Донецький аеропорт – ДАП. Цими днями ми згадуємо тих, хто залишався в Донецькому аеропорту до останнього, – славних “кіборгів”. Мені пощастило там бути раніше, пригадаю ті події.

“Було весело”, – якось сказав мені Ігор Задорожний, лейтенант 91-го окремого полку оперативного забезпечення, командир нашої саперної позиції “Їжаки” в новому терміналі ДАП. Насправді було по-різному: гірко від утрат, і страшно, і холодно, але і є що згадати із дивною мені теплотою і з тягучим відчуттям ностальгії. Зізнаюся собі: “А мені все ж таки там подобалося, на цій війні, що зветься АТО. Я жив справжнім життям – повним і яскравим”. І зараз здається, що доброго і веселого в нас було більше, ніж усього іншого.

Ігор викликався їхати в Донецький аеропорт у нашу “новорічну” ротацію. Саперів там бракувало, тому Ігор, психолог за освітою, два тижні вивчав вибухову справу по книжках, а на летовищі ми вже практикувалися. Згадую, як колись помилились, приєднуючи електродетонатор протипіхотної міни МОН до пульта – та і вибухнула – налякали “сепарів”, ну і самі теж “прийшли в тонус”. Тоді добряче отримали по шоломах від Ареса, командира нашого гарнізону капітана Олександра Скиби…

У Піски я потрапив наприкінці осені 2014 року. Там панувала якась феєрична атмосфера. Думаю, такий самий дух владарював і на Січі. Справжнісінький калейдоскоп людей, підрозділів – там були й ОУН, і “Правий сектор”, і “Дніпро”, і “Карпатська січ”. Туди приїжджали кінорежисер Михайло Іллєнко, професор “Могилянки” Олексій Гарань, був поет Борис Гуменюк. Майже щовечора якась богемська тусовка, а то й просто ходили в гості один до одного в перервах між обстрілами.

А вже в присмерках починався “концерт” – між нашими бліндажами і ворожими було від 300 метрів до кілометра – вони стріляли, ми стріляли, набоїв не жаліли. Яка то краса, “трасер” уночі. Запалювальні заряди срібними струмочками затікають у небо… Мій друг Мансур знаходив натхнення в тому, коли ми разом заступали на кулемет. Він, сидячі в окопі, писав на телефоні вірші дівчині в окупованому Донецьку. Мансур і сам з Донецька – увесь час рвався вперед, щоб визволити своє місто від погані. Це Він пізніше мені в кишеню засуне оберіг, проводжаючи в Аеропорт. Той талісман досі зі мною. Уже в ДАПі виявилося, що я взагалі досить забобонний. На летовищі майже ніхто не фотографувався – погана прикмета, тому в мене так мало фотографій звідти.

Напередодні Нового року в повітрі витала святкова атмосфера. Приїздили волонтери зі смаколиками, наряджали ялинки. Настрій був чудовий: усе йшло наче за розкладом, та за день оголосили, що не вистачає особового складу в Донецькому аеропорту, я і зголосився.

Наступного дня, 30 грудня, відчутно похолодало, і вже добу сніжило. Виїжджати планували о 8 ранку з Тоненького. Вантажимось в автівки, і нам оголошують, що гранати викладаємо, беремо із собою тільки по 30 набоїв і ще максимум три пустих магазина до автоматів. Такою була умова наших ворогів – домовилися, що ми їдемо через їхній блокпост, і вони там нас обшукують. Я був просто шокований! Доїхали до того блокпоста, а нас уже чекають їхні війська, росіяни – я їх впізнав за типовим “акаючим” акцентом – у Донецьку так не говорять. Ми вишиковуємося, відкриваємо рюкзаки – вони “шманають” і жартують – гидко. Поруч зі мною стояв уже знайомий вам Ігор, – так у нього ті скоти намагалися вкрасти автомат, та ми вчасно помітили.

Під прицілом гармат нас супроводжували дорогою до Аеропорту, де ми поміняли частину хлопців. У метушні наші дрова поїхали на Вежу, і ми залишилися без опалення. Тими днями було дуже холодно, до -29, топити було нічим – будівля сучасна, тільки груди бетону, гіпсокартону і скла.

Усередині – мрак, непевні барикади. Ми утримували десь третину від загальної площі, підвал був не наш, фактично були в оточенні. Оборона зводилась до простого: якщо нас штурмують, ми відстрілюємося, коли нас обстрілюють із укріплених ворожих позицій, зазвичай теж відкриваємо вогонь, нас підтримує артилерія, яку корегує командир. “Кабанчики пішли”, – лунало в ефірі. Це означало: 120-міліметрові міни летять на позиції ворогів. І ці слова були, мабуть, одними з найбільш радісних.

Бойовики нас постійно обстрілювали, і перші дві доби навіть спали в “броніках” і касках – потім набридло. У єдиному незруйнованому на той час приміщенні – вентиляційній – ми жили. Був там із нами капелан – і як Він не боявся?! Говорив: “Не має чого боятись! З нами Бог!”.

Коли не було обстрілів, ми жартували: дзвонили в міліцію “ДНР”, викликали наряд в аеропорт – говорили, що тут якісь озброєні люди. Намагались замовити і піцу з Донецька, нам відмовили – ги-ги. Була у нас гарна кицька, Сепар ми його прозвали, бо перед обстрілами завжди зникав, і як він знав? Було в нас і олів’є на Новий рік, ціле відро – волонтери напередодні виїзду дали. Салат змерзся, так ми його довбали ложками. Як не дивно, їсти майже не хотілось, хотілось пити, та вода теж замерзла – требе було рубати. Постійно сміялися, дивлячись “сепарське” “Оплот ТВ”, – вони там таке несуть.

Наше становище, до речі, було настільки незрозумілим, що ми про себе дізнавалися з новин, а їх було багато, та ясності це не додавало. Загалом в терміналі було важче, ніж у Пісках – і щодо інтенсивності обстрілів, і щодо побутових умов, чи то їх повна відсутність, та ми трималися.

Знаєте, на війні відбувається ще не остаточно усвідомлене нами таїнство посвяти в бойове братерство, товариство озброєних і справжніх людей. Ми були в однакових умовах, нам не треба було нікому нічого доводити чи пояснювати, не треба було мірятись статусами чи грошима – це неважливо! Важливо було лише те, що ми були там і разом робили одну правильну справу! І з плином часу я при зустрічах мало кому так радію, як Тим, з ким ми мерзли в Пісках і тому клятому Аеропорту.

У ДАПі Ігор отримав поранення, його вивезли, а як відновився, то службу продовжив уже у спецназі. Рік тому він вирішив звільнитися і стати діджеєм. До речі, в Аеропорту в нього завжди із собою була музика, як холодно – ми танцювали.

І чи не диво все те, що відбувалося з нами і навколо нас, яка гра долі. Я їду на “Таврії” з моїм юним товаришем Тактиком (він же Безумний Дімон) уздовж дороги поблизу Пісків у день Старого Нового року, стоять снігуроньки і зупиняють військові машини, а біля свого “бусика” (і як Вони взагалі сюди доїхали?!) вітають нас зі святами, обнімають і цілують. Там була чарівна красуня Єва. Згодом виявилося, що іще один наш сапер у терміналі, інтелігентний Шерлок, одружується з Євою в Полтаві. У них чудова дитина. Щастя їм!

Донецький аеропорт. Фото: facebook.com/sergei.loiko

Ми були в найбільш важливому місці в країні, та незважаючи на страх і смертельну небезпеку, було дивне відчуття правильності того, що я робив. Я був з кращими людьми на світі, ми були на стороні світла і робили найважливіше з усього можливого!

Ні до, ні після я не відчував такого ясного стану бездоганності буття. Бажаю і вам, друзі, у житті таке відчути. Кажуть, дива трапляються тим, хто в них вірить, а війна це там, де дива трапляються, і я обираю Вірити!

Вірити в наше Братерство!

Вірити в те, що ніщо не було марним!

Вірити в нашу остаточну Перемогу!

Вірити в Україну!

Кіборги. Кіборг про “Кіборгів”

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram