ДНК виборів по-французьки

У Франції тривають вибори Президента. Фото з відкритих джерел

Багато хто зараз чує, що вибори у Франції – це боротьба поглядів, які проявляються у протистоянні ідей глобалізму та націоналізму, прогресивності та ностальгії за минулим, толерантності та упередженості.

Звісно, що французів більше цікавить доля їх самих. І тому, погляди обох кандидатів у Президенти на проблеми безробіття, економічні наслідки від перебування у єврозоні та безпекові загрози, що несе для них тероризм є визначальними. Ці погляди під час останніх теледебатів, багато хто оцінив іще й як “шоу словесних талантів”. Так, Ле Пен назвала свого суперника кандидатом-послідовником “дикої нестабільності та глобалізації”, прихильником великого бізнесу, що полює на державний бюджет. У свою чергу, Макрон вказував, що Ле Пен не має конструктивних пропозицій і замінює їх популістичними гаслами.

Ідентичність сталості чи змін?

А що ж таке “французька нація” і як вона мислить? Історичне минуле Франції є важливим сенсом для французького електорату, проте, воно має свої особливості. Водночас, історична пам’ять для французів більше актуалізується у дискусіях про своєрідність французької ідентичності у контексті сучасних викликів. Це, у першу чергу, стосується міграційних хвиль та загрози тероризму.

Велика увага прикута до прогнозів різних французьких центрів. Варто зазначити, що французькі екзит-поли характеризуються великою долею точності. Наразі останні дані говорять про те, що понад 60% французів усе ж переконливішими є “за” Макрона, а для Марін Ле Пен він коливається у межах 35-38%. Проте, каверзи також можливі, оскільки французьке голосування важливе не тільки для самих французів, а й для інших держав-членів ЄС.

Нагадаємо, що власну строкатість поглядів французи показали уже під час праймеріз: Захід та Північ Франції підтримав Макрона, а Схід та Південь віддавав більшість голосів Ле Пен. Підтримку Макрону продемонстрували і великі французькі міста, такі як Париж, Ліон та Бордо. Контрастували також і представники міського та сільського населення, варіюючи свої голоси “за” Макрона та Ле Пен відповідно. Певним чином, вони повторили долю голосування у Сполучених Штатах, коли екзит-поли віддавали першість Хіларі Клінтон зробивши більше акцент на міському населенні, але перемогли якраз представники сільської місцевості, тобто ті, хто підтримував Трампа.

У Франції сучасний націоналізм продовжує закріплюватися в соціальних групах із консервативним світоглядом. Відповідно, відбувається “війна двох Францій”, тобто, між прихильниками світської держави і тими, хто хоче відновити єдність нації та католицької церкви. До речі, цим наративом успішно користується Марін Ле Пен. Успіх “Національного Фронту” розпочався тоді, коли було оновлено риторику цієї партії, що характеризується як ультраправа: знято найбільш одіозні гасла, зокрема, антисемітські, і зроблено акцент на гуртуванні зарази безпеки країни.

Дуальність, що пов’язана із розбіжністю поглядів населення на економічну та культурну конкуренцію, створило для Франції своєрідний політичний вододіл між тими, хто прагне відстоювати національні кордони і тими, хто вірить у глобальну конкуренцію та відкритість. Цей соціальний розкол накладає зміни на поведінку та погляди французьких міських та сільських працівників і, як наслідок, проявляється у тому, що послідовники деіндустріалізації підтримують “Національний фронт”.

Чому це важливо розуміти? Деіндустріалізація як процес розпочався у Франції під час світової економічної кризи, коли її територію покинули великі підприємства. Ці компанії почали віддавати перевагу більш вигідним податковим та соціальним умовам ведення бізнесу саме в країнах, що розвиваються, де наявною є дешева робоча сила. Французький ринок характеризується тим, що компаніям необхідно, з одного боку, сплачувати високі соціальні відрахування державі, а сюди відносяться, наприклад, високі податки на прибутки, що необхідні для забезпечення високих соціальних гарантій населенню, і мати справу із потужними профспілками, з іншого (Франція у 2016 році має один із найвищих показників частки податкових надходжень до ВВП – більше 49%, а чисті соціальні внески становлять 18.9%).

Іще Ніколя Саркозі у 2010 році намагався “врятувати” французьку промисловість від подальшого вимирання, проте йому це не вдалося зробити у повному обсязі. Франсуа Олланд також робив спроби підтримки французьких підприємств. Наразі в європейському виробництві французька частка змогла збільшитися лише на 2% і становить 13%, що вдвічі менше, аніж такий же показник у Німеччини. Звідси і проблеми із безробіттям та зайнятістю, особливо молодих французів.

Відповідно, наразі ультраправі представники є більш репрезентними, оскільки очолюють вісім міст у Франції та мають 20 представників у Європарламенті. У свою чергу, рух Макрона не є представленим у європейських інституціях. Це – один із найновіших рухів, який було створено лише рік тому, тобто у квітні 2016 р.

Франція та (контр)пропаганда змін

У такому “змішаному” середовищі внутрішніх та зовнішніх викликів, конвеєрна стрічка пропаганди надзвичайно ефективно себе проявляє саме у Французькій Республіці. Напередодні президентських виборів Росія активізувала свою інформаційну присутність у політичній долі цієї країни. Російська пропаганда використовує будь-який привід для поширення фейків щодо політичних ідей Макрона та особливостей його “персони”.

Відтак, порівняння діяльності Макрона із істерією Третього Рейху, особливості відносин із дружиною-викладачкою, психопатичність у діях та “нарцисизм” – це невеликий спектр інструментарію російської пропаганди. Чому так? Звісно, Російська Федерація прагне відновити свій історичний вплив та близькість зв’язків із Францією, що пояснюється взаємовигідними економічними інтересами. Водночас, вона прагне протиставляти цей білатеральний рівень відносин із іншими європейськими столицями та, особливо, зі Сполученими Штатами. Така система “противаг і стримувань” була неможливою за каденції Президента Франсуа Олланда, що мав на меті створення геополітичного трикутника Париж-Берлін-Вашингтон і виступав “за” поглиблення санкцій проти Російської Федерації.

Оскільки Еммануель Макрон відкрито демонструє послідовність політики Франсуа Олланда у питаннях, що стосуються санкцій проти Російської Федерації, шквал критики напередодні 7 травня тільки посилився. Завдяки експертній думці відомих соціологів та політологів, Росія проводить кампанію зі своєрідного “роз’яснення” долі Франції та рейтингів Макрона і Ле Пен. Так, уже можна читати, що оскільки на Макрона ставку робить великий бізнес та Більдербергський клуг, французи не можуть ефективно мислити. І тому, “Національний фронт»”може програти, оскільки не залучає такого “тіньового” капіталу . Звісно, що “проросійська” донька виборів Ле Пен є лише влучним інструментом для здійснення впливу на внутрішню та зовнішню політику Франції. Для інформаційної підтримки французів у правильності їх вибору, Російська Федерація спонсорувала запуск пропагандистського телеканалу RT також і французькою мовою. Зрозуміло, що фокус новин був навколо інтерв’ю прихильників “Національного фронту” та самої Марін Ле Пен.

Водночас, нагадаємо, що політична програма Еммануеля Макрона визнає необхідність ефективного діалогу з Росією, проте, вочевидь, Путіну прийнятним є діалог із його монопольним правом голосу в ньому. Зрозуміло одне, що як Франції, так і Європі набридають “популістичні” війни та дії офіційного Кремля. Що характерно так це те, що наразі політичні партії Франції об’єднуються заради того, щоб запобігти перемозі радикально налаштованого “Національного Фронту”. Крім того, Еммануель Макрон отримав і підтримку найбільших потуг світу – Сполучених Штатів та Німеччини. Варто очікувати, що як Трамп, так і Меркель сподіваються на підтримку Макрона щодо впливу на Росію.

Тож тепер найбільш важливим буде наступний крок – парламентські вибори, що відбуватимуться одразу ж у червні. І тут Еммануелю Макрону також необхідно буде не просто отримати перевагу у голосах, а продумати з ким будувати коаліцію – з Республіканцями чи із Соціалістами або можливо одночасно з обома силами.
Сподіваємося, що французькі громадяни розуміють важливість цих виборів, адже не тільки майбутнє Франції вирішується, а й доля самого Європейського Союзу, який ця держава і заснувала. “Європейський проект” переживає великі зміни, що розпочалися із економічної кризи, посилилися режимом “затягнутого паска” та ствердилися Брекситом.

Вікторія Вдовиченко – директорка Інституту політики та урядування, спеціально для “Українського інтересу”