Втім, підсумкова резолюція Асамблеї виявилася геть не такою вже катастрофічною, як хотілося всім її ініціаторам.

Дійсно, в документі багато неприємних для нас моментів, але суто декларативних: починаючи від закликів до України уважно стежити за правами меншин та збільшити період адаптації до нового закону, закінчуючи низкою юридичних до нього претензій. Натомість резолюція декларує й цілком прийнятні тези, наприклад, наголос на праві країни захищати власну державну мову. Або звичайна констатація, щоправда, вже у правовій площині того факту, що саме державна мова об’єднує будь-яку державу. І з цими постулатами, між іншим, ні угорці, ні румуни сперечатися не наважилися.

Проте всім нашим сусідам, так вже вкрай незадоволеним нашим законом про освіту, резолюція ПАРЄ дала дуже слушну пораду – забезпечити аналогічний обсяг прав для української меншини в їх країнах, які вони так завзято захищають на прикладі своїх одноплемінників – громадян Україні. Нарешті, в останньому абзаці мовно-освітні побажання Асамблеї розставляють всі крапки над і: треба дочекатися висновків та рекомендацій Венеціанської комісії, якій на експертизу свій закон про освіту завчасно й з власної ініціативи направила сама Україна. Само собою, вся проблемна для нас тема на цьому не закрита, а просто дещо пролонгована у часі на пару-трійку місяців. Тому українським дипломатам спокій може лише снитися. Хоча як може бути інакше, коли наші бої з Росією продовжують тривати на всіх фронтах, і на дипломатичному далеко не в останню чергу.

Володимир Степаненко, спеціально для “Українського інтересу”