28 липня Православна Церква відзначає день хрещення Київської Русі, а заодно й день рівноапостольного князя Володимира – “хрестителя Русі”.

Як і будь-яка визначна подія, ця теж часто супроводжується фальсифікуванням інформації та інсинуаціями задля політико-ідеологічного чи релігійного маніпулювання. Найчастіше “маніпулятори” використовують не наукові факти, а argumentum ad hominem (аргумент до людини), тобто, замість доведення істинності твердження, вдаються до звинувачень опонента, щоб викликати в публіки осуд. Наприклад, після анексії Криму на сайті “Московского комсомольца” з’явився антиукраїнський матеріал – “Крещение Руси произошло не в Киеве, а в Севастополе”. Варто зазначити, що в Росії, де РПЦ має значний вплив на суспільно-політичне життя, цей день іменується просто “днем хрещення Русі”, без географічного уточнення.

Із чого ж усе починалось? Попри твердження сучасних язичників про те, що християнство масово насаджувалось “вогнем і мечем” (щоправда, зерно істини в цьому є: на периферії Київської Русі перехід до нової релігії зазнавав спротиву – в Ростові, Муромі та Новгороді, що зафіксовано в джерелах) це явище не було геть екстраординарним. Скажімо, ставлення князя Ігоря до перебування християн було досить толерантним – на теренах Русі були християнські общини. А князева вдова Ольга, навіть охрестилася, найімовірніше, в 957 році. Тобто, християнство досить мирно співіснувало з язичеством, і це підтримувалось навіть на державному рівні. Та й з точки зору історії перехід до християнства був цілком логічним кроком для величезної держави – народні вірування уже не відповідали актуальним потребам того часу, а релігійні відмінності не сприяли об’єднанню племен.

Іноземні джерела вказують, що офіційне прийняття християнства Руссю відбулось ще за часів князя Аскольда. Візантійський патріарх Фотій у своїй енцикліці 866 чи 867 року, як безпосередній учасник подій, засвідчив нову релігійну реформу в княжій державі. Це підтверджується й іншими візантійськими джерелами, наприклад, “Церемоніями” Константина Багрянородного, хроніками Зонари та Михайла Гліки. Є також згадки про це в арабських істориків – наприклад, у Ях’ї Антіохійського.

Навернення сусідів-язичників у християнство частково було державною політикою Візантії, що таким чином запобігала нападам на свої кордони. У 862 році робились спроби християнізації Великої Моравії, а у 864-920 рр. – Болгарії. Цю тактику застосували і щодо Київської Русі після того, як у 860 році руси здійснили військовий похід на Константинополь. Із візантійських джерел, де згадувалось би хрещення Русі в 988 році, за правління Володимира Великого, є тільки “Анонім Бандурі” та “Ватиканська хроніка”, де свідчення, про цю подію, очевидно, є зворотним перекладом з “Повісті минулих літ”. Вченими припускається, що візантійці не враховували це “друге хрещення”, бо для них, ця країна, нібито вже вважалась християнізованою.

В українській та російській історіографіях, за традицією, і досі дотримуються думки, що князь Володимир прийняв християнську ієрархію саме з Візантії. У 1913 році приват-доцент Петербурзького університету М. Присьолков висунув гіпотезу, що “друга хвиля» хрещення відбулась завдяки місіонерам з Болгарії, з міста Охріди (зараз територія Македонії). Там до 1018 року існувала Болгарська патріархія, яку, після окупації країни, візантійський імператор Василій Болгаробоєць понизив до рангу архієпископії. Висувалась версія, що в політичному сенсі Болгарія була менш небезпечна для Русі, ніж Візантія. Прийняття візантійського патріархату тягло за собою і певну політичну залежність. Це пояснюється тим, що “басилевс” (імператор) вважався “Хранителем і Верховним Захисником православ’я”, а отже і єдиним самодержцем народів, що прийняли православ’я.

Згодом частина українських та іноземних дослідників, таких як С. Томашівський, Н. Кох, В. Абрагам, В. Погорелов, приєдналися до цієї думки. На користь гіпотези говорить такий факт: український історик, археолог та музеєзнавець П. Курінний досліджуючи рештки Десятинної церкви помітив аналогії в техніці будування з храмами Охріди, а не Константинополя. Звісно, цю версію підтримують не всі. Наприклад, у російському щомісячному журналі “Византийский временник” вона була розкритикована.

Тільки от чи повністю об’єктивна така негативна оцінка? Адже “орхідська гіпотеза” не узгоджується з ідеями про спадкоємність Росії стосовно Візантії та про Москву, як “третій Рим”.

Фото: “Український інтерес”/Олександр Бобровський

Хрещення Русі: перезавантаження

Унікальні фото зі святкування 1000-ліття хрещення Київської Русі

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram